ЦИСГЕТЕРОНОРМАТИВНЕ НАСИЛЬСТВО

На мій погляд, уже те, що подекуди це визначення звужене, є наслідком бінарної моделі гендеру, а також пов'язаної з нею цисгетеронормативності. Звісно, з тим, що від насильства за гендерною ознакою страждають переважно жінки, нема чого сперечатися. Водночас, у матеріалі про насильство в стосунках ЛГБТ+ людей вже було показано, яку значну роль у ньому відіграють гендерні норми та прояви. Якщо ж поглянути на інші сфери суспільної взаємодії, то випадки насильства щодо ЛГБТ+ людей, зумовлені гендером, можна побачити і там.

Отже, в максимально широкому сенсі гендернозумовлене насильство можна визначити як таке, вчинення якого має підґрунтям гендерний устрій суспільства. І якщо щодо жінок воно обумовлене їх нижчим статусом у гендерній ієрархії, то щодо ЛГБТ+ людей – тим, що своїми проявами, своєю поведінкою, а то й самим своїм існуванням вони кидають виклик цій ієрархії як такій, з її фіксованими статусами й закріпленими за ними нормами.

Детальніше розкриття останньої тези варто почати з пояснення вже згаданого вище поняття цисгетеронормативності.

Саме слово «цисгетеронормативність» було утворене як комбінація з двох: циснормативність і гетеронормативність. В англомовній літературі зустрічається також їх поєднання у зворотному порядку: hetero-cis-normativity. Поняття гетеронормативності є історично старшим і визначає таку систему поглядів і переконань, у якій нормою визнається лише гетеросексуальність, а будь-які інші прояви сексуальності – відхиленнями, що потребують або виправлення до норми, або накладення на них певних обмежень, але в будь-якому разі не можуть розглядатися як рівнозначні до гетеросексуальної орієнтації. Циснормативність, за аналогією, так само визначає нормою цисгендерність та відхиленням – трансгендерність.

Найчастіше обидві ці «нормативності» співіснують, утворюючи разом цисгетеронормативність. Так відбувається тому, що в основі їх обох лежить гендерно-бінарна система. Вона ґрунтується на положеннях, що фактично приймаються як постулати, які не потребують доведення й не можуть бути піддані сумніву:

• у людей існує лише дві статі: чоловіча й жіноча;
  
  
• статі є принципово відмінними, «протилежними», тому, зокрема, стать будь-якої людини можна визначити однозначно;
  
  
• гендерні відмінності є продовженням статевих відмінностей, засновані на біологічних чинниках і, отже, гендерів так само два й усі люди чітко за ними закріплені (це твердження окремо відомо під назвою «гендерний есенціалізм»).
  
  

Гетеронормативність, беручи цей набір базових постулатів, додає до нього те, що інтимні стосунки – як романтичні, так і сексуальні – можуть бути лише між людьми різної статі, тобто чоловіком і жінкою. Це значить, зокрема, те, що гетеронормативна культура намагається відтворювати й оспівувати саме такий вид стосунків із властивими йому проявами й замовчувати будь-які інші. Відповідно, якщо людина шукає стосунків або згадує про свої стосунки, автоматично передбачається, що це стосунки з людиною «протилежної статі».

Циснормативність, у свою чергу, йде далі в прив'язуванні гендеру до статі, фактично виключаючи поняття гендерної ідентичності як зайве, оскільки в цій парадигмі вона не має відрізнятися від статі. Так само, циснормативна культура замовчує життєвий досвід транслюдей, транспереходів, і в ній будь-яка людина автоматично сприймається як цисгендерна.

Оскільки цисгетеронормативість виникла в світі патріархату, вона часто поєднується з його установками. Так, зокрема, набуло поширення поняття «традиційні цінності» – у початковому варіанті «традиційні сімейні цінності», але зрештою все частіше стало вживатися в розширеному сенсі, – яким люблять користуватися прихильники саме такої картини світу. Попри назву, воно має дуже мало спільного з реальними традиціями тієї чи іншої епохи, натомість відсилаючи до певного міфічного минулого, уявного «золотого віку», в який людство або суспільство окремої країни начебто повинно повернутися, відкинувши «збочення». На додачу до вже названих положень, традиційні цінності зазвичай передбачають наступне:

• жорстке дотримання чоловічих і жіночих гендерних ролей відповідно до статі;
  
  
• активну, ведучу позицію чоловіка й пасивну, приймаючу позицію жінки в стосунках;
  
  
• створення чоловіком і жінкою сім'ї, що закріплюється шлюбом, як кульмінації стосунків, із подальшою метою заведення дітей;
  
  
• засудження будь-яких заходів та засобів, що сприймаються як штучні втручання в природні статеві процеси, як-от аборти, засоби контрацепції;
  
  
• виховання дітей змалечку за гендерними нормами для їхньої статі й водночас ізоляція їх від інформації про секс і сексуальність;
  
  
• засудження будь-якого відступу від цих норм, патологізація та/або передбачення покарання за такі відступи.
  
  

Власне, останній пункт і підводить нас до того, чому присвячений цей текст. Очевидно, що ЛГБТ+ люди не вписуються в традиціоналістські норми просто вже через те, ким вони є. І чим глибше цисгетеронормативність пронизує суспільство й інтегрована в нього – тим більше осуду вони відчувають і тим більше страждають від насилля, яке стає засобом покарання за невідповідність суспільним гендерним установкам та очікуванням.

Надалі для опису цього я буду використовувати також термін «цисгетеронормативне насильство».

З одного боку, чим ближче до людини коло, тим більше воно впливає на її життя безпосередньо, з іншого ж, вкладеність цих кіл показує, що ширше коло має вплив і на ті вужчі, що входять до нього. Таким чином, усе між собою взаємопов'язано, та водночас, для кожного з цих кіл можна виокремити особливості того, як саме на них проявляється цисгетеронормативне насильство.

Оскільки попередній текст був ґрунтовно присвячений насильству щодо ЛГБТ+ людей з боку інтимного партнера, на ньому зупинятися тут не буду. Однак, якщо взяти сімейне коло та близьке оточення в ширшому сенсі, з певними проявами гендернозумовленого насильства ЛГБТ+ люди часто стикаються і в ньому. Вони можуть проявлятися як спроби покарати її за відступ від гетеросексуальності чи цисгендерності та/або примусити до цисгетеронормативної поведінки. Зокрема, це може бути в формі:

• фізичного насилля в будь-який спосіб як прямого засобу покарання;
  
  
• встановлення заборон і обмежень. Наприклад, коли батьки дізнаються, що їхня донька зустрічається з іншою дівчиною, і забороняють їй з нею бачитися; або, аналогічно, забороняють трансгендерній людині вживати гормони. При цьому заборона може супроводжуватися погрозою покарання в разі її порушення;
  
  
• нав'язування певної поведінки та способу життя. Наприклад, як вдягатися, де проводити вільний час, із ким будувати стосунки – до примусового шлюбу в крайньому випадку;
  
  
• контролю за поведінкою. Може бути як у вигляді вимог регулярного звітування (де була, з ким бачилася, кому телефонувала), так і стеження за діями – особисто, за допомогою ґаджетів або з залученням сторонніх осіб;
  
  
• морального тиску. Наприклад, присоромлення, апеляції до «нормальності», трактування проявів негетеросексуальності та трансгендерності як гріха;
  
  
• обмеження контакту та підтримки. Коли ЛГБТ+ родичку припиняють запрошувати на родинні заходи, вилучають із загального родинного кола спілкування, відмовляють у підтримці (в т.ч. матеріальній); крайній випадок – коли батьки відмовляються від неї й припиняють контакти;
  
  
• спроб примусового «виправлення» СОГІЕСО. Тут може бути як звертання до тих чи інших «спеціалістів», що практикують так звану конверсійну терапію, так і більш інтуїтивні та «народні» методи – до корекційного зґвалтування, а в крайньому випадку і до так званих убивств честі.
  
  

Вирішальним фактором впливу часто буває високий рівень соціальної ізоляції ЛГБТ+ людей. Через нього вони опиняються в більшій залежності від сім'ї та інших близьких, і бувають змушені приймати їхні умови, щоб забезпечити собі можливість існування як такого. Це може виливатися в форму явної або неявної угоди, коли ЛГБТ+ людина обмежує себе в проявах своєї СОГІЕСО (повністю або в мірі, достатній, щоб це не було помітно), на заміну зберігаючи певний рівень родинної підтримки. Для гомосексуальних людей це може бути відмова від стосунків з людиною того ж гендеру або їх приховування. Для транслюдей – відмова від трансгендерного переходу або здійснення його в обмеженому обсязі, який залишає можливість відігравати роль відповідно до гендеру, що збігається з приписаною при народженні статтю (наприклад, без юридичного визнання гендеру).

У порівнянні з близьким колом, у ширшому людина може, по-перше, не розкриватися настільки глибоко як особистість, зберігаючи в спілкуванні певну формальність та дистанцію. По-друге, якщо рідних не обирають, то змінити соціальне оточення можливо, змінивши місце роботи, перейшовши до іншого навчального закладу чи закінчивши навчання, або, нарешті, переїхавши в інше місце чи навіть країну.

Водночас, якщо в певному оточенні людина перебуває тривалий час, то приховувати свої СОГІЕСО означає приховувати суттєву частину свого життя, свого «я». Якщо інші, наприклад, вільно розповідають про свої гетеросексуальні стосунки, то гомосексуальна людина опиняється в нерівному положенні, будучи змушена або мовчати про цю частину життя, або брехати про неї, щоб уникнути гомофобії. Не кажучи вже про транслюдей, які здійснюють перехід – у цьому випадку й мовчання може не врятувати, оскільки зміни на певному етапі стають очевидними. Так само, ознакою нерівності є необхідність змінювати оточення лише через його гомофобність чи трансфобність. Це не завжди легко зробити, і такі зміни можуть тягнути за собою матеріальні та кар'єрні втрати. Нарешті, це взагалі має сенс лише в тому випадку, якщо нове оточення не буде таким само гомофобним або трансфобним, імовірність чого підвищується в разі домінування цисгетеронормативних поглядів у суспільстві країни.

Переходячи до проявів насильства на цьому рівні, варто відзначити визначальні чинники, що на них впливають:

Якщо повернутися до форм насильства, перерахованих для випадків близьких стосунків, то тут, із владної позиції, фізичне насильство застосовується рідше. Натомість можливі різні методи тиску у формі прямих наказів, умов та ультиматумів – коли, наприклад, їх недотримання може тягнути за собою певні дисциплінарні покарання, звільнення, відмову в наданні послуг. При цьому дотримання таких умов ніяк не пов'язане з тими обов'язками, які передбачаються в таких відносинах у загальному випадку, тож жодних причин крім гомофобії, біфобії або трансфобії для їх виставлення немає. Фактично, тут насилля межує з дискримінацією – тобто нерівним ставленням, в даному випадку, за ознаками СОГІЕСО.

Найнебезпечнішими стають ті випадки, де фактори ієрархічності та колективності поєднуються – тобто керівник або керівниця ініціює або підтримує насильство, до якого долучається й більшість колективу, що таким чином наче отримує індульгенцію на нього. Чим більш вразливою та залежною від цього колективу є ЛГБТ+ людина, тим важче їй може бути протистояти такому насиллю, і тим більш небезпечні наслідки воно для неї матиме.

Якщо людина добровільно є учасницею або учасником певного об'єднання, то від неї, природно, очікується, що вона поділятиме його цінності. Водночас, якщо об'єднання має вплив у певному регіоні, в певних суспільних колах чи сферах життєдіяльності, то людина може й не бути його частиною, щоб прямо чи непрямо відчувати цей вплив на своє життя.

В контексті тематики СОГІЕСО варто відзначити насамперед такі типи об'єднань:

• релігійні;
  
  
• громадські;
  
  
• професійні.
  
  

Релігійні вчення та церкви є для значної частини суспільства джерелом морально-етичних настанов. Водночас, спираючись на тексти столітньої й тисячолітньої давнини, вони гуртують навколо себе насамперед найконсервативнішу частину суспільства. Звісно, вони теж змінюються з часом, адаптуючись під позиції та запити суспільної більшості, проте значно повільніше за будь-які інші складові суспільства. Церкви при цьому зазвичай досить жорстко регламентують категорії гендеру й сексуальності, нормують поведінку чоловіків і жінок, являючи собою ті стовпи цисгетеронормативності, на яких вона найміцніше тримається в суспільстві. Особливо це стосується авраамічних релігій, що охоплюють юдаїзм, християнство та іслам.

При цьому варто відзначити, що тексти святого письма часто сформульовані так, що дозволяють трактувати їх по-різному – зокрема, різні їх фрагменти подекуди прямо суперечать один одному. З одного боку, це дозволяє прогресивним релігійним діячам і церквам ставати на позицію підтримки ЛГБТ+ людей і їхніх прав включно з одностатевими шлюбами. З іншого боку, гомофобні представники церкви та віряни можуть вбачати аргументи на користь своєї позиції навіть там, де їх насправді немає.

Хрестоматійним прикладом тут є біблійна історія Содома й Гоморри – міст, які зазнали кари божої за розпусту та ворожість до гостей, якщо за текстом; проте в масовій свідомості вона часто спливає як зразок кари за прояви гомосексуальності.

Загалом, тема гріха та потенційного покарання за нього є центральною для багатьох релігій. Відповідно, гомосексуальна поведінка та порушення гендерних норм включно з трансгендерністю оголошуються гріховними. І хоча релігійні доктрини зазвичай передбачають свободу волі й покарання за гріхи вже в посмерті, на практиці сама церква часто бере на себе каральну функцію. Та може виконуватися прямими методами – наприклад, коли священник тисне на ЛГБТ+ людину, залякує її, відмовляє в підтримці, сприяє її соціальній ізоляції. Або ж непрямими, коли соціальне оточення людини, керуючись релігійними мотивами, застосовує до неї насилля – від, знов-таки, психологічного тиску до фізичного насильства, закінчуючи вбивствами честі.

В цьому випадку буде справедливо сказати, що відповідальними за такі злочини є не лише ті, хто безпосередньо їх скоюють, а й релігійна спільнота, цінностями й настановами якої вони при цьому керуються.

Громадські об'єднання, в порядку денному яких присутня тематика СОГІЕСО, можуть варіюватися від організацій самих ЛГБТ+ людей, які борються за свої права, до таких, чия діяльність прямо побудована на гомофобній і трансфобній ідеології та протидії ЛГБТ+. Оскільки в даному матеріалі нас цікавлять останні – й загалом ті, що керуються в своїй діяльності цисгетеронормативністю – то можна відзначити, що вони належать до правої, часто крайньо правої (вона ж – ультраправа) частини політичного спектру.

Такі громадські організації зазвичай будуються навколо концепції «традиційних цінностей», яка поєднує в собі консервативну релігійність із жорстко унормованими гендерними ролями. Часто вони підтримуються тими ж церквами або політичними партіями аналогічної позиції, але при цьому, формально є просто об'єднаннями громадян, мають менший рівень публічності, підзвітності й більшу свободу дій. Таким чином вони подекуди стають «бойовим крилом» для релігійних та політичних діячів, що може вдаватися до методів, на які сама церква чи партія не піде – зокрема, до систематичного насильства проти ЛГБТ+ людей, а також їхніх союзників. Такі організації зазвичай називають праворадикальними.

При цьому якщо релігії насамперед роблять акцент на «гріховності» ЛГБТ+, то праві рухи, залучаючи до своїх лав також і світських громадян, більше на «неприродності». Природними вважаються лише стосунки між людиною з жіночою репродуктивною системою та з чоловічою репродуктивною системою, внаслідок яких можливе зачаття та народження дітей. Факти, що в самій природі існує маса прикладів гомосексуальної взаємодії, при цьому ігноруються. Загалом, праві політики схильні виступати за необхідність підвищення народжуваності задля «збереження та примноження нації». Проте вони підходять до питання поверхнево, засуджуючи таке як аборти та гомосексуальні стосунки, які на їхню думку її знижують, водночас ігноруючи інші чинники, такі як економічні, що насправді є визначними. Звідси випливає висновок, що ця мета є для них радше декларативною, тоді як справжня – це контроль над людьми через їхню сексуальну та репродуктивну сферу, з готовністю застосовувати насилля там, де цей контроль втрачається.

Професійні об'єднання в контексті описуваної тематики – це можуть бути асоціації лікарів, психоспеціалістів та інших фахівців, що працюють із ЛГБТ+ людьми. В загальному випадку вони мають керуватися в своїй діяльності професійними галузевими стандартами, які в свою чергу зазвичай спираються на міжнародні – такі як Міжнародна класифікація хвороб, де починаючи з 10 перегляду гомосексуальність визначена як нормальний варіант людської сексуальності, а в останньому 11 перегляді й діагнози, пов'язані з трансгендерністю, не належать до психічних захворювань. Проте іноді такі асоціації дотримуються гомофобних, біфобних та трансфобних підходів, спираючись на застарілі уявлення та сумнівні дослідження. Відповідно, вони просувають ідеї, що гомосексуальність або трансгендерність є хворобами, від яких людину начебто можна вилікувати із застосуванням тих чи інших методів, що мають умовну збірну назву «конверсійна терапія».

Варто зауважити, що в випадках, коли йдеться не про об'єднання, а про окремих спеціалістів – сексологів, психіатрів тощо, – які застосовують методи, засновані на цисгетеронормативних поглядах, із власної ініціативи, вони все одно виступають не як приватні особи, а як професіонали, за плечима яких стоїть установа, де вони працюють. І якщо ця установа дозволяє їм таку практику, як мінімум заплющуючи на неї очі, то їхня позиція й насильницькі методи відносно ЛГБТ+ людей, що звертаються до них за допомогою, є так само інституційними.

Іноді конверсійну терапію практикують спеціалісти, що починали свою діяльність, коли вона ще вважалася загальноприйнятною, і продовжують дотримуватися тих самих поглядів, відкидаючи сучасні стандарти та підходи. Подекуди такі фахівці мають певний авторитет і свою школу з послідовниками. Іноді ж подібні спеціалісти або їх об'єднання бувають прямо чи непрямо асоційовані з релігійними організаціями, будучи безпосередньо їх представниками та отримуючи від них матеріальну чи інформаційну підтримку або клієнтів на «зцілення».

Отже, якщо узагальнити, нерідко буває так, що різні види соціальних об'єднань свідомо чи ні підтримують одне одного в підсиленні цисгетеронормативності та протистоянні всьому, що її підважує. Церква формує саму основу такого наративу та сприяє його поширенню. Праворадикальні групи беруть на себе місію покарання тих, хто від нього відступає. Консервативні спеціалісти ж, зі свого боку, пропонують їм допомогу в тому, щоб повернутися на «природний», «праведний» шлях цисгетеросексуального життя.

Загалом можна назвати такі основні способи впливу:

• формальний – шляхом законодавчих актів та інших нормативних документів від державних органів, які регулюють певні аспекти життя ЛГБТ+ людей саме в контексті їхніх СОГІЕСО;
  
  
• неформальний – шляхом озвучування політичних позицій щодо ЛГБТ+ тих чи інших державних діячів, установ, партій при владі, які самі по собі не мають сили закону, але впливають на певну частину суспільства, для якої ці політики є авторитетами;
  
  
• прихований – шляхом непублічних дій з боку державних діячів та установ.
  
  

Прикладом останнього може бути лобіювання політиками законопроєктів, зміст яких іде врозріз із публічним іміджем цих політиків. Це бувають як непрямі спроби просування більш ліберального законодавства щодо ЛГБТ+, коли в публічному дискурсі такі речі не підтримуються, так і навпаки – підігрування релігійним консерваторам під маскою ліберального політика. Неформальний спосіб тут не відрізняється принципово від того, що розглядалося на рівні суспільних інституцій – з тією різницею, що державний рівень, як правило, означає вплив на ширшу аудиторію. На формальному зупинимося детальніше.

Зауважу, що сама по собі відсутність будь-яких згадок СОГІЕСО в законодавстві держави не може слугувати ознакою її нейтрального ставлення до ЛГБТ+ людей. Адже це означає їхню незахищеність і неврегульованість їхніх прав, зокрема права на сім'ю, а для транслюдей – неможливість юридичного визнання гендеру. Тож така начебто «нейтральність» насправді вже вказує на гомофобію, біфобію й трансфобію – можливо, неусвідомлену – з боку державних діячів, а проте сама по собі ще не є насиллям.

Державне насильство виникає там, де нормативні акти держави прямо обмежують права ЛГБТ+ людей. Це можуть бути:

• Обмеження присутності в публічному просторі. Наприклад, закони, що забороняють «пропаганду гомосексуальності» або тематику СОГІ в навчальних матеріалах.
  
  
• Обмеження, що поширюються й на приватний простір. Наприклад, законодавча заборона гомосексуальних стосунків як таких, або носіння «одягу протилежної статі».
  
  
• Насильницькі вимоги для певних категорій ЛГБТ+ людей. Наприклад, примусові коригувальні операції для інтерсекслюдей, примусова стерилізація для транслюдей.
  
  

При цьому відповідальність за порушення обмежувальних законів може варіюватися від невеликого штрафу до смертної кари в крайніх випадках.

Звісно, такі крайнощі не виникають у державі на рівному місці. Вони стають наслідком жорсткого домінування цисгетеронормативного дискурсу в суспільстві, підживлюваного тими ж релігійними інституціями, яким просякнуто фактично все – від сім'ї до найвищих органів влади. Тому, коли ми кажемо про те, що держава впливає на все – варто пам'ятати, що цей зв'язок двосторонній, і зміни в суспільстві, якщо вони послідовні та стійкі, так само тягнуть за собою зміни й на державному рівні.

Розглянемо детальніше деякі форми насильства, які вже згадувалися в попередньому розділі і є достатньо типовими. Частина з них бувають спрямовані не обов'язково на ЛГБТ+ людей, проте поширені проти них і мають при цьому свою специфіку проявів. Інші, навпаки, за самою своєю суттю спрямовані саме проти СОГІЕСО, відмінних від цисгетеросексуальної.

Цей перелік не складає вичерпної класифікації – він не охоплює, зокрема, випадки, коли насильство на ґрунті СОГІЕСО є ситуативним, стихійним. Також тут не розглядається насильство в стосунках, якому вже було приділено окремий текст.

Для кожної такої форми насильства розглянуто також способи та приклади протидії їй. Текст не вмістив би всю їх множину, тож я зосередила увагу на тих підходах, що стали проривними або задають тенденції, а також на випадках, що зіграли ключову роль у приверненні уваги до проблеми та спонукали до пошуку системного її вирішення. Крім того, проаналізовано, якою в контексті відповідних проявів насильства є ситуація в Україні.

Ті способи протидії цисгетеронормативному насильству, що виходять за межі конкретних проявів і є в тій чи іншій мірі універсальними, системотворчими, описані окремо в наступному розділі.

Водночас, ЛГБТ+ люди будь-якого гендеру також можуть піддаватися примусовим шлюбам, і останнім часом їх уже стали згадувати як групу ризику для цього виду насильства. При цьому примусовий шлюб важливо відрізняти від шлюбу за домовленістю. Останній у випадку ЛГБТ+ людей може являти собою фіктивний шлюб – наприклад, коли гей і лесбійка зображають гетеросексуальну сім'ю, водночас маючи окремі приховані від оточення власні стосунки, що дозволяє їм уникати проявів гомофобії з боку цього оточення. Звісно, така ситуація теж не є по-справжньому добровільним вибором – нижчий рівень гомофобії в суспільстві та можливість укладання одностатевих шлюбів чи принаймні партнерств дозволили б її уникнути. Разом із тим, вона не містить і прямого примусу до шлюбу, який укладається за обопільною згодою.

Найчастіше до шлюбу батьки примушують дітей, які можуть бути в тому числі повнолітніми. Шлюб тут виступає засобом «нормалізації» не стільки самої по собі їхньої сексуальної орієнтації, скільки загалом соціальної комірки, яку являє собою їхня родина; захисту так званої честі сім'ї, щоб вона відповідала уявленням про «традиційні сімейні цінності». При цьому якщо ЛГБТ+ дитина відмовляється від шлюбу, до неї можуть бути застосовані погрози, а в особливо жорстких випадках – викрадення, тортури та зґвалтування.

У Великій Британії в 2012 році було зареєстровано 22 випадки примусових шлюбів із 1485 загалом, де постраждалими були ЛГБТ-люди. Це начебто невеликий відсоток, але в дослідженні, представленому цього року, ЛГБТК+ люди на рівні з людьми з інвалідністю згадуються як найбільш вразливі до примусових шлюбів. При цьому найчастіше такі випадки траплялися в спільнотах мігрантів з країн Близького Сходу й Південної Азії, а також Ірландії, Нігерії та Сомалі.

З 2005 року у Великій Британії діє «Підрозділ з примусових шлюбів», підпорядкований спільно міністерствам закордонних і внутрішніх справ. Він підтримує гарячу лінію допомоги тим, кого змушують до таких шлюбів, а також містить на сайті інформаційні матеріали, що допомагають відрізнити випадки, в яких шлюб має саме примусовий характер, та дають поради, як у них можна діяти. Підрозділ також може безпосередньо втручатися в ситуаціях, коли жертву примусового шлюбу намагаються вивезти з країни, або допомагати її репатріації, якщо вона проти своєї волі опинилася за кордоном. Один із опублікованих матеріалів прямо присвячений примусовим шлюбам із ЛГБТ+ людьми й містить приклади конкретних випадків, у яких підрозділ зміг допомогти.

Якщо прямий примус до шлюбу більш поширений у традиціоналістських релігійних спільнотах, то загалом соціальний тиск із схилянням до одруження присутній у будь-якому цисгетеронормативному суспільстві. Найчастіше він, знов-таки, походить із родинного кола. При цьому, якщо ЛГБТ+ людина сама ще не впевнена в своїй ідентичності або має внутрішню гомофобію, біфобію чи трансфобію, вона може легше на це погодитися й навіть сподіватися, що таким чином «навернеться» до цисгетеросексуальності. Зокрема, транслюди, погоджуючись на такий шлюб, відмовляються від транспереходу, сподіваючись, що сімейне життя примирить їх із приписаною статтю та нав'язуваною відповідно до неї гендерною роллю. Однак на практиці це не досягається, і за деякий час зазвичай призводить тільки до більших страждань, усвідомлення хибності такого рішення й нерідко – до розпаду сім'ї.


В Україні системного вивчення примусових шлюбів не проводилося – можливо, ратифікація Стамбульської конвенції, що відбулася торік, дасть поштовх у цьому напрямку. І хоча «жорсткі» варіанти таких шлюбів у нашій країні, судячи з усього, не є поширеними, випадки, подібні до описаного в останньому абзаці, трапляються непоодиноко.

Однак якщо відкинути нав'язувані гетеронормативністю установки, то жодна сексуальна орієнтація не є правильнішою чи кращою за іншу. В цьому тексті вживається термін «корекційні зґвалтування» через його поширеність, однак для підкреслення його хибності він береться в лапки.

Вважається, що найчастіше такі насильницькі акти спрямовані проти лесбійок, проте окремі дослідження показали, що випадків, коли їх жертвами ставали геї, транс- та інтерсекслюди, може бути майже стільки ж. Такі дії часто подаються як певний урок, який ґвалтівники хочуть, щоб жертва засвоїла. Якщо на адресу лесбійок він часто формулюється як «вони мають відчути, чого себе позбавили», то у випадку геїв – «вони мають відчути досвід пасивної сексуальної ролі як такий, який їм ніколи не захочеться повторити». Часто такі злочини вчиняють люди, особисто знайомі з жертвою. Водночас, причини їх не можуть бути зведені виключно до динаміки в стосунках, до особистих мотивів тих, хто таке вчиняє – бо за ними стоять ті соціальні процеси й установки, що їх нормалізують, перетворюють злочин на засіб «зцілення», «повчання», «захисту честі» тощо.

У ПАР проблема «корекційних зґвалтувань» найбільше розглядається в системному ключі, хоча можна сперечатися, чи це тому, що тут вона поширена найбільше, чи тому, що саме тут на неї звернули більшу увагу. За приблизними підрахунками, кожного тижня в цій країні «корекційного зґвалтування» зазнають близько 10 лесбійок, а за рік – більше 500.

Варто зауважити, що ПАР має досить прогресивне законодавство щодо СОГІ – включно з забороною дискримінації за цими ознаками на рівні конституції та шлюбною рівністю (наразі це єдина така країна в Африці). Водночас, традиціоналістські та гомофобні погляди лишаються сильними – зокрема, гомосексуальні стосунки подекуди розглядаються як дещо «неафриканське». Також лесбійок сприймають як таких, що кидають виклик маскулінності й самим своїм існуванням наче применшують її та ту владу, яку чоловіки звикли мати в патріархальному суспільстві. Одним із непрямих наслідків «корекційного зґвалтування» є поширення ВІЛ, що має в ПАР характер епідемії – значна частина ВІЛ-позитивних лесбійок заразилися ним, імовірно, саме від ґвалтівників.

В Індії злочини «корекційного зґвалтування» часто вчиняються з прямого благословення батьків. Поширеним випадком є, коли ті домовляються з рідним або двоюрідним братом доньки, який і вчиняє це з нею, щоб «вилікувати» й повернути «на правильний шлях». Іноді після цього її видають заміж за двоюрідного брата, що в деяких регіонах Індії є поширеною практикою. Причиною таких дій зазвичай є приналежність родини до релігійної спільноти із негативним ставленням до гомосексуальності, й прагнення таким чином зберегти репутацію в цій спільноті.

Випадки «корекційних зґвалтувань» зафіксовані й в інших країнах, навіть якщо вони там і не розглядаються як системне явище. У Сполучених Штатах Америки відома історія Брендона Тіни – трансчоловіка, якого в 1993 році зґвалтували приятелі, дізнавшись про його трансгендерність, а згодом і вбили. Вона лягла в основу фільму «Хлопці не плачуть».

Постраждалі від таких злочинів рідко звертаються в поліцію за допомогою, побоюючись – часто цілком справедливо, – що стикнуться там із такою ж гомофобією, і поліцейські, замість виконання своїх прямих обов'язків, встануть на бік кривдників. Це зайве підтверджує, що корінь проблеми лежить у цисгетеронормативному устрої, який схвалює будь-які дії, що вписуються в гетеросексуальні шаблони поведінки, перегортаючи догори дриґом поняття злочину та кари.


В Україні ситуація щодо корекційних зґвалтувань не досліджувалася, однак такі випадки відомі, і загалом актуальність проблеми відзначається ЛГБТ+ активістами насамперед щодо лесбійок та трансгендерних людей.

Вважається, що найчастіше жертвами «вбивств честі» стають жінки. Адже саме жіноча сексуальність найбільше підлягає контролю в традиціоналістських суспільствах, де жінка часто не може вирішувати сама, з ким мати стосунки, за кого й коли виходити заміж, коли і скільки дітей народжувати – тож прояв нею в таких питаннях власної волі, що суперечить бажанню сім'ї, вже може розглядатися як посягання на честь останньої. Тож деякі джерела зводять «вбивства честі» до вбивств саме жінок, що, однак, знижує видимість тих випадків, коли жертвами таких вбивств стають люди будь-якого гендеру через свою належність до ЛГБТ+.

За даними з Великої Британії періоду 2015–2016 років, у майже чверті випадків насилля під приводом «захисту честі», де зафіксовано гендер постраждалої особи, ними були чоловіки. При цьому для «вбивств честі» це вже третина випадків. Майже в усіх таких випадках жертви походили з країн Південної Азії.

Показово, що в багатьох інших випадках ті, хто скоїли подібні злочини, навіть не намагаються ховатися від поліції, будучи впевненими, що правда на їхньому боці. На жаль, на практиці часто так і виходить, адже в багатьох країнах Азії і Африки, де поширене таке насильство, кримінальним злочином є якраз-таки гомосексуальна поведінка, а подекуди й кросдресинг. В окремих же країнах, як-от Іран, гомосексуальність навіть карається смертю. Втім, хоча трансгендерний перехід там офіційно дозволений – і навіть заохочується для геїв як альтернатива покаранню – транслюди так само стають жертвами «вбивств честі». Це можна інтерпретувати так, що традиціоналістське суспільство нормалізує перехід, фактично, лише як форму покарання, а не як вибір, який людина вільна зробити самостійно.

Загалом у контексті СОГІЕСО приводом для насильства можуть ставати як безпосередньо одностатеві стосунки, про які стало відомо, так і будь-яка поведінка, що виходить за межі нормативної для відповідного гендеру: наприклад, вдягання жіночого одягу людиною, яка сприймається як чоловік. Таким чином, це може зачіпати і гомосексуальних, і трансгендерних людей. Фактично, залежно від середовища та обставин, таке насильство може досягати кульмінації в вигляді вже згаданих примусу до шлюбу, «корекційного зґвалтування» або вбивства. Іноді перед жертвою прямо постає альтернатива: бути одруженою проти власної волі, зґвалтованою або вбитою.

Як можна побачити, поєднує ці види злочинів те, що вчиняються вони зазвичай у родинному або загалом близькому колі, й серед аргументів для вчинення насильства в них присутній «захист честі родини». Також майже завжди вони скоюються в глибоко релігійному середовищі, де сексуальність та гендерні прояви жорстко регламентуються й контролюються. Протидія цьому, очевидно, має бути комплексною. Вона має включати просвітницькі заходи з підвищення загальної обізнаності про гендер, сексуальність, права людини та неприпустимість насильства. Водночас, потрібні заходи на законодавчому рівні, щоб, по-перше, скасувати кримінальну відповідальність за прояви СОГІЕСО там, де вона є, а по-друге, забезпечити належний рівень відповідальності за злочини за ознаками СОГІЕСО, які мають кваліфікуватися як злочини ненависті.


Щодо України можна зробити припущення, що, оскільки описані релігійні традиції в нас не поширені, то принаймні на системному рівні нашій країні проблема «вбивств честі» не притаманна. Однак для більш конкретних висновків із цього питання даних наразі недостатньо.

Зазвичай індивідуальне цькування, яке здійснює одна людина, називається булінгом, а колективне – мобінгом. Проте межа між ними буває вельми розмитою, оскільки перше може переходити в друге – особливо в випадках, коли цькування здійснюється за ознакою належності до меншини, яка не схвалюється соціальними нормами, як-от ЛГБТ+. Якщо, наприклад, у колективі хтось булить таку людину і про цю ситуацію стає відомо іншим із того ж колективу, самі ці норми спонукають їх підтримувати того, хто цькує, а не жертву цькування. Тож на практиці булінг часто може вживатися як синонім цькування.

Що стосується видів цькування, як основні зазвичай виділяють фізичне та психологічне, що розрізняються аналогічно тому, як і фізичне та психологічне насильство загалом.

Іноді виокремлюють соціальне цькування (relational bullying, українською термін не є усталеним), спрямоване на те, щоб підірвати репутацію людини, її соціальний статус та стосунки. Наприклад, щодо ЛГБТ+ людини в гомофобному середовищі це може вчинятися шляхом аутингу або пліткування про її сексуальні стосунки (такі дії бувають також і по відношенню до гетеросексуальних людей, коли їхню репутацію намагаються зганьбити, поширюючи чутки про їхні вигадані гомосексуальні зв'язки). Інший прояв соціального цькування – коли людину намагаються ізолювати, уникаючи взаємодії з нею, не запрошуючи на групові заходи та заохочуючи до того ж інших.

Цькування ЛГБТ+ людей найбільш поширено в навчальних закладах, де зазвичай його вчиняють однокласники чи однокурсники, і нерідко відбувається з мовчазної згоди вчителів чи викладачів, а в гірших випадках ті його навіть підтримують. Воно може мати такі прояви, специфічні саме в контексті СОГІЕСО:

• коментарі щодо гендеру та сексуальності людини, від яких вона відчуває дискомфорт;
  
  
• обзивання та дражніння з використанням лайливої та образливої лексики на позначення понять, пов'язаних із СОГІЕСО;
  
  
• удари, стусани, штовхання та інші дії з завдання фізичної шкоди людині під приводом її належності до ЛГБТ+;
  
  
• недоречні коментарі та жести сексуального характеру;
  
  
• відмова у співпраці чи взаємодії з людиною через її СОГІЕСО;
  
  
• кепкування з людини чи пародіювання її поведінки з акцентом на її СОГІЕСО, поданих у карикатурному вигляді;
  
  
• будь-що із зазначеного вище, зроблене в Інтернеті.
  
  

Можливі також менш очевидні прояви з боку вчителів та викладачів, які сприяють цькуванню. Вони не містять прямого негативу на адресу конкретних ЛГБТ+ учнів, та водночас працюють на підтримку дискурсу, в якому ЛГБТ+ люди є меншовартісними:

• припущення, що певні заняття та предмети більше чи менше підходять для учнів залежно від їхньої СОГІЕСО (наприклад, наука підходить для гетеросексуалів, а театр – для геїв);
  
  
• прийняття за замовчуванням, що думка цисгетеросексуальних учнів має враховуватися більше порівняно з тими, хто мають інші СОГІЕСО;
  
  
• підсилення стереотипних уявлень про СОГІЕСО в навчальних матеріалах та під час занять;
  
  
• ігнорування існування ЛГБТ+ учнів у правилах і нормативних документах навчальних закладів.
  
  

Організації ILGA-Europe та IGLYO спільно випустили в 2006 році публікацію, де узагальнили відомі на той час факти щодо соціальної ізоляції ЛГБТ-молоді в країнах Європи. У ній цькуванню в школах присвячений один із розділів, де згадується, що часто приводами для нього стають гендерно-неконформні поведінка, риси характеру або вигляд. Це пов'язується із суворо нав'язуваними поміж однолітками жорстко розмежованими наборами гендерних проявів, коли недостатня відповідність очікуваним гендерним ролям призводить до підозри в гомосексуальності. За словами одного з респондентів дослідження, ЛГБТ-люди «являють собою хаос, що є збоченням», порушуючи уявлення про «правильні гендерні ролі» та «правильні сексуальності», які засвоюються в процесі соціалізації. Зазначається, що жертвами переслідування можуть ставати так само і гетеросексуальні люди, якщо їхня поведінка не вписується в очікувану відповідно до гендерних норм. Усе це може бути описане як «гетеросексуальна матриця» на основі протиставлення асиметрично розподілених жіночих та чоловічих рис, і основою для цькування виходячи з неї стає «недостатня ступінь» фемінності або маскулінності. При цьому, зрештою, має значення не так фактична сексуальна орієнтація жертв цькування, як її сприйняття кривдником відповідно до засвоєних гендерних норм. Очевидно, це є варіантом опису тієї ж гетеронормативності.

У Великій Британії фонд «Стоунволл» проводив дослідження в 2007, 2012 та 2017 роках, що дозволило виявити також і певну динаміку змін:

• загалом із цькуванням у школах стикалися близько 65% ЛГБТ-учнів у 2007 році, 55% у 2012 та 45% у 2017, в останньому з трансучнів – 64%;
  
  
• 52% ЛГБТ-учнів більш-менш часто чули в школах гомофобну риторику в 2017 році (68% – у 2012 та 71% – у 2007 році), 36% – біфобну та 46% – трансфобну.
  
  

Крім того:

• 40% учнів стикалися з гомо/бі/трансфобним переслідуванням у мережі, і майже всі (97%) стикалися в ній з гомо/бі/трансфобним контентом;
  
  
• 22% ЛГБ-учнів та 45% трансучнів вдавалися до спроб самогубства, а відповідно 70% та 90% обмірковували це;
  
  
• 52% учнів визнавали, що цькування негативно позначається на їхніх подальших планах щодо освіти.
  
  

Тут можна побачити, що з роками показники знижуються – це можна пов'язати як із загальними суспільними змінами, що поступово нормалізують різні прояви СОГІ, так і з заходами протидії гомофобії/біфобії/трансфобії. Водночас, ці величини все ще надто високі – особливо ті, що стосуються трансгендерних учнів.

В дослідженні, що проводилося в США в 2021 році щодо ризикованої поведінки, було виявлено, що саме на території школи зазнавали цькування 23% ЛГБ-учнів, а кібербулінгу – 27%. Для порівняння, для гетеросексуальних учнів ці величини дорівнюють 7% та 13% відповідно. Також за даними цього дослідження вдвічі більше ЛГБ-учнів порівняно з гетеросексуальними (14% і 7%) пропускали заняття через побоювання щодо власної безпеки.

Ще деякі дослідження показали, як цькування впливає на психічне здоров'я та здобуття освіти:

• ЛГБТ-молодь більш ніж удвічі частіше експериментує з алкоголем і наркотиками;
  
  
• тільки 37% ЛГБТ-молоді відчувають себе щасливими порівняно з 67% цисгетеросексуальної молоді, при цьому близько половини вважають, що мають кудись переїхати, щоб стати щасливими;
  
  
• ризик самоушкоджень вищий для ЛГБТ-молоді в 2,5 рази;
  
  
• ризик скоєння самогубства вищий у 4 рази;
  
  
• ЛГБТ-молодь, що страждає в школі від переслідувань, зазвичай має нижчі оцінки;
  
  
• 60% ЛГБТ-учнів не повідомляють шкільному персоналу про інциденти, від яких страждають. У третині випадків, про які повідомляли, персонал ніяк не відреагував.
  
  

Всі ці дані підтверджують, наскільки цькування за ознаками СОГІЕСО є проблемою, що потребує системної протидії.

Загалом для протидії цькуванню важливими є політики та настанови для навчальних закладів, спрямовані на захист та інклюзію ЛГБТ+ учнів і студентів. У тих школах, де такі політики діють, учні більш схильні повідомляти про випадки цькування та переслідування, а вчителі – дієво на них реагувати, а також вживати заходів для їх попередження. За даними Ради Європи щодо країн, які в неї входять, на 2017 рік:

- 32 країни прямо забороняють у сфері освіти дискримінацію на ґрунті сексуальної орієнтації, 24 – гендерної ідентичності, 2 – статевих ознак;

- 18 країн прямо забороняють насильство на ґрунті СОГІЕ і 1 (Мальта) – на ґрунті статевих ознак.

Одні країни (наприклад, Португалія, Іспанія) містять подібні заборони в загальному законодавстві про освіту, тоді як інші (наприклад, Бельгія, Франція) – в національних планах і стратегіях, що стосуються саме ЛГБТ+.

Політики національного рівня задають тенденції для всієї країни, та водночас бувають досить абстрактними й тому недостатньо дієвими на місцях. Альтернативою може бути, коли національне законодавство передбачає розробку конкретних політик із протидії насильству щодо ЛГБТ+ людей самими навчальними закладами, як наприклад у Чорногорії, Нідерландах, Іспанії, Великій Британії. Дані з останньої показують, що наявність у школі політики щодо гомофобного цькування знижує його ймовірність із 51% до 42% і підвищує готовність повідомляти про цькування з 48% до 60%.

У якості хороших практик втілення політик захисту ЛГБТ+ учнів можна навести такі приклади:

• В Ірландії в 2013 році Міністерство освіти та Міністерство справ дітей і молоді разом запустили Національний план дії щодо цькування, в якому прямо йшлося про гомофобне та трансфобне цькування. План включав низку процедур, спрямованих проти нього, й зобов'язував усі 4000 шкіл в країні вжити заходів для запобігання та протидії йому. При цьому вимагалося, щоб школи документували свої стратегії боротьби з насиллям, у тому числі на ґрунті СОГІЕ. Процедури містили також настанови для шкільного персоналу з запобігання та протидії цькуванню, і йому пропонувалося проходити програму з безперервної професійної перепідготовки.
  
  
• На Мальті в 2015 році уряд розробив усебічну політику щодо трансгендерних, гендерно-варіативних та інтерсексдітей у сфері освіти. Нею передбачені особливі підходи для захисту приватного життя учнів (наприклад, у випадках, коли юридичне ім'я не відповідає гендерній ідентичності або експресії), використання гендерно-нейтральних приміщень, консультування та інформування з відповідної тематики, а також використання інклюзивної мови. Політика включає настанови, як діяти у випадках камінг-ауту та транспереходу, і зобов'язує школи розробити детальні механізми підтримки трансучнів.
  
  

Також ЮНЕСКО в публікації, присвяченій реагуванню на насильство на ґрунті СОГІЕСО в сфері освіти, називає 7 загальних принципів, якими мають бути ефективні підходи з протидії такому насильству:

• заснованими на правах людини;
  
  
• інклюзивними та центрованими на учнях;
  
  
• залучувальними;
  
  
• гендерночутливими та трансформаційними;
  
  
• заснованими на доказах;
  
  
• відповідними до віку;
  
  

• чутливими до контексту та культурних особливостей.
  
  

Україна не є винятком: багато ЛГБТ+ людей свідчать, що ставали жертвами цькування через свою СОГІ в дитинстві та підлітковому віці в школі та загалом серед однолітків. Протягом 2016/2017 навчального року організація «Точка опори» провела перше Національне дослідження шкільного середовища в Україні серед ЛГБТ+ підлітків середнього віку 16 років, щоб оцінити якість їхнього шкільного життя. В результаті було виявлено, що:

• 48,7% опитаних почуваються в небезпеці через сексуальну орієнтацію, 31,5% – через гендерну експресію;
  
  
• 88,5% зазнавали в школі словесного цькування, зокрема 62,9% через сексуальну орієнтацію і 64,7% через гендерну експресію;
  
  
• 53,5% піддавалися фізичним знущанням (26,5% – через сексуальну орієнтацію та 24,5% – через гендерну експресію);
  
  
• 13,9% зазнавали фізичних нападів через сексуальну орієнтацію і 13,4% – через гендерну експресію;
  
  
• 47,2% ставали жертвами кібербулінгу;
  
  
• 47% піддавалися знущанням сексуального характеру;
  
  
• 94,7% чули гомофобні висловлювання і 88,8% – трансфобні, при цьому 72,8% і 88,8% відповідно – з боку шкільного персоналу;
  
  
• 65,8% жертв насильства не повідомляли про нього працівникам школи, а 55,3% з тих, хто повідомляли, отримали рекомендацію не звертати уваги;
  
  
• ті, хто піддавалися високому рівню цькування, частіше пропускали школу, мають нижчі показники успішності та нижчий рівень самоповаги.
  
  

Три роки потому, в 2019/2020 навчальному році, «Батьківська ініціатива ТЕРГО» провела друге таке національне дослідження з метою з'ясувати, як змінилася ситуація. Воно охопило майже втричі більше підлітків – 1743 – з різних регіонів України. Результати виявилися наступними:

• 44% почувалися в школі в небезпеці через сексуальну орієнтацію, 28,0% – через гендерну експресію;
  
  
• 50,5% чули гомофобні або трансфобні коментарі з боку інших учнів, а 66,8% – від учителів або працівників школи;
  
  
• 47,1% зазнавали фізичного цькування, зокрема 29,4% – через сексуальну орієнтацію і 28,8 – через гендерну експесію;
  
  
• 13,2% зазнавали нападів через сексуальну орієнтацію і 12,5% – через гендерну експресію;
  
  
• 45,2% зазнавали кібербулінгу;
  
  
• 48,9% зазнавали сексуальних домагань та насильства;
  
  
• 44,7% учнів повідомляли шкільному персоналу про цькування і в 55,8% випадків отримували на це відповідь не звертати уваги;
  
  

Дослідники й дослідниці роблять із цих даних висновок, що ситуація кращою не стала. Я можу погодитися з цим лише частково – зокрема, цифри показують деяке зниження рівня мови ворожнечі. Загалом же очевидно, що проблема цькування ЛГБТ+ підлітків залишається серйозною.

З 2019 року в Україні діє закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)», де відповідні зміни внесено до Кодексу про адміністративні правопорушення та закону про освіту. Закон визначає саме поняття булінгу, встановлює відповідальність за нього у вигляді штрафів або громадських робіт, а також визначає механізми протидії:

• затвердження та оприлюднення керівником закладу освіти плану заходів, спрямованих на запобігання та протидію булінгу;
  
  
• розгляд заяв про випадки булінгу та видання рішення про проведення розслідування;
  
  

• відкритий доступ на вебсайтах закладів освіти до правил учнів, плану заходів, спрямованих на запобігання та протидію булінгу, порядку подання та розгляду заяв про випадки булінгу;
  
  
• перевірка Освітнім омбудсменом (який діє в Україні також з 2019 року) заяв про випадки булінгу в закладі освіти, повноту та своєчасність заходів реагування на такі випадки.
  
  

На жаль, ані цей закон, ані вебсайт Освітнього омбудсмена жодним чином не згадують ЛГБТ+ учнів як вразливих до цькування, без чого ефективність цих заходів у контексті СОГІЕСО стає дуже низькою. Натомість протидіяти цій проблемі в міру своїх можливостей намагаються громадські організації. Зокрема, згадана ініціатива «ТЕРГО» підготувала курс «Школа для всіх: Безпечне шкільне середовище», що навчає виявляти булінг ЛГБТ+ учнів, будувати з ними довірливі стосунки та, власне, створювати для них безпечне середовище в школі. Просвтницький матеріал для батьків, учителів та шкільних психологів на тему булінгу через СОГІ створила також організація «Інсайт».

Від цькування страждають не лише ЛГБТ+ діти й підлітки в навчальних закладах. Так, останніми роками, коли публічно актуалізувалася тема ЛГБТ+ людей, які служать в армії, почали говорити і про прояви гомофобії та трансфобії, з якими вони там стикаються. У дослідженні, проведеному в 2019 році об'єднанням «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права», відзначається, що більш жорсткої гомофобії у формі фізичного насилля, погроз і кібербулінгу зазнають насамперед публічні ЛГБТ+ військові, представлені в ЗМІ, тоді як непублічні стикаються із суто вербальними проявами. Мінідослідження, проведене на початку 2022 року, відзначило високий рівень гомофобії, що може виливатися в погрози звільнення, побиття і доведення до суїциду. Що стосується транслюдей, відомі окремі випадки відкритих трансчоловіка і трансжінки, які стикалися з проявами фізичного та сексуального насилля. Інші трансвійськові задля уникнення подібного віддавали перевагу повній закритості, що іноді фактично означає відмову від здійснення транспереходу.

Публічні ЛГБТ+ люди, особливо активісти й активістки, також неодноразово зазнавали кібербулінгу у формі погроз в особисті повідомлення та в мережевих групах гомофобного спрямування, мови ворожнечі в соціальних мережах, переслідування, публікації особистих даних. Сплески такої гомофобної та трансфобної ненависті часто відбуваються на тлі медійних приводів, створюваних, зокрема, великими публічними ЛГБТ+ заходами та законодавчими ініціативами, що стосуються питань СОГІЕСО.

Найчастіше таке насильство вчиняють праворадикальні угруповання, складовою ідеології яких є ксенофобія, побудована на ідеях чистоти та вищості певної раси, нації тощо і спрямована проти будь-яких меншин, що розглядаються, відповідно, як нижчі, включно з ЛГБТ+ людьми. При цьому праворадикали схильні діяти з позиції «права сильного», силою намагаючись нав'язувати свою точку зору та подавляти незгодних з нею.

Загалом ідеологія ультраправих по відношенню до різноманіття СОГІЕСО часто включає в себе релігійні мотиви і намагання раціоналізувати свою ксенофобію, що може спиратися на аргументи різного ступеня псевдонауковості та абсурдності:

• неприродність гомосексуальності та трансгендерності;
  
  
• гомосексуальність і трансгендерність як хвороби;
  
  
• гомосексуальність і трансгендерність як гріх;
  
  
• епідемія ВІЛ/СНІД як покарання за гомосексуальність;
  
  
• гомосексуальність як причина катастроф, таких як терористична атака 11 вересня 2001 року або пандемія COVID-19, що теж подається в ключі покарання за гріх;
  
  
• гомосексуальність і трансгендерність як стиль життя, що вважається соціально неприйнятним;
  
  
• гомосексуальність як явище суто західної цивілізації, начебто непритаманне східним країнам, від якого вони повинні себе убезпечити (аналогічна риторика про «гейропу» використовується також у росії);
  
  
• пов'язування гомосексуальності з педофілією;
  
  
• трансгендерність як введення в оману, маскарад, гра, приховування «справжньої» статі;
  
  
• трансгендерні люди як загроза для жінок у гендерованих просторах (здебільшого згадуються туалети);
  
  
• гомосексуальна і трансгендерна пропадаганда, шляхом якої начебто до ЛГБТ+ спільноти залучається все більше людей, чому необхідно протидіяти;
  
  
• «гей-лобі» та «гей-мафія», які начебто існують у вищих колах влади та бізнесу й використовують наявні в них важелі для просування «ЛГБТ+ ідеології».
  
  

У даному тексті не ставиться на меті розбирати ці аргументи, тож зацікавлених у цьому читачів відсилаю до публікації, де більшість із них проаналізовано та розвінчано як міфи.

Як видно з цього переліку, противники ЛГБТ+ людей часто розглядають їх не лише як людей із певними проявами, котрі вважають неприйнятними, а як адептів ворожої ідеології, якій необхідно протидіяти. Іноді використовується також збірний термін «гендерна ідеологія», під яким поєднуються будь-які рухи, що їх діяльність передбачає порушення традиційних гендерних ролей і норм: фемінізм, ЛГБТ+ активізм, квір, правозахисні рухи за гендерну рівність – фактично, всі ті, що так чи інакше підважують цисгетеронормативність. Тож і переслідують праворадикали насамперед не просто ЛГБТ+ людей, а активістів і публічних осіб – включно з тими, що самі не належать до ЛГБТ+ спільноти, але певним чином її підтримують.

Іноді праворадикальні організації озвучують свою позицію таким чином, начебто вони не проти ЛГБТ+ людей самих по собі, за умови що ті «займаються цим тихо в себе вдома», «не пропагують свою ідеологію». Цим прояви, відмінні від цисгетеросексуальності, знов-таки позначаються як щось нижче за статусом, яке якщо й має право на існування, то виключно в закритому приватному просторі. Відповідно, першочерговими цілями праворадикалів стають відкриті ЛГБТ+ заходи – такі як прайди. В країнах із сильною гомофобією самих погроз буває достатньо, щоб влада заборонила проведення прайду, або ж поліція розігнала його замість того, щоб захищати.

Там, де суспільні настрої більш прихильні до ЛГБТ+ та/або охорона заходів відпрацьована належним чином, супротивники зазвичай не наважуються на пряме протистояння, проте можуть влаштовувати так зване «сафарі» на учасників і учасниць заходу, переслідуючи їх уже після його завершення. При цьому їх жертвами можуть ставати не лише ЛГБТ+ активісти, а фактично будь-які люди, зовнішність яких є достатньо неконформною, щоб її можна було зчитати як «притаманну ЛГБТ+».

Навіть там, де з боку праворадикалів звучить риторика про неприйнятність лише публічних проявів різноманітних СОГІЕСО, вони час від часу нападають та намагаються зривати й ті заходи, які ЛГБТ+ організації проводять на своїх майданчиках у закритому форматі. Тож указана риторика являє собою скоріше адаптацію під помірно ліберальні суспільства, де жорсткіші форми гомофобії вже не є загальноприйнятними. Насправді ж, якщо відкинути самовиправдувальні раціоналізації, як і в випадках інших видів насильства, праворадикали прагнуть контролю над якомога більшою кількістю сфер людського життя.

Як уже відзначалося в розділі про суспільні інституції, ультраправі рухи рідко існують самі по собі, а зазвичай підтримуються релігійними організаціями та/або політичними партіями. Проте показово, що позиції правих у широкому розумінні змінюються залежно від загальних суспільних настроїв. Так, у країнах, де різноманіття СОГІЕСО вже достатньо нормалізоване, праві партії подекуди виключають або значно обмежують у своїх програмах анти-ЛГБТ+ позиції, натомість переспрямовуючи ксенофобію на інші групи – наприклад, мігрантів. Таке спостерігається, зокрема, в Швеції, а партія «Альтернатива для Німеччини», яку називають ультраправою, попри загальну орієнтацію на «традиційні» гендерні ролі й сімейні цінності, підтримує цивільні партнерства для одностатевих пар, причому одна з лідерок партії Аліс Вайдель сама є відкритою лесбійкою в такому партнерстві. Таким чином, у ліберальніших суспільствах маргіналізованими стають уже не ЛГБТ+ люди, а їхні агресивні противники. Проте це не дорога з одностороннім рухом – так, у США з приходом у 2016 році до влади Дональда Трампа зі значно консервативнішими позиціями порівняно з попередньою адміністрацією ультраправі рухи помітно активізувалися, і кількість насильства щодо ЛГБТ+ людей відповідно збільшилася.

У будь-якому разі, протидія організованому праворадикальному насильству має базуватися на його делегітимізації – так щоб відкрито просувати ідеї ненависті до ЛГБТ+ людей ставало неприйнятним, а акти насилля, вчинені відповідно до них, тягли за собою належне покарання. Основним засобом для цього є законодавство, що передбачає відповідальність за злочини ненависті за ознаками СОГІЕСО.

В Україні праворадикальні рухи є досить активними. Частина з них являють собою радикальні крила «прямої дії» партій правої ідеології, таких як «Свобода», «Правий сектор», «Національний корпус». Інші, принаймні формально, є самостійними організаціями, як-от C14, «Традиція і Порядок», «Фрайкор», «Карпатська Січ» тощо. Здебільшого вони об'єднують молодь консервативних поглядів і позиціонуються як націоналістичні, проте на відміну від суто патріотичного націоналістичного дискурсу їхні позиції подекуди переходять у відверту ксенофобію та нацизм. Часто вони афілійовані також із релігійними організаціями, хоча їхня власна релігійність зводиться здебільшого до стереотипного маніпулювання поняттям «традиційних цінностей» включно з гомофобними посиланнями на «Содом і Гоморру». У деяких із таких організацій попри декларовану патріотичність можна простежити зв'язки з росією – як мінімум, через спільну діяльність у минулому, а також спільні інтереси принаймні на ґрунті гомофобії/біфобії/трансфобії.

Варто відзначили, що після повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року активність праворадикальних організацій в контексті протистояння ЛГБТ+ руху суттєво знизилася. На поточний момент вона проявляється майже виключно в Інтернеті у відповідь на резонансні новини, пов'язані з ЛГБТ+ тематикою. Це може бути пояснено комплексом причин:

• відсутністю через війну публічних ЛГБТ+ заходів, на протидії яким ґрунтувалася діяльність таких організацій;
  
  
• переорієнтацією діяльності, в якій пріоритетною стала боротьба з російськими окупантами;
  
  
• зменшенням чи втратою фінансування.
  
  

Є також свідчення того, що ті представники ультраправих рухів, які воюють на фронті, загалом менш схильні до гомофобії, ніж ті, що залишаються в тилу. Це, в свою чергу, можна пояснити тим, що перші спрямовують свою енергію на протидію реальному ворогу і не мають потреби шукати уявних.

Тож можна сказати, що організоване цисгетеронормативне насильство під час великої війни майже зійшло нанівець. Водночас, це не значить, що насильство за ознаками СОГІЕСО припинилося взагалі. Наприклад, 15 серпня 2023 року у Львові з гомофобного мотиву було побито трансгендерну військову Хелен Марк, і це не єдиний подібний випадок. Але такі випадки обумовлені загальним рівнем гомофобії, біфобії та трансфобії в суспільстві і є здебільшого стихійними, ситуативними, а не підготовленими цілеспрямовано.

Проблемою для України є те, що організовані гомофобні та трансфобні угруповання не несуть відповідальності за свої злочини. Одна з причин цього – високий рівень гомофобії/біфобії/трансфобії в самій поліції. За останні роки ситуація покращилася принаймні в тому, що поліція стала більш відповідально виконувати свою роботу з охорони публічних ЛГБТ+ заходів. Водночас, вона все ще не вживає достатніх заходів для розслідування випадків насильства. Друга причина цього – відсутність належного законодавства. Якщо справи проти винуватців заводять, то зазвичай лише по статті «хуліганство», не розглядаючи їх як злочини ненависті. Адже наразі стаття Кримінального кодексу, що передбачає посилену відповідальність за такі злочини, не містить ознак СОГІЕСО.

Необхідність розробки та впровадження такого законодавства відзначалася в Національній стратегії з прав людини ще з 2016 року. Проте фактично комплексний законопроєкт, що охоплює протидію як дискримінації, так і злочинам ненависті за ознаками СОГІ, було подано на розгляд Верховної Ради лише в 2021 році. На момент написання він є в порядку денному поточної сесії ВР України, але перспективи його прийняття все ще залишаються неясними.

Сама назва «конверсійна терапія» фактично помилкова, оскільки справжня терапія має на меті покращення фізичного чи психологічного стану, тоді як конверсійна не приводить до позитивних змін, а подекуди взагалі дорівнює тортурам. Останніми роками в якості альтернативного було запропоновано термін «спроби зміни сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності» (sexual orientation and gender identity change efforts, SOGICE). Також раніше подекуди вживався як синонімічний термін «репаративна терапія». В даному тексті використовується термін «конверсійна терапія» як найбільш поширений на сьогодні, проте маємо на увазі, що йдеться про «так звану терапію», яка насправді нею не є.

Перші спроби конверсійної терапії відносяться до кінця 19 століття, коли варіанти й прояви СОГІЕ ще тільки почали системно вивчати. Вони пов'язані з роботами Ріхарда фон Крафта-Ебінга та пізніше Зигмунда Фройда, які розглядали гомосексуальність як певну психопатію, відхилення розвитку, й відповідно ставили питання, як її виправити. Те саме стосується трансгендерності, щодо якої втім більш системні підходи сформувалися вже в середині 20 століття – коли транслюдей насамперед намагалися примирити з їх приписаною при народженні статтю, і лише після невдалих спроб розглядали можливість транспереходу. В обох випадках наука зрештою визнала хибність таких методів, проте вони встигли достатньо поширитися – чому звісно тільки сприяли суспільні трансгомофобні та консервативно-релігійні дискурси – щоб подекуди їх досі використовували й просували, подаючи як начебто наукові.

Поширена в минулому точка зору на гомосексуальність і трансгендерність як на хвороби, що підлягають лікуванню, знаходила відображення в медичних стандартах. Так, в опублікованій у 1977 році Міжнародній класифікації хвороб 9 перегляду Всесвітньої організації охорони здоров'я і те, і те в певному вигляді фігурувало серед психічних захворювань. Уже в наступній, 10-й версії в 1990 році гомосексуальність було звідти виключено й натомість відзначено як варіант нормальної сексуальної орієнтації разом із гетеросексуальністю, а також бісексуальністю. Значення цієї події підкреслює те, що 17 травня – день, коли було прийнято МКХ-10 – згодом був проголошений Міжнародним днем протидії гомофобії, трансфобії та біфобії. З трансгендерністю процеси розвивалися повільніше, і тільки в наступному, 11-му перегляді МКХ в 2019 році, її також було депатологізовано. При цьому, оскільки транслюди все ж потребують медичних втручань у процесі переходу, діагнози, пов'язані з трансгендерністю залишилися в класифікації – однак більше не в якості психічної хвороби, а в новій категорії «станів, пов'язаних із сексуальним здоров'ям».

Зміни в МКХ настільки важливі, оскільки вона є головним документом ВООЗ – установи ООН, і її дія поширюється на всі держави-члени ООН (хоча вони й не зобов'язані відразу впроваджувати нову версію, і деякі цим користуються, відкладаючи зміни на роки, і то й десятиліття). Нехай сама по собі МКХ не визначає стандарти лікування класифікованих у ній хвороб, очевидно, що такі стандарти мають бути узгоджені з зазначеними в ній діагнозами. Відповідно, наявність діагнозів «гомосексуалізму» та «розладу гендерної ідентичності» легітимізовувала спроби лікування шляхом «виправлення» СОГІЕ до цисгетеросексуальної – власне, конверсійну терапію. Коли гомо- та бісексуальність було не просто виключено з числа хвороб, а й названо варіантами норми, це порушило таку легітимізацією, і застосування методів конверсійної терапії почали визнавати неприйнятним.

Згодом професійні асоціації стали прямо заявляти в своїх позиційних документах про неефективність, шкідливість та/або неетичність конверсійної терапії. Причому якщо спочатку йшлося лише про застосування її до сексуальної орієнтації, то пізніше такі позиції поширилися й на гендерну ідентичність, тож у цьому випадку зміни в МКХ-11 подекуди прийшли з запізненням. Як уже зазначалося, дослідження, що начебто свідчили на користь конверсійної терапії, виявилися методологічно некоректними, тоді як виконані належним чином дають дуже низький відсоток успішних результатів. Подальші ж дослідження показали також і її шкідливість – навіть тих методів, які не завдають фізичної шкоди. Зокрема, вона суттєво підвищує ймовірність психологічного дистресу, депресії, зловживання наркотичними речовинами та інших проблем із психічним здоров'ям, в тому числі майже вдвічі – кількість спроб суїциду.

За даними організації ILGA World на 2020 рік, більше 65 професійних асоціацій міжнародного та національного рівня так чи інакше заявили свою позицію проти конверсійної терапії, включно з такими як Всесвітня медична асоціація, Всесвітня психіатрична асоціація, Американська медична асоціація та Королівський коледж психіатрів Великої Британії. Рекомендації проти застосування конверсійної терапії містить і остання на момент написання 8 версія «Стандартів медичної допомоги трансгендерним і гендерно-варіативним людям» Всесвітньої професійної асоціації зі здоров'я трансгендерних людей (WPATH) – найбільш авторитетної міжнародної організації в медичних аспектах трансгендерності.

Деякі країни пішли ще далі, заборонивши конверсійну терапію на законодавчому рівні. Причому якщо в одних заборона стосується саме практикування її медичними фахівцями, то в інших – взагалі будь-ким, адже, як зазначалося, часто подібні методи «зцілення» пропонують релігійні організації. На серпень 2023 року загалом 26 країн забороняють конверсійну терапію в тому чи іншому вигляді, з яких 11 – повністю, передбачаючи кримінальну відповідальність за неї, а саме: Бельгія, Греція, Еквадор, Ісландія, Іспанія, Канада, Кіпр, Мальта, Німеччина, Нова Зеландія, Франція. На Мальті – одній із передових країн Європи в сенсі сукупного законодавчого захисту прав ЛГБТ+ людей – відповідний закон, прийнятий у 2016 році, має показову назву «Закон про підтвердження сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності та гендерної експресії».

Контраргументом проти такої повної заборони може звучати те, що можна розрізняти випадки, коли конверсійна терапія є примусовою й, відповідно, очевидним насиллям, і ті, коли ЛГБТ+ людина звертається за нею сама – начебто за власним вибором, який не можна їй заборонити. Водночас, межі між першим і другим не завжди чіткі. Часто людина відчуває непрямий примус, сподіваючись, що зміна сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності полегшить її життя в трансгомофобному середовищі. До того ж, із цього середовища вона може сама інтерналізувати гомофобію, біфобію та трансфобію, маючи при тому обмежений доступ до правдивої інформації про СОГІЕ. За таких обставин вибір на користь конверсійної терапії не може бути по-справжньому вільним. Нарешті, не варто забувати, що насилля часто є складовою тих процедур, які така «терапія» являє собою.

У 2020 році Міжнародна рада з реабілітації жертв катувань зробила заяву, в якій назвала конверсійну терапію катуванням. Того ж року схожу заяву зробив Віктор Мадрігаль-Борлоз – Незалежний експерт ООН з питань сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, – назвавши такі практики також дискримінаційними за суттю, жорстокими, негуманними та такими, що принижують гідність.

У 2020 році міжнародна ЛГБТ+ організація ILGA World випустила ґрунтовну публікацію з оглядом сучасних підходів до конверсійної терапії в різних середовищах та країнах. З нею і раджу ознайомитися тим, кого ця тема цікавить детальніше.


В Україні з 1999 року діє МКХ-10, що визначає гомо- і бісексуальність нормальними варіантами сексуальної орієнтації й відповідно виключає використання конверсійної терапії щодо них принаймні офіційно в професійному медичному середовищі. Що ж стосується гендерної ідентичності, то нормативні документи Міністерства охорони здоров'я, які регулювали процедуру транспереходу в період 1996–2016 років, фактично прямо рекомендували застосування конверсійної терапії до транслюдей. Так, «Порядок обстеження осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності» містив наступне положення: «З ними [такими особами – І.І.] повинна проводитися інтенсивна психотерапевтична робота, спрямована на відмову пацієнта від зміни (корекції) статевої належності».

У 2016 році процедуру було повністю змінено, і чинний «Уніфікований клінічний протокол первинної, вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги "Гендерна дисфорія"» подібних приписів уже не містить. Більше того, натомість він містить рекомендації «психотерапії, метою якої є порушення гендерної бінарності в уявленні пацієнта», «усвідомити, що трансгендерність цілком нормальне явище у людській поведінці», а також цілий фрагмент, де сказано про неефективність «репаративної терапії» для зміни сексуальної орієнтації.

Водночас, прямих заборон і обмежень щодо конверсійної терапії в Україні немає, і якщо казати про фактичну практику, то вона існує і застосовується цілком відкрито. Ведуть її як релігійні діячі, так і фахівці, здебільшого, з психічного здоров'я: психіатри, психотерапевти, психологи, сексологи. Окремо варто відзначити таку організацію як «Асоціація сексологів та сексотерапевтів України». Сама її назва вводить в оману, оскільки виглядає як назва професійної асоціації, яка мала б керуватися відповідними професійними стандартами, тоді як насправді це лише громадська організація. Мережеві ресурси асоціації містять низку матеріалів на підтримку цисгетеронормативних поглядів, а також наративів, що подають нормалізацію різноманіття СОГІ як західну «пропаганду». Деякі з членів організації включно з почесним президентом відомі підтримкою підходів, що патологізують гомосексуальність і трансгендерність та, власне, практикуванням психотерапевтичних методик, що мають на меті їх «виправлення».

За даними організації Freedom House, яка в 2020 році провела в Україні опитування щодо конверсійної терапії, дві третини тих, хто від неї страждають, складають ЛГБТ+ підлітки. Форми, яких вона найчастіше набуває, це:

• релігійні обряди, зокрема екзорцизм – 59%;
  
  
• молитва – 54%;
  
  
• перебування задля «лікування» в спеціальному закладі – 51%;
  
  
• розмови з психологом – 46%;
  
  
• заходи фізичного впливу: голодування, стримування тощо – 41%.
  
  

Також опитування показало, що просувають конверсійну терапію насамперед релігійні лідери (89%), члени родини людини, яку їй піддають (75%), а також професійні та традиційні лікарі (47%). Практикують же її представники релігійних організацій (84%), лікарі «традиційної медицини» (57%) та приватні психологічні й психіатричні заклади (45%).

Як видно з цих величин, різні підходи подекуди перетинаються й поєднуються – наприклад, так звані фахівці часто пропонують конверсійну терапію як психотерапевти, виходячи із псевдонаукових обґрунтувань, і одночасно підводять під неї релігійні мотиви.

На жаль, через відсутність в Україні нормативної бази, яка могла б застосовуватися для регулювання методів, що підпадають під визначення «конверсійної терапії», на сьогодні немає дієвих засобів, щоб обмежувати такі практики. Можна хіба що надавати їм розголосу та діяти методами суспільного тиску, а також застосовувати загальне кримінальне законодавство в тих випадках, коли є конкретна ЛГБТ+ людина, що постраждала від конверсійної терапії й прагне притягнути винуватців до відповідальності.

Попри те, що один із провідних дослідників та популяризаторів трансгендерної тематики Гаррі Бенджамін ще в 60-х роках 20 століття наголошував, що різні ступені проявів трансгендерності не можуть бути чітко розділені, стандартизація пішла шляхом встановлення критеріїв того, хто є «справжніми трансгендерами», а хто ні. Це обумовило наступні тенденції:

• трансперехід мав не стільки враховувати індивідуальні потреби людини, скільки максимально приводити її у відповідність до «протилежної» відносно приписаної їй від народження статі;
  
  
• придатними для такого переходу визначалися ті транслюди, що в своїх бажаннях і проявах демонстрували максимально стереотипні риси цієї «протилежної» статі та гендеру;
  
  
• визначати придатність мали лікарі, зазвичай психіатри, шляхом встановлення відповідного діагнозу;
  
  
• перехід розглядався як «шлях в один кінець», який можна пройти тільки повністю без можливості повернення;
  
  
• цей шлях передбачав кілька етапів, зокрема, в такій послідовності: гормональна терапія, хірургічні операції зі зміни статевих органів, юридичне визнання гендеру.
  
  

Описана в цих пунктах модель, фактично, являє собою трохи адаптовану до явища трансгендерності версію циснормативної системи. Вона дозволяє один раз перетнути межу між чоловічим і жіночим гендерами, якщо вже жити по цей бік від неї зовсім ніяк – але лише для того, щоб жорстко й непорушно зайняти позицію по інший бік, дотримуючись усіх відповідних норм і установок.

Також цей підхід поставив лікарів – насамперед, психіатрів – у владну позицію відносно транслюдей. У самій трансспільноті їх називають гейткіперами (англ. gatekeeper – брамник), оскільки від них залежить, хто зможе чи не зможе пройти у «браму переходу». У наданні дозволу на це гейткіпери можуть виходити зі своїх суб'єктивних уявлень і при цьому:

• прямо чи непрямо змушувати транслюдей відігравати стереотипні гендерні ролі, щоб підвищити свої шанси отримати дозвіл;
  
  
• вимагати хабарів за те, щоб закрити очі на певні, з їх точки зору, невідповідності образу «справжньої транслюдини»;
  
  
• змушувати проходити обстеження в закритих психіатричних установах (зазвичай у палаті, що відповідає паспортній статі, а не гендерній ідентичності);
  
  
• вдаватися в процесі обстеження до принизливих процедур, включно з фізичним насиллям.
  
  

При цьому залежна вразлива позиція штовхає транслюдей до того, щоб погоджуватися на зловживання та насилля щодо себе, а також не скаржитися на такі дії, приймаючи їх як невід'ємну частину процедури.

До кінця 20 століття процедури переходу за певними варіаціями описаної моделі сформувалися практично в усіх країнах світу, де трансперехід взагалі був унормований. До медичних регламентів при цьому подекуди додавалися ще законодавчі обмеження на доступ до переходу для певних категорій та на певні дії після нього:

• вікові обмеження знизу (як правило, для неповнолітніх) та згори;
  
  
• перебування в шлюбі (аргументоване тим, що після переходу такий шлюб перетворюється на одностатевий);
  
  
• наявність неповнолітніх дітей;
  
  
• наявність психічних захворювань (які начебто ускладнюють адаптацію при переході, або ж взагалі обумовлюють бажання переходу як таке);
  
  
• сексуальна орієнтація, спрямована на стать, протилежну приписаній від народження (вважалося, що транслюдина має бути гетеросексуальною після переходу);
  
  
• заборона на всиновлення/вдочеріння дітей;
  
  
• заборона на військову службу;
  
  
• заборона на певні професії.
  
  

Можна відзначити, що значна частина цих обмежень стосується категорій сексуальності та сім'ї, що відсилає нас до «традиційних сімейних цінностей», дотримуватися яких таким чином схиляла вже сама держава.

Коли на початку 21 століття трансгендерні активісти та правозахисники почали голосніше говорити про неприпустимість таких обмежень, вони стали відзначати, що не лише ці обмеження, а й процедура загалом містить у собі насильницькі вимоги – насамперед, примусову стерилізацію.

Історично ідеї примусової стерилізації просувалися авторитарними режимами з метою контролю народжуваності та складу популяції – зокрема, щодо національних меншин та людей з інвалідністю, виходячи з ідей євгеніки та «чистоти нації». Стосовно ж трансгендерних людей це не формулювалося аналогічним чином, а подавалося як частина вибору, який ті самі роблять, ідучи на перехід і позбуваючись тих статевих органів, що мали від народження, а з ними й фертильності. Проте якщо відійти від нормативістської концепції «справжності», то виявляється, що різні транслюди мають різні потреби в обсягах переходу – зокрема, не всі з них прагнуть хірургічно змінювати статеві органи, а деякі й прямо хотіли б зберегти можливість мати власних дітей після переходу. Натомість їх штовхають до вибору: погодитися на безплідність, щоб отримати повноцінне визнання, або ж відмовитися від переходу як такого.

Метадослідження, проведене Інститутом Вільямса у США в 2014 році на основі низки досліджень трансродительства, показало, що дітей мають від 15% до майже 50% транслюдей, що не є суттєво нижчою кількістю порівняно з цислюдьми (близько 70% за даними по США). Водночас, інший аналіз досліджень з точки зору поширеності хірургічних втручань показав, що лише від 4 до 13% транслюдей знов-таки в США вдавалися до генітальної хірургії, що аж ніяк не свідчить на користь її обов'язковості в процесі транспереходу. У будь-якому разі, лише за самою транслюдиною має бути остаточне рішення, в якому саме обсязі, в т. ч. і медичних втручань, їй здійснювати перехід.

Організація TGEU («Трансгендерна Європа») веде проєкт «Trans Rights Map» («Карта трансправ»), дані якого оновлюються щороку. Таким чином, він дає змогу не лише поглянути на поточну ситуацію з насильницькими обмеженнями до транспереходу, а й оцінити динаміку змін. Зокрема, в 2023 році порівняно з 2013 серед країн Європи та Центральної Азії:

• 41 порівняно з 34 взагалі мають процедури визнання гендеру;
  
  
• 11 порівняно з 24 вимагають стерилізації;
  
  
• 28 порівняно з 34 (тобто усіма на той час) вимагають психіатричного діагнозу;
  
  
• 20 порівняно з 15 не мають вимоги розлучення;
  
  
• 8 порівняно з 5 не мають вікових обмежень.
  
  

Отже, загальна динаміка є позитивною навіть попри те, що в окремих країнах спостерігається регрес – як-от в Угорщині та росії, які нещодавно взагалі заборонили юридичне визнання гендеру як таке. Але якщо в питанні відмови від примусової стерилізації, як можна побачити, прогрес швидший, то у відході від обов'язкової психіатричної діагностики та, особливо, в доступності переходу для неповнолітніх він усе ще залишає бажати кращого.

Водночас, звіт Єврокомісії 2020 року щодо юридичного визнання гендеру в країнах ЄС показав, що більше ніж три чверті транслюдей його не отримали. Із них близько 60% трансчоловіків і трансжінок хотіли б усе ж отримати його в майбутньому. Те, що досі вони цього не зробили, значною мірою пов'язано зі складністю та обмеженою доступністю процедур юридичного визнання – зокрема, з неприйнятними для них вимогами, які ті містять. З тих же, хто ці процедури пройшли, майже половина стикалися в процесі з тими чи іншими проявами неповаги та нерозуміння з боку медичних працівників, що залишили по собі шкідливий та травматичний досвід.

У 2006 році на рівні ООН було затверджено Джок'якартські принципи, які закріпили на міжнародному рівні визначення гендерної ідентичності, що передбачає, зокрема, можливість зовнішніх та тілесних змін за вільним вибором людини. А в 2010 році Комітет Міністрів Ради Європи затвердив рекомендації державам-членам CM/Rec 2010(5), якими передбачається регулярно переглядати процедури юридичного визнання гендеру і скасовувати в них насильницькі вимоги. Також такі процедури мають бути швидкими, прозорими та доступними.

Такі міжнародні документи, хоча й не мають статусу, обов'язкового до виконання, все ж стали свого роду стандартами, які допомагають при адвокації за зміну нормативної бази, що регулює процедуру переходу для транслюдей у тій чи іншій країні.


В Україні процедура трансгендерного переходу регулювалася з 1996 року Наказом Міністерства охорони здоров'я № 57 «Про надання медичної допомоги особам, що потребують зміни (корекції) статевої належності», а згодом у період 2011–2016 років – Наказом МОЗ № 60, що був незначно зміненою його версією. Визначений цими документами підхід був практично еталоном циснормативної та гейткіперської моделі, де дозвіл на перехід видавався єдиною на всю країну медичною комісією фіксованого складу. В останні роки її дії цю процедуру небезпідставно називали найгіршою в Європі. ЇЇ вимоги передбачали (в лапки тут взято терміни в тому вигляді, як вони вживалися в оригіналі):

• психіатричне обстеження в стаціонарі протягом мінімум 30 днів;
  
  
• обов'язкову хірургічну корекцію статевих органів – тобто стерилізацію – для юридичного визнання гендеру;
  
  
• самоусвідомлення, що не збігається зі статтю, приписаною при народженні, починаючи з 3–4 років;
  
  
• відсутність психічних патології, «гомосексуалізму», «трансвестизму», «сексуальних розладів», які можуть бути інтерпретовані як мотив для «зміни статі», а також «сексуально-перверзних тенденцій»;
  
  
• відсутність неповнолітніх дітей;
  
  
• неперебування в шлюбі;
  
  
• відсутність грубих порушень соціальної адаптації;
  
  
• відсутність «гермафродитизму», «порушення розвитку статевих органів».
  
  

Крім цього самого по собі насильницького переліку були ще й неявні вимоги як від окремих спеціалістів, так і від центральної комісії – очікування, що транслюдина має максимально відповідати стереотипному образу того гендеру, з яким вона себе ідентифікує. Все це змушувало людей брехати комісії, даючи очікувані відповіді замість правдивих, щоб отримати від неї дозвіл – все ще негарантований, оскільки чиїсь суб'єктивні застереження могли в будь-який момент стати на заваді.

Нормативне регулювання, яке прийшло на зміну в 2016 році, стало значним кроком уперед: клінічний протокол, що є його центральною частиною, побудований на принципово іншій базі й не містить більшості названих обмежень. Також на зміну єдиній «гейткіперській» комісії прийшли комісії, що організовуються сімейними лікарями при будь-яких державних поліклініках і є радше формальними інстанціями, які виписують необхідні документи, а не приймають рішення щодо переходу. Водночас, процедура все ще передбачає:

• встановлення психіатричного діагнозу;
  
  
• перебування на спостереженні у психіатра два роки – або, що часто використовується як альтернатива, два тижні в психіатричному стаціонарі;
  
  

• замісну гормональну терапію як обов'язковий вид медичного втручання;
  
  
• вікові обмеження, що виключають можливість юридичного визнання гендеру для неповнолітніх;
  
  
• відсутність урахування потреб і визнання інтерсекс- та небінарних людей.
  
  

Також для транслюдей, які отримали діагноз за процедурою, діють часткові обмеження на усиновлення/удочеріння дітей та на службу в армії.

Після 2016 року активісти й активістки під проводом організації «Інсайт» намагалися внести правки в чинний клінічний протокол для його покращення або затвердити в МОЗ новий, однак успіху не досягли. На момент написання МОЗ уже готується розпочати впровадження МКХ-11, де діагнози, пов'язані з трансгендерністю, більше не належать до категорії психічних захворювань. Відповідно, це відкриває шлях до повного перегляду як медичної частини процедури транспереходу, так і пов'язаних із діагнозом обмежень.

Перші операції проводилися здебільшого на дітях старшого віку та дорослих і більшою мірою визначалися саме медичною необхідністю, пов'язаною з проблемами функціонування сечостатевої системи. Але вже в 60-ті роки почала поширюватися практика хірургічної корекції геніталій на немовлятах. За нею стояли ідеї, поширювані психологом-сексологом Джоном Мані та його партнерами, що гендерну ідентичність можна сформувати в процесі виховання. На користь ранньої корекції наводили такі аргументи:

• генітальні хірургічні втручання є менш травматичними, якщо виконуються в ранньому віці, коли вони не запам'ятовуються;
  
  
• гендерна ідентичність буде міцнішою, якщо їй від початку відповідатиме «правильна» форма геніталій;
  
  
• батьки частіше схиляються до того, щоб «виправити» їхню дитину в ранньому віці;
  
  
• тканини та органи немовлят заживають краще, і такі операції залишають по собі менше шрамів.
  
  

Ще одним аргументом, уже із суто гетеронормативних міркувань, було те, що корекція має сприяти «нормальним» гетеросексуальним стосункам, у яких мають бути задіяні пеніс і вагіна відповідної форми та розміру. Поступово такі операції стали загальноприйнятною медичною практикою. При цьому в неоднозначних випадках вибір частіше робився на користь того, щоб «зробити дівчинку» – через те, що операція з вагінопластики технічно простіша, із розрахунку на те, що відповідну жіночу гендерну ідентичність можна буде розвинути в процесі виховання дитини.

Загалом нормалізаційні операції є проблемними в таких аспектах:

• Інформована згода. Немовля в принципі не може її надати, оскільки ще не усвідомлює себе і того, що з ним відбувається. Багато інтерсекслюдей відзначають, що не стали б робити операцій, якби такий вибір залишили за ними до пізнішого віку.
  
  
• Згода на операцію надається батьками. Крім того, що вони в принципі не можуть визначити за дитину, що зрештою буде для неї краще, часто вони не мають повної інформації, знаходячись під впливом медичної думки з одного боку й суспільної з іншого. Це штовхає на користь рішення, за якого перевага надається зовнішньому вигляду статевих органів над їхньою майбутньою статевою функцією.
  
  
• Сексуальна чутливість. Дослідження, проведені в 90-ті роки, показали, що вона втрачається в 20–50% випадків.
  
  
• Гендерна ідентичність. Її неможливо визначити у немовляти, тож є ймовірність, що, як у випадку Девіда Реймера, хірургічно скориговані геніталії їй не відповідатимуть.
  
  
• Стигматизація й психічне здоров'я. Часто вважається, що операція має убезпечити дитину від стигми, і це позитивно вплине на її психіку. Однак реальні дані показують, що це не так: відчуття «дивності» вкупі з проблемами сексуальної функції має негативні наслідки для психічного благополуччя.
  
  
• Медичне фотографування та огляди. Геніталії інтерсексдітей часто фотографують і демонструють на медичних оглядах, а потім ці фото циркулюють у медичному середовищі. Така практика є принизливою і сумнівною з етичної точки зору.
  
  
• Приховування інформації. Батьки, за згодою яких робиться операція на немовляті, можуть потім приховувати це від дитини – більше того, часто самі лікарі радять так робити. Це може мати потенційні негативні наслідки, коли дитина виростає, не знаючи правди про себе, або ж дізнаючись цю правду раптово в певний момент.
  
  

Дослідження, що проводилося серед інтерсекслюдей у Любеку в 2005–2007 роках, показало, що 81% опитаних були піддані хірургічним операціям через їхні інтерсексваріації. Майже 50% учасників розповіли, що мали психологічні проблеми. При цьому дві третини дорослих учасників пов'язували свої сексуальні проблеми з проведеними операціями. Діти ж відзначали значні порушення в сферах сімейного життя та фізичного благополуччя – тобто саме тих, які ці операції мали б покращити.

Опитування, проведене серед інтерсекслюдей в Австралії в 2015 році, виявило зокрема таке:

• їхній досвід як об'єктів медичної системи часто негативний: це і брак інформації, і незадовільні результати медичних втручань; також багато хто свідчили, що інституційне соромлення та примусове лікування є типовими підходами;
  
  
• 19% респондентів вдавалися до спроб суїциду, що значно вище за середній рівень в Австралії;
  
  
• під час навчання багато з них зазнавали цькування, а також на них негативно впливало те, що медичні процедури припадали на період статевого дозрівання; як наслідок, багато хто рано кидали школу.
  
  

Якщо зміни в медичній сфері щодо трансгендерності відстають від пов'язаних із сексуальною орієнтацією, то для інтерсексваріацій вони є ще повільнішими. Так, у МКХ-11 відповідні діагнози досі належать до категорії «Аномалій розвитку», визначаючи самі по собі варіації як патологію. У 2016 році низка фахівців міжнародного рівня випустили публікацію, в якій констатували відсутність консенсусу в професійній сфері щодо операцій на інтерсекслюдях. При цьому вони все ж відзначили зростаючу тенденцію приділяти першочергову увагу збереженню автономії пацієнтів, що означає залишати остаточне рішення щодо операцій за ними самими.

Водночас, низка міжнародних організацій, зокрема Рада Європи, Управління Верховного Комісара ООН з прав людини, кілька комітетів та спеціальних доповідачів ООН, а також і сама ВООЗ закликали покласти край насильству над інтерсекслюдьми й у тій чи іншій формі висловилися проти операцій на них, які не є медично необхідними.

У 2015 році на Мальті було прийнято «Закон про гендерну ідентичність, гендерну експресію та статеві ознаки», яким уперше в світі було заборонено проведення нормалізаційних операцій на інтерсекснемовлятах. Цей закон захищає право інтерсекслюдей на тілесну недоторканність і фізичну автономію. Подібне законодавство досі мають лише кілька країн у світі: крім Мальти це також Албанія, Кенія, Португалія, Уругвай, окремі штати Індії та частково вже згадана Німеччина.

Необхідність відразу після народження дитини зафіксувати в документах її стать сама по собі може підштовхувати до проведення операції з приведення геніталій дитини до виду, типового для цієї статі. Мальтійська декларація Міжнародного інтерсекс форуму з цих міркувань містить заклик при приписуванні інтерсекснемовлятам чоловічої або жіночої статі бути свідомими того, що із зростанням їхня гендерна ідентичність може виявитися іншою. Німеччина з 2013 року передбачає ставити невизначену стать у свідоцтво про народження у випадках, коли в новонароджених присутні ознаки обох статей – щоправда, в обов'язковому порядку, не залишаючи вибору. Також на сьогодні 19 країн у тій чи іншій мірі мають законодавство, що уможливлює юридичне визнання гендеру, відмінного від чоловічого та жіночого. Із них 12 дозволяють робити це за самовизначенням, інші ж передбачають певні умови – в тому числі такими може бути наявність інтерсексваріацій, як знов-таки в Німеччині.


В Україні на поточний момент нормативне врегулювання, що явним чином стосувалося б інтерсекслюдей, як таке відсутнє. Нормалізаційні операції на немовлятах, з одного боку, не рекомендовані прямо, але з іншого – і не заборонені. Тож питання про їх проведення може прийматися конкретними лікарями залежно від їхнього досвіду та обізнаності, за умови, згідно з загальним медичним законодавством, надання згоди батьками.

Статистичних даних щодо таких операцій та їх результатів по Україні немає, проте факти такі відомі, про що говорять також і інтерсексактивісти. Показово, що в окремих випадках проведення нормалізаційної операції навіть подається як позитивний приклад досягнення медицини, що говорить про низьку обізнаність у цій тематиці як лікарів, так і журналістів.

Найчастіше об'єктом криміналізації є гомосексуальні стосунки між чоловіками. Але в деяких державах вона поширюється також і на стосунки між жінками, а подекуди й на прояви трансгендерності, які можуть подаватися як «видавання себе за особу іншої статі». Водночас, транслюди можуть ставати і жертвами криміналізації гомосексуальності як такої – насамперед трансжінки, що не отримали визнання й мають у документах чоловічий гендерний маркер, і при тому перебувають у стосунках із чоловіками, які таким чином формально сприймаються як гомосексуальні.

Окремі випадки законодавчої заборони гомосексуальних стосунків відомі ще з давніх часів, але ширитися такі заборони стали в пізньому Середньовіччі в країнах Європи, де ним сприяла насамперед позиція католицької церкви. Колонізація вплинула на те, що аналогічні закони поширилися на колонії європейських держав в Африці та Америці, насамперед британські, де подекуди такі закони зберіглися після того, як відповідні території здобули незалежність – навіть коли в колишній метрополії їх уже було скасовано. У мусульманських державах Азії та Північної Африки схоже законодавство розвинулося на основі законів шаріату, якими засуджуються певні сексуальні практики, часто пов'язувані з гомосексуальністю, як-от анальний секс. Лише у другій половині 20 століття тенденція змінилася на зворотну, коли все більше країн почали скасовувати законодавство, що криміналізовувало ЛГБТ+ людей.

Організація ILGA World досліджує динаміку криміналізації ЛГБТ+ у світі, з 2006 року регулярно публікуючи докладні звіти під промовистою назвою «Підтримувана державою гомофобія». За її даними на момент написання, гомосексуальність тим чи іншим чином криміналізована в 61 державі-члені ООН і ще в двох не на законодавчому рівні, але де-факто. Здебільшого це країни Африки, Близького Сходу, Південної Азії, а також острівні країни Карибського басейну та Океанії.

Зміст криміналізаційних законів у різних країнах дуже різниться:

• В одних прямо прописано, які саме дії заборонені, тоді як в інших вживаються словосполучення «злочини проти природи», «непристойність», «аморальні дії». Такі формулювання залишають простір для суб'єктивного трактування й водночас відсилають до цисгетеронормативності, в межах якої визначається, яка поведінка є «природною» та «пристойною» для того чи іншого гендеру.
  
  
• Деякі закони спрямовані саме проти анального сексу, інші охоплюють також оральний секс і взаємну мастурбацію.
  
  
• Деякі закони спрямовані саме проти одностатевих пар, тоді як інші радше проти певних сексуальних актів, які можуть здійснюватися й різностатевими парами. Втім, на практиці й ті, й інші зазвичай усе одно застосовуються лише проти гомосексуалів.
  
  
• У всіх випадках криміналізація стосується сексуальної активності між чоловіками, і лише у двох третинах – також і між жінками. Це пов'язане з тим, що еротичні прояви між жінками в патріархальному суспільстві, де суб'єктом завжди є чоловік, часто не сприймаються як секс і, отже, як те, що порушує їхню нібито гетеросексуальність.
  
  

Все це показує, що такі закони спрямовані на державний контроль над сферою сексуальності, приватного та сімейного життя, унормування цієї сфери відповідно до цисгетеронормативної системи, яка в свою чергу зазвичай тримається на релігійних догматах, що апелюють до морально-етичної сфери.

Покарання за порушення закону також дуже варіюються: це можуть бути штрафи на певну суму, ув'язнення на певний термін (іноді – довічний), а в крайніх випадках – смертна кара. На сьогодні остання передбачена в 7 країнах: Бруней, Ємен, Іран, Мавританія, Нігерія (північна частина), Саудівська Аравія, Уганда. Крім того, в Ємені, Іраку, Лівії та Сомалі діють мілітарні угруповання, які виконують позасудові страти. В кількох країнах, як-от Саудівська Аравія, криміналізаційні закони мають безпосереднє релігійне підґрунтя, базуючись на ісламському кримінальному праві.

В деяких країнах криміналізаційні закони щодо ЛГБТ+ існують лише номінально. Насамперед це там, де законодавство забороняє гомосексуальні акти наодинці – адже постає питання доведення їхнього вчинення. Подекуди покарань за такими законами не було вже багато років. Помірковані традиціоналісти іноді використовують це як аргумент проти скасування таких законів, які начебто з одного боку нікому не шкодять, з іншого ж, на їхню думку, мають позитивний вплив на суспільну мораль. На практиці, однак, навіть за відсутності прямого інституційного насилля від застосування криміналізаційних законів їхнє існування має низку непрямих негативних наслідків:

• Підтримка суспільного дискурсу, в якому ЛГБТ+ люди як такі сприймаються як злочинці, що змушує їх відчувати страх переслідування та приховувати свою СОГІЕ.
  
  
• Підвищення рівня насильства щодо ЛГБТ+ людей – нападів, пограбувань, зґвалтувань, убивств – оскільки вони сприймаються як законні об'єкти для цього.
  
  
• Підсилення стигматизації та дискримінації ЛГБТ+ людей, зокрема коли такі закони використовуються для виправдання відмови в реєстрації ЛГБТ+ організацій, обмежень свободи слова та зібрань у контексті СОГІЕ.
  
  
• Шантаж ЛГБТ+ людей через їхні СОГІЕ.
  
  
• Вибіркові арешти та побиття поліцією, зокрема коли гомосексуальні прояви стають формальним приводом для розправи з політичними опонентами, громадськими активістами та просто людьми, незручними для певних представників влади.
  
  
• Самі ЛГБТ+ люди уникають звертатися в поліцію та повідомляти про злочини проти них через побоювання, що натомість опиняться в статусі підозрюваних та зазнають ще більшого насилля.
  
  
• Погіршення психічного стану та здоров'я ЛГБТ+ людей через описані вище чинники.
  
  
• Поширення епідемії ВІЛ, оскільки ЛГБТ+ люди уникають звертатися за медичною допомогою та робити аналізи, боячись розкрити свою сексуальну поведінку.
  
  

ILGA World в опитуванні 2017 року показала наявність кореляції між криміналізацією ЛГБТ+ та суспільними настроями щодо СОГІЕ. Так, у країнах, де така криміналізація існує, її підтримують у середньому 42% опитаних та не підтримують 36%. Там же, де криміналізаційного законодавства немає, підтримка його майже вдвічі нижча – 22%, тоді як 56% проти нього. Це зайвий раз підтверджує і наявність загального зв'язку між інституційними та суспільними нормами.

У минулому аргументи проти криміналізації ЛГБТ+ часто ґрунтувалися на тому, що такі закони неефективні, що законодавство не повинно регулювати питання моралі, а в певний час і на тому, що гомосексуальність має розглядатися як хвороба, а не як злочин. Подібна аргументація, однак, так чи інакше не ставить під сумнів цисгетеронормативність і залишає гомосексуальність поза нормою, все ще розглядаючи її як щось погане, що підлягає викоріненню, тільки не шляхом кримінального переслідування. У сучасних підходах натомість різні прояви СОГІЕ розглядаються як нормальна частина загальнолюдського різноманіття, і їх криміналізація сприймається як порушення прав людини.

Закони, що криміналізують гомосексуальність, визнані такими, що порушують право на недоторканність приватного та сімейного життя, кількома рішеннями Європейського суду з прав людини, а також Комітетом ООН з прав людини. Крім того, будь-які міжнародні документи та позиції міжнародних організацій, що вказують на неприпустимість дискримінації за ознаками СОГІЕСО, тим самим передбачають і неприпустимість криміналізації. Це, зокрема, неодноразово відзначено низкою установ ООН та прямо прописано в її Джок'якартських принципах 2006 року. Африканська комісія з прав людини і народів закликала до декриміналізації гомосексуальності в 2014 році, а Міжамериканська комісія з прав людини в рішенні щодо Ямайки 2020 року визнала, що закони, які криміналізують одностатевий секс, порушують права на недоторканність приватного життя, на гуманне ставлення, на свободу пересування, а також принцип законності.


Коли Україна була частиною СРСР, її кримінальний кодекс містив статтю за мужолозтво, яка передбачала до 5 років ув'язнення, а за деяких обтяжуючих обставин – і до 8 років (у пізнішій редакції – до 1 року в'язниці або 3 років заслання). Ця стаття нерідко застосовувалася як привід для переслідування дисидентів та загалом незгодних із радянською владою. Відомий приклад – режисер Сергій Параджанов, який протестував проти політичних арештів і переслідувань українських інтелектуалів, за що згодом сам був переслідуваний за «гомосексуальною» статтею.

Після здобуття незалежності питання скасування кримінальної відповідальності за гомосексуальність швидко постало на порядку денному, і вже наприкінці 1991 року Верховна Рада прийняла зміни до відповідної Статті 122, де залишила відповідальність лише у випадках мужолозтва із застосуванням насилля або скоєного групою осіб чи щодо неповнолітнього. У 2001 році, з повним оновленням Кримінального кодексу України, статтю про «мужолозтво» було повністю з нього прибрано.

• Інформаційно-просвітницькі: коли цисгетеронормативні норми та установки часто знаходяться на глибинному підсвідомому рівні як певна даність, першим кроком протидії має бути їх усвідомлення, а тоді переосмислення. Чому й сприяє просвіта, починаючи від загальних понять про гендер, сексуальність і СОГІЕСО. Такі заходи самі по собі не встановлюють норм і не містять засобів безпосереднього впливу. Натомість вони спрямовані на поступову зміну суспільних установок і тенденцій у напрямку прийняття різноманіття СОГІЕСО, що зрештою має знижувати і рівень насильства за цими ознаками.
  
  
• Регулятивні: встановлення норм, стандартів, законів тощо, які безпосередньо регулюють соціальні відносини в контексті СОГІЕСО, зокрема визначають неприпустимість насильства, а також відповідальність за його вчинення. Це може бути прибирання обмежувальних норм щодо СОГІЕСО або, навпаки, додавання таких, що захищають права ЛГБТ+ людей. Такі заходи прямо делегітимізують цисгетеронормативні прояви в сфері своєї дії: від окремої установи до професійної галузі та цілої держави.
  
  

Розглянемо кожен із цих підходів детальніше.

Такі способи просвіти є неформальними і часто засновані на інтуїтивному, несистематизованому знанні, тоді як на інституційному рівні можуть діяти вже більш формалізовані програми, орієнтовані на певну цільову аудиторію. У країнах із вищим рівнем прийняття ЛГБТ+ людей такі програми бувають і державними, коли певний базовий набір знать про СОГІЕСО включають до шкільної програми (в т.ч. обов'язкової), до курсів у вишах та інших навчальних закладах, а професійні курси містять більш глибокі та спеціалізовані знання. Там же, де цисгетеронормативність переважає, функції просвітництва беруть на себе громадські організації та подекуди професійні об'єднання, можливості виходу яких на широку аудиторію є відповідно меншими й подекуди обмеженими.

Можна розрізнити два способи донесення інформації, кожен із яких по-своєму важливий:

• тематичними блоками, присвяченими саме питанням гендеру, сексуальності та/або СОГІЕСО;
  
  
• побіжними згадками аспектів гендеру/сексуальності/СОГІЕСО в потоках іншої інформації.
  
  

Перший спосіб дає можливість подавати інформацію більш повно й структуровано, та водночас ті, хто налаштовані до подібної тематики негативно, намагатимуться її уникати. За другого ж способу, попри фрагментарність такої інформації, вона є неуникною й неявно працює на порушення цисгетеронормативної картини світу, виводячи інші СОГІЕСО з маргіналізованої площини. Прикладом останнього можуть бути ЛГБТ+ персонажі у фільмах і серіалах, загалом не присвячених ЛГБТ+ тематиці, або згадки про СОГІЕСО історичних чи сучасних відомих фігур, чия діяльність знов-таки не пов'язана з ЛГБТ+. Так само до другого способу можна віднести згадки СОГІЕСО в професійній літературі, коли матеріал не присвячено саме цій тематиці, а, наприклад, коли серед загальних рекомендацій щодо учнів, пацієнтів тощо наводяться й особливі щодо тих, які належать до ЛГБТ+. Адже, з одного боку, ЛГБТ+ люди присутні в будь-якій соціальній групі й мають ті самі загальні потреби, а з іншого, можуть у певному контексті мати й свої додаткові особливості, які важливо враховувати.

За даними на 2018 рік, зібраними Радою Європи, 26 її держав-членів (тобто більше половини) мали ті чи інші згадки СОГІЕСО в шкільній програмі на національному або регіональному рівні. Зокрема:

• у Фінляндії в період 2014–2016 років було оновлено базову шкільну програму, щоб врахувати, що власна гендерна ідентичність та сексуальність учнів може змінюватися протягом років навчання;
  
  
• в Ісландії національна настанова 2013 року щодо шкільних програм заохочує навчальні заклади до дискусій на тему СОГІ з використанням гендерних досліджень, квір-теорії та мультикультурних досліджень;
  
  
• в Ірландії національна настанова 2013 року для початкових та післяпочаткових шкіл містить засади програм «Соціальна, особиста і санітарна освіта» та «Стосунки і сексуальна освіта», що передбачають обговорення питань СОГІ.
  
  

Разом із тим, обсяг обговорення цих тем може варіюватися, і часто остаточне рішення щодо нього залишається за конкретними школами або вчителями. Подекуди й там, де тематика СОГІЕСО не входить до національних шкільних програм, учителі знаходять інші способи піднімати ці теми: використовуючи інформаційні матеріали від громадських організацій або запрошуючи їхніх представників; у контексті ширших дискусій на теми рівності, недискримінації та насильства; використовуючи як приводи наукові дослідження з теми СОГІЕСО та міжнародні дні, пов'язані з цією тематикою, такі як День протидії гомофобії, біфобії та трансфобії 17 травня.

Також у 21 з держав-членів Ради Європи учителі та персонал навчальних закладів мають можливість проходити підготовку, яка в тому чи іншому обсязі включає питання СОГІЕСО. Як наголошується в звіті Ради Європи, така підготовка включно з питаннями попередження та протидії насильству мала б бути обов'язковою і передувати їхній роботі в навчальних закладах. На практиці ж попередня підготовка проводиться лише в 9 країнах.

У США за даними організації GLSEN на 2023 рік 6 штатів мають законодавство щодо інклюзивних стандартів навчальної програми, які передбачають позитивну репрезентацію ЛГБТКІ+ у школах. У 8 штатах (з них 5 входять у попередній перелік) на рівні закону передбачені стандарти навчальної програми з ЛГБТКІ+ інклюзивною статевою освітою. Ще в двох штатах законодавство приписує освітнім агенціям розробляти моделі таких навчальних програм.

Наведу приклади того, як держава, громадські організації та фахівці співпрацюють у питаннях просвіти, спрямованої на зниження рівня насильства.

Багато досліджень підтверджують, що просвіта з ЛГБТ+ тематики так чи інакше покращує ситуацію. Зокрема:

• зніжує кількість випадків цькування та підвищує відчуття безпеки;
  
  
• знижує поширеність шкідливих стереотипів і гомофобних коментарів;
  
  
• формує більш позитивне ставлення до гомосексуальних однолітків;
  
  
• знижує прояви таких поширених проблем ЛГБТ+ учнів як депресія, ризики самогубства, зловживання наркотиками, проблеми з самооцінкою та навчанням через стрес унаслідок дискримінації;
  
  
• допомагає тим, хто не визначилися зі своєю СОГІ, краще розібратися в собі.
  
  

Також деякі дані вказують на те, що загалом вища освіченість і нижча релігійність сприяють толерантності й прийняттю ЛГБТ+ людей. Нарешті, є свідчення на користь того, що сексуальна просвіта, яка охоплює ЛГБТ+ тематику, йде на користь не лише власне ЛГБТ+, а й цисгетеросексуальним людям, показуючи їм різноманітні варіанти стосунків поруч із «традиційними» патріархальними, на яких сфокусована цисгетеронормативна модель.

Просвітництвом у формі різноманітного інформування на теми, пов'язані з СОГІЕСО, часто займаються міжнародні, насамперед правозахисні організації. Це можуть бути організації саме ЛГБТ+ профіля, такі як неодноразово згадана в цьому тексті ILGA World та TGEU, так і широкопрофільні – аж до рівня Ради Європи та ООН, які присвячують цій тематиці цілі розділи на своїх вебсайтах. Їхні матеріали можуть різнитися від самої базової інформації про СОГІЕСО до спеціалізованих звітів і кампаній із привернення уваги до конкретних випадків дискримінації та насильства. Плюс у тому, що в підготовці таких матеріалів зазвичай залучені самі ЛГБТ+ люди, які таким чином можуть говорити самі за себе, зі свого власного досвіду. Водночас, люди, які дотримуються більш цисгетеронормативних поглядів, зазвичай уникають ресурсів подібних організацій або підходять до них з упередженнями. Але ефективність інформування підвищується через співпрацю між організаціями різного профілю: правозахисними та професійними, а також із державними структурами – в тому числі й у сфері освіти.


В Україні жодні державні навчально-просвітницькі програми не містять матеріалів з ЛГБТ+ тематики. Навіть ті фахівці, що мають працювати з ЛГБТ+ людьми безпосередньо – наприклад, лікарі, що надають медичну допомогу в процесі транспереходу – не проходять відповідних питань у курсі державної вищої освіти. Про представленість СОГІЕСО в шкільній програмі годі й казати.

Окремі зміни в цій тенденції починають проглядатися – так, на державному порталі «Дія.Освіта» в 2022 році з'явився курс із запобігання цькуванню в школі в двох частинах для вчителів і батьків, хоча і без фокусування окремо на ЛГБТ+ учнях. Загалом же в Україні подібним просвітництвом займаються здебільшого громадські організації, насамперед ЛГБТ+, а також гендерної та ширшої правозахисної тематики, часто у співпраці з різними фахівцями. Воно включає в себе:

• створення та публікацію загальнопросвітніх матеріалів, присвячених темі СОГІЕСО загалом чи окремим її аспектам, як-от камінг-аут, права людини або, як оцей текст, насильство, орієнтованих на широку аудиторію;
  
  
• проведення тренінгів щодо різних аспектів СОГІЕСО, найчастіше з метою підвищення кваліфікації в цій тематиці фахівців певної галузі – психологів, юристів, лікарів, співробітників поліції тощо;
  
  
• створення онлайн-курсів з тематики, пов'язаної з ЛГБТ+, орієнтованих на певну аудиторію – наприклад, для журналістів «Як писати про ЛГБТ», – але водночас доступних будь-яким зацікавленим людям;
  
  
• проведення досліджень, підготовка аналітичних матеріалів, що висвітлюють фактичне становище ЛГБТ+ людей і допомагають визначити, де першочергово потрібні зміни;
  
  
• проведення інформаційних кампаній, пов'язаних із певними приводами, такими як дати або події, що стосуються СОГІЕСО, які дають можливість привернути увагу до становища ЛГБТ+ людей та їхніх проблем;
  
  
• ведення мережевих ресурсів, що дозволяє поширювати названі вище матеріали та виходити на різні аудиторії;
  
  
• співпраця зі ЗМІ – також дає вихід на ширшу аудиторію;
  
  
• співпраця з навчальними закладами – на час написання більше на рівні взаємодії з молодіжними і студентськими об'єднаннями в проведенні неформальних, позапрограмних заходів, тоді як співпраця з адміністрацією навчальних закладів і долучення до заходів у межах навчальної програми залишається радше метою на перспективу.
  
  

Про зростання обізнаності щодо ЛГБТ+ в Україні можна стверджувати радше на основі непрямих оцінок: збільшення кількості згадок ЛГБТ+ в українському інформаційному просторі протягом років, насамперед у ЗМІ, та покращення якості таких згадок, коли коректна термінологія в них стала вживатися частіше порівняно зі стереотипними й образливими висловлюваннями та мовою ворожнечі. Зміну рівня насильства при цьому не можна оцінити однозначно через фактори різного спрямування, які на нього впливають: зокрема, воно може збільшуватися в абсолютних величинах через більшу видимість ЛГБТ+ спільноти, і водночас відносно зменшуватися через різні чинники, включно з таким як просвіта. Для вивчення цього питання потрібні більш ґрунтовні дослідження.

Менше з тим, є дані на основі опитувань, що вказують на покращення ставлення до ЛГБТ+ людей в Україні. Так, у 2016 році негативно ставилися до них 60,4% опитаних, у 2022 – 38,2%, а в 2023 ця величина ще знизилася до 33,9%. Рівність же прав для ЛГБТ+ у 2016 році підтримували лише 33,4%, в 2022 – майже вдвічі більше: 63,7%, а в 2023 це вже 67,3%. Навряд чи буде помилковим припущення, що покращення ставлення і підтримка рівних прав корелює і з меншою схильністю до застосування насильства проти ЛГБТ+ людей.

• Професійні стандарти, що поширюються на певну галузь: медицину, освіту, правоохоронні органи тощо. У загальному випадку вони можуть мати як рекомендаційний характер, так і більш обов'язковий, коли недотримання стандартів веде, наприклад, до виключення із відповідної професійної асоціації.
  
  
• Міжнародні стандарти, які створюються або певними міжнародними інституціями, або шляхом міжнародних договорів, часто відкритих до приєднання інших держав. Часто являють собою декларації, що є радше «правилами хорошого тону», аніж зобов'язувальними документами, проте ратифікація договорів певною державою зазвичай передбачає, що ця держава повинна впровадити положення відповідних договорів у своє законодавство.
  
  
• Законодавство – власне, закони та підзаконні акти, що є обов'язковими до виконання у відповідній державі.
  
  

За спрямованістю таких заходів їх можна поділити наступним чином:

• зняття обмежень, коли попередні норми мали насильницький характер і переглядаються, щоб прибрати з них відповідні положення – скасування законів, що криміналізують гомосексуальність, прибирання обмежувальних вимог до транспереходу тощо; а також вживаються заходи для неприпустимості впровадження подібних норм у майбутньому;
  
  
• захист, коли запроваджувані норми безпосередньо призначені для протидії насильству – закони, спрямовані проти злочинів ненависті за ознаками СОГІЕСО, заборона шкідливих практик, як-от конверсійна терапія, тощо;
  
  
• загальне покращення, коли визнання певних прав ЛГБТ+ людей непрямо сприяє зменшенню рівня насильства щодо них – депатологізація гомосексуальності та трансгендерності, легалізація одностатевих партнерств або шлюбів тощо.
  
  

Якщо в одних ситуаціях заходи з регулювання відразу запроваджувалися на загальному рівні країни або галузі, виходячи з загальних же тенденцій та суспільних настроїв, то в інших зміни відбувалися за принципом «від окремого до загального». Зокрема, коли певний випадок насильства отримує резонанс, то вже медійні й суспільні реакції на нього можуть запустити ланцюг подій, що зрештою приводить до змін на рівні країни. Приклади таких випадків розглядалися в попередньому розділі майже до кожного з типів насильства: іноді вони перетворюються на стратегічні судові справи, які стають прецедентами до зміни законодавства, іноді розвиваються іншими шляхами, але так само обумовлюючи суспільні зміни стратегічного значення.

Наведу кілька документів міжнародного рівня, найважливіших у сфері прав ЛГБТ+ людей, які можуть прямо чи непрямо сприяти подоланню цисгетеронормативності як такої та породжуваного нею насильства. Окремі з них є водночас і професійними стандартами, що мають при тому вплив на міжнародному рівні. Деякі є радше рекомендаційними, тоді як інші мають також зобов'язувальні механізми.

Загальна декларація прав людини. Є базовим документом ООН, ухваленим на початку існування організації – в 1948 році. Містить, відповідно до назви, найбільш загальні й широкі визначення прав людини в загальних же контекстах її життя й діяльності – починаючи з таких як право на життя, свободу, особисту недоторканність. Не містить окремих ознак СОГІЕСО у явному вигляді, передбачаючи натомість, що декларовані нею права однаково поширюються на всіх людей і є рівними для всіх соціальних груп без винятку. Декларація сама по собі не має зобов'язувального характеру, але вона повсюдно визнається однією з основ міжнародного права, що має враховуватися при побудові вищих, більш конкретних механізмів правового захисту.


Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Європейська конвенція з прав людини). Є так само базовим документом Ради Європи, підписаним початковими її членами в 1950 році й надалі поширюваним на всіх членів, які приєднуються до організації. За змістом багато в чому перегукується з загальною декларацією ООН, але на відміну від останньої держави-члени Ради Європи беруть на себе зобов'язання її дотримуватися. Органом, що визначає відповідальність за порушення таких зобов'язань, є Європейський суд з прав людини. Будь-яка людина може звернутися до нього, якщо її права відповідно до ЄКПЛ були порушені й, зазвичай, якщо їй не вдалося відстояти їх у судах у межах своєї країни. Конвенція також не містить прямих згадок СОГІЕСО, а проте вона неодноразово ставала інструментом для ЛГБТ+ людей, щоб домагатися не лише справедливості для себе, а й таких рішень ЄСПЛ, що змушували держави змінювати законодавство щодо певних аспектів СОГІЕСО. Зокрема, після втручання ЄСПЛ було запроваджено або покращено процедури юридичного визнання гендеру у Франції, Великій Британії, Швейцарії, остаточно скасовано криміналізацію гомосексуальності у Великій Британії та Ірландії. А в 2023 році українська гей-пара Маймулахін і Марків виграла справу проти України через те, що відсутність у нашій країни регулювання одностатевих стосунків порушує право на повагу до приватного та сімейного життя, а також заборону дискримінації.


Принципи застосування міжнародно-правових норм про права людини щодо сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності (Джок'якартські принципи). Це знов-таки документ ООН, але, як видно з повної назви, присвячений правам людини в контексті саме СОГІ. Він був початково створений у 2006 році експертною групою ООН із залученням ЛГБТ+ правозахисників і правозахисниць, а в 2017 році вийшло доповнення «Джок'якартські принципи плюс 10», щоб краще врахувати різноманіття ідентичностей – зокрема, небінарних та інтерсекслюдей. Ці принципи складаються з набору рекомендацій державам щодо заходів, до яких ті повинні вдаватися, щоб забезпечувати дотримання прав людини за ознаками СОГІЕСО, проте не зобов'язують їх до цього. Водночас, з моменту публікації вони стали найбільшим стандартом у сфері прав людини для ЛГБТ+, на який посилаються по всьому світу, так чи інакше сприяючи нормалізації різноманіття СОГІЕСО. Окремо відзначу, що саме Джок'якартські принципи унормували поняття гендерної ідентичності – те його визначення, яке вони містять, стало на сьогодні загальноприйнятним. Воно ж безпосередньо в собі закладає основу для права на визнання гендерної ідентичності, вираження її різноманітними способами, а також приведення власного тіла у відповідність із нею. Тим самим нормалізується і трансгендерний перехід, що дає змогу використовувати це визначення при адвокації за прибирання неприйнятних обмежень на нього.


Міжнародна класифікація хвороб. Уже неодноразово згадувалася в цьому тексті як документ Всесвітньої організації охорони здоров'я, що на самому високому рівні встановлює патологізацію – або відсутність її – для певних СОГІЕСО. В останній на сьогодні МКХ-11 депатологізовано будь-які прояви сексуальної орієнтації та депсихопатологізовано трансгендерність, тоді як інтерсексваріації, на жаль, усе ще залишаються «аномаліями розвитку». МКХ має зобов'язувальний характер у медичній сфері – коли держава впроваджує в себе новий її перегляд, вона повністю адаптує до нього свою медичну систему. Тим самим, дотримання її стандартів уже саме по собі виключає застосування конверсійної терапії в професійному середовищі: для гомо- та бісексуальності там, де впроваджено принаймні 10 перегляд, і для трансгендерності – там, де 11-й. В Україні чинною поки залишається МКХ-10, проте процеси з впровадження МКХ-11 на момент написання вже розпочалися.


Стамбульська конвенція – Конвенція Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Створена й відкрита для підписання в 2011 році, вона є найбільш універсальним засобом із протидії гендернозумовленому насильству в широкому спектрі його проявів. Коли держава ратифікує конвенцію, вона тим самим приймає зобов'язання привести своє законодавство у відповідність до її положень. На момент написання таких держав налічується 37, а також її ратифіковано Європейським Союзом. У тексті, присвяченому явищу насильства з боку партнера в стосунках ЛГБТ+ людей, положення Стамбульської конвенції вже були розглянуті більш детально. Тут же відзначу, що деякі із описаних вище специфічних проявів насильства прямо виокремлюються в ній як такі, що мають бути криміналізовані:

1. примусовий шлюб (охоплює випадки жінок негетеросексуальної орієнтації та трансжінок);
2. калічення жіночих геніталій (охоплює частину нормалізаційних операцій на інтерсекслюдях);
3. примусова стерилізація (охоплює випадки транслюдей, коли під час переходу до них ставиться така вимога проти їхнього бажання);
4. злочини в ім'я так званої честі (охоплює випадки жінок негетеросексуальної орієнтації та трансжінок).

В Україні Стамбульську конвенцію було ратифіковано 20 червня 2022 року. При цьому окремі заходи зі зміни законодавства для її імплементації почали втілювати ще раніше, однак у повному обсязі вони поки не завершені – зокрема, щоб явним чином враховувати ознаки СОГІ, коли випадки насильства і дискримінації пов'язані з ними.

Міжнародні договори ООН з прав людини. Під цим пунктом об'єднано низку документів, створених та відкритих для підписання державами в різні роки, які в сукупності формують основу міжнародного права в галузі прав людини. В контексті протидії насильству варто відзначити насамперед Конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, Міжнародну конвенцію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень. За кожним із договорів стоїть відповідний орган ООН, що займається моніторингом дотримання цього договору, збираючи інформацію з усіх країн, де його ратифіковано, та публікуючи звіти на її основі. Безпосередньо на місцях за такий моніторинг відповідають державні установи, що займаються питаннями прав людини, а також до нього можуть долучатися громадські організації. В Україні це головно функція Офісу Омбудсмена – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Зазначені органи самі по собі не мають механізмів з притягнення до відповідальності за виявлені порушення прав. Натомість вони можуть передавати цю інформацію в правоохоронні органи, а також, що стратегічно може бути навіть більш важливо, готувати на основі зібраної інформації рекомендації для інших державних установ, яких заходів ті мають вжити для покращення ситуації на системному рівні.

• 
  

Серед заходів законодавчого регулювання в аспекті протидії цисгетеронормативному насильству варто особливо відзначити законодавство, спрямоване проти злочинів на ґрунті СОГІЕСО. Це насамперед законодавство щодо злочинів ненависті, яке передбачає посилене покарання за них, де серед інших ознак, за якими визначаються такі злочини, в явному вигляду присутні СОГІЕСО. Крім того, може бути також законодавство проти мови ворожнечі за ознаками СОГІЕСО, яке передбачає відповідальність за такі висловлювання в публічному просторі: в ЗМІ, з боку публічних осіб тощо. Сама наявність таких законів порушує цисгетеронормативну систему, оскільки, позначаючи різноманітні прояви СОГІЕСО як такі, що підлягають захисту, тим самим уже їх унормовує. Належне ж виконання таких законів, більше того, делегітимізує її. Особливо ефективними такі заходи можуть бути, як уже відзначалося, в протидії організованим угрупованням, що цілеспрямовано вчиняють насильство над ЛГБТ+ людьми на регулярній основі.

За даними ILGA World, на 2020 рік 48 держав-членів ООН мали закони, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини, мотив яких пов'язаний із сексуальною орієнтацією – або як за окремий вид злочину, або у якості обтяжуючих обставин. Також 45 держав забороняють підбурювання до ненависті, насильства та дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації в певній формі – мови ненависті або в інших формулюваннях, таких як підбурювання до ненависті, переслідування, дискримінації, нетолерантності та/або сегрегації. Переважна більшість таких держав знаходяться в Європі та Америці. Що стосується ознаки гендерної ідентичності, за даними TGEU на 2023 рік 23 країни Європи мають закони проти злочинів ненависті, 19 – проти мови ненависті, і 6 передбачають також інші заходи, щоб протидіяти мові та злочинам ненависті, спрямованим проти транслюдей.

Що стосується законодавства з протидії дискримінації за ознаками СОГІЕСО, його вплив на рівень насильства більш опосередкований, та водночас, його наявність завдає ще більшого удару по цисгетеронормативності як системі. Зрештою, недискримінація означає, буквально, рівне ставлення – у нашому випадку, за ознаками СОГІЕСО. Іноді захист від дискримінації передбачається на загальному державному рівні – він може бути прописаний у вигляді загального антидискримінаційного закону, або навіть у конституції, – іноді ж він поширюється на окремі сфери: працевлаштування, освіту, медичну допомогу тощо. Звісно, для впливу на зміну дискурсу загальне законодавство має більший ефект, хоча більш спеціалізовані закони, з іншого боку, можуть бути дієвішими в своїх окремих галузях.

ILGA World на 2020 рік відзначає 11 країн із конституційною забороною дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та 57 тих, що мають таку ознаку в загальному антидискримінаційному законодавстві. При цьому другий перелік включає в себе перший, тобто ці країни пропонують фактично дворівневий (а подекуди й трирівневий, додаючи до нього ще й галузевий) захист. Як і в випадку протидії злочинам ненависті, здебільшого це країни Європи та Америки. У сфері праці дискримінацію за сексуальною орієнтацією забороняє 81 країна – це 42% держав-членів ООН, що немало. Щодо гендерної ідентичності, за даними TGEU захист від дискримінації в сфері праці передбачають 35 країн Європи, в сфері охорони здоров'я – 27, освіти – 30, товарів і послуг – 30, житла – 24. Також 17 країн окремо передбачають заборону дискримінації за ознакою гендерної експресії.

В Україні план дій з реалізації Національної стратегії в сфері прав людини 2015–2020 років, а згодом 2021–2023 років містив пункти щодо розробки та впровадження як антидискримінаційного, так і законодавства з протидії злочинам ненависті за ознаками СОГІ – які однак за цей час виконані не були. На момент написання законопроєкт № 5488, який передбачає внесення правок до чинного законодавства щодо обох цих питань, знаходиться на розгляді у Верховній Раді. Водночас, дискримінація за ознаками СОГІ в сфері праці заборонена в Україні з 2015 року відповідною статтею Кодексу законів про працю. Втім, правозахисники не раз відзначали, що фактична дієвість цієї заборони дуже низька, оскільки, по-перше, важко довести, що людині відмовили в прийомі на роботу або звільнили її саме через ознаки СОГІ, а по-друге, ЛГБТ+ люди часто не наважуються оскаржувати такі дії, боячись розголосу. Також прийнятий у 2022 році «Закон про медіа» забороняє поширювати висловлювання, що підбурюють до дискримінації чи утисків щодо окремих осіб та груп осіб на основі в т.ч. СОГІ.

Нарешті, кілька слів про заходи загального покращення становища ЛГБТ+ людей та їх вплив на рівень гомофобії/біфобії/трансфобії та насильства.

У дослідженні проаналізували результати Європейського соціального опитування, що проводилося кожні два роки, за період 2002–2016 років. При цьому виявили загальну тенденцію, що в країнах із визнанням одностатевих шлюбів прийняття ЛГБТ+ людей зростало, тоді як у тих країнах, де такі стосунки не узаконені, зростав, навпаки, рівень гомофобії.

Дещо схожий результат показало дослідження в США, що тривало більше 12 років і було опубліковано в 2019 році. Виявилося, що в штатах, де одностатеві шлюби впроваджувалися окремо, рівень гомофобії починав знижуватися швидше, ніж до появи такого законодавства. Водночас, коли одностатеві шлюби були впроваджені на федеральному рівні, ті штати, де раніше таких законів не було, відзначилися, навпаки, зростанням гомофобії.

На мою думку, такі результати демонструють важливість того, щоб різні заходи, які впливають на соціальну систему в контексті СОГІЕСО, проводилися в комплексі. Коли суспільство поступово змінюється, стаючи більш обізнаним і приймаючим, то закони про рівність стають, з одного боку, природним продовженням таких змін, а з іншого – вже самі нормалізують і каталізують їх. Там же, де суспільна ворожість іще висока, спускання закону згори або спостереження за такими у «сусідів» може викликати відторгнення й давати радше протилежний ефект. Тому законодавство, що додає рівноправ'я ЛГБТ+ людям, важливе як таке, але самодостатнім засобом для протидії гомофобії, біфобії й трансфобії воно бути не може.

Між тим, на час написання:

• 34 країни мають повну шлюбну рівність;
  
  
• 16 країн та 34 юрисдикції визнають одностатеві союзи в тій чи іншій формі, відмінній від шлюбу;
  
  
• 19 країн на всій території та 4 в окремих регіонах надають юридичне визнання гендеру за самовизначенням;
  
  
• 19 країн у тій чи іншій мірі надають юридичне визнання небінарного гендеру, зокрема для інтерсекслюдей, із них 12 – за самовизначенням.
  
  

Підсумовуючи цей розділ, можна відзначити, що поступова нормалізація різноманіття СОГІЕСО, перехід у сприйнятті явищ гомосексуальності й трансгендерності від «збочення», «хвороби», «злочину» до варіанту норми – іншими словами, відхід від цисгетеронормативності – є загальною світовою тенденцією, починаючи з середини 20 століття. Вона так чи інакше проявляється в регулятивних заходах усіх типів і всякої спрямованості. Водночас, прояви ці в світі неоднорідні: якщо одні країни просунулися на цьому шляху досить далеко, то інші майже не зрушили з місця.

Є на жаль і окремі випадки, коли після деякого покращення в країні відбувся певний відкат, зокрема:

• Польща, де в 2020 році впровадили «зони, вільні від ЛГБТ»;
  
  
• Туреччина, розгони та заборона прайдів у якій уже згадувалися, а в 2021 році вона вийшла зі Стамбульської конвенції;
  
  
• Угорщинв та росія, де відповідно в 2020 та 2023 роках повністю скасували процедуру юридичного визнання гендеру;
  
  
• Уганда, що в 2023 році долучилася до країн, де за гомосексуальні прояви можлива смертна кара.
  
  

Таким чином, відзначену вище тенденцію не можна вважати чимось безумовним, що розвиватиметься само собою. Для того, щоб світ продовжував рухатися в напрямку подолання цисгетеронормативності, потрібно докладати постійних зусиль.

В Україні, як можна побачити зі сказаного раніше, пов'язані з СОГІЕСО процеси розвиваються та зміни відбуваються паралельно як на соціальному, так і на інституційному рівнях. Одночасно з тим, як суспільне ставлення до ЛГБТ+ людей поступово змінюється на краще, набирають обертів і законодавчі ініціативи – і ті, що раніше відкидалися або ігнорувалися, підвищують свої шанси на впровадження.

Це стосується і державного визнання стосунків ЛГБТ+ людей. У період 2015–2020 років, коли Національна стратегія з прав людини вже містила завдання про законодавче врегулювання цивільних партнерств у тому числі для одностатевих пар в Україні, воно регулярно позначалося як таке, що не може бути виконане. Насамперед на це впливала позиція церков і релігійних організацій, що єдиним фронтом виступали проти нього. Проте зараз законопроєкт № 9103 щодо реєстрованих партнерств на момент написання вже має кілька схвальних відгуків від комітетів Верховної Ради, а до того сама необхідність визнання таких партнерств була підтримана президентом у відповіді на петицію. Тож те, що ще кілька років тому здавалося малореальним, зараз виглядає вже питанням часу.

Що стосується процедури трансгендерного переходу та юридичного визнання гендеру, як уже зазначалося, її подальше покращення в Україні зараз залежить насамперед від впровадження МКХ-11. При цьому таке впровадження саме по собі ще не дає підстав прибрати вимогу проходження медичних процедур для отримання юридичного визнання, але може принаймні зменшити мінімально необхідний обсяг таких процедур – зокрема, прибравши з нього психіатричне обстеження. Крім того, МКХ-11 дасть зайвий привід нарешті розробити аналогічну процедуру і для інтерсекслюдей, якої в Україні досі немає.

Таким чином, хоча, з одного боку, українське суспільство загалом лишається вельми цисгетеронормативним, з іншого, саме в останні роки відбуваються суттєві зміни щодо прийняття, нормалізації та покращення становища ЛГБТ+ людей, одним із результатів яких має стати і зниження рівня насильства на грунті СОГІЕСО. Тож зараз особливо важливо докладати зусиль до цих змін, щоб вони розвивалися в потрібному напрямку із максимальним урахуванням потреб самої ЛГБТ+ спільноти.

Ситуація загалом у світі поступово змінюється на краще, але ці зміни нерівномірні. Якщо в одних країнах спроби примусової зміни СОГІ вже стають незаконними, то в інших прояви гомосексуальності або неконвенційної гендерної експресії досі можуть каратися. Також унормування різноманіття сексуальної орієнтації в світі відбувається швидше, ніж трансгендерності та особливо інтерсексваріацій.

В Україні деякі типові форми цисгетеронормативного насильства не досліджувалися, але воно залишається поширеним у суспільстві загалом та з боку релігійних і праворадикальних організацій. Водночас, держава поступово стає більш дружньою до ЛГБТ+ людей, роблячи кроки назустріч законодавчим змінам, необхідним як для протидії насильству, так і для загального покращення їхнього становища. Далі представлено низку рекомендацій як державі, так і фахівцям та громадським організаціям, що можна було б зробити в Україні задля кращої протидії цисгетеронормативному насильству та, в перспективі, його викорінення.

• Провести необхідні законодавчі зміни для протидії насиллю щодо ЛГБТ+ людей – зокрема, завершити впровадження положень Стамбульської конвенції та прийняти законодавство про протидію дискримінації та злочинам ненависті за ознаками СОГІ.
  
  
• Впровадити МКХ-11 та з її урахуванням оновити процедуру трансгендерного переходу задля усунення непотрібних насильницьких вимог, а також розробити процедури переходу та визнання для інтерсекслюдей.
  
  
• Розглянути нормативно-правову базу з протидії цькуванню (булінгу, мобінгу) на предмет додавання до неї положень, що стосувалися б захисту ЛГБТ+ людей як вразливої групи.
  
  
• Дослідити можливості заборони або обмеження застосування методів, що потрапляють під визначення так званої конверсійної терапії, на рівні окремих галузей та загальнодержавному.
  
  
• Заборонити проведення нормалізаційних операцій на інтерсекснемовлятах, натомість розробити стандарти медичної допомоги інтерсекслюдям з урахуванням сучасних як медичних, так і правозахисних підходів.
  
  
• Провести дослідження щодо окремих форм цисгетеронормативного насильства (примусові шлюби, «корекційні зґвалтування», «вбивства честі») задля з'ясування реальної ситуації в Україні в цьому аспекті.
  
  
• Розглянути можливості додавання базової інформації про сексуальну орієнтацію, гендерну ідентичність/експресію та статеві ознаки у їх різноманітті до шкільної програми, та більш детальної інформації – до програм вищих і спеціалізованих навчальних закладів.
  
  
• Фахівцям регулярно підвищувати свою кваліфікацію в питаннях СОГІЕСО та насильства за цими ознаками загалом, а також щодо пов'язаних із СОГІЕСО особливостей у контексті своєї галузі.
  
  
• При роботі з ЛГБТ+ людьми, постраждалими від насилля, уникати будь-яких підходів, за яких вони могли б почуватися винними через свої СОГІЕСО. Натомість надавати їм всю можливу допомогу, ставлячись до їхніх ознак як до невід'ємної частини особистості.
  
  
• Проводити соціальні кампанії, спрямовані на сприйняття різноманітних СОГІЕСО як норми, а також на неприпустимість насильства за цими ознаками.
  
  

• Підвищувати обізнаність ЛГБТ+ людей щодо їхніх прав, можливостей з їх захисту та варіантів дії у випадках, коли права порушуються.
  
  
• Державним установам співпрацювати з громадськими ЛГБТ+ організаціями та фахівцями відповідних галузей задля обміну інформацією про сучасні стандарти та підходи, а також урахування думок самих ЛГБТ+ людей при втіленні наведених рекомендацій.