ТРАНСГЕНДЕРНІ СІМ'Ї

ШЛЮБИ, РОДИТЕЛЬСТВО ТА ДІТИ

В дискурсі навколо ЛГБТ+ «сімейне питання» завжди було і залишається одним із ключових. Власне, досягнення шлюбної рівності, тобто можливості укладати шлюби та отримувати в них такі ж права, які мають гетеросексуальні пари, часто є головною метою ЛГБТ-рухів, досягнення якої іноді прирівнюється до досягнення рівності взагалі.

Однак здебільшого цей дискурс – з боку як прибічників, так і противників рівності – за замовчуванням фокусується на цисгендерних ЛГБТ+.

Трансгендерні люди та їх потреби і проблеми в контексті сім'ї часто випадають з цього фокусу й опиняються у певній сліпій плямі. Тож коли питання сімейних прав виходять на рівень політичної повістки, щодо транс-людей у ній можна почути лише поодинокі голоси.

З одного боку, оскільки поняття сексуальної орієнтації як таке побудоване навколо стосунків, нічого дивного, що з нього випливають і нагальні потреби в урегулюванні цих стосунків. З іншого боку, те, що будь-яка сексуальна орієнтація може поєднуватися з будь-якою гендерною ідентичністю й трансгендерним статусом, і це додає свої особливості, також не можна заперечувати й відкидати. І коли про такі особливості все ж починають говорити, це іноді викликає в суспільстві не менш контраверсійні реакції, ніж питання гомосексуальних стосунків. Прикладом тому є нещодавня спроба прибрати з українського законодавства заборону на адопцію дітей людьми, що мають медичні діагнози, пов'язані з трансгендерністю, яка досі не досягла успіху.
Будь-які сім'ї, в яких хоча б одна людина є трансгендерною
Цей текст присвячено саме трансгендерним сім'ям, щоб розглянути їх поточне становище у різних країнах світу та зробити голоси людей з самої транс-спільноти гучнішими.
Розглянемо, як означені питання наразі регулюються законодавством різних країн та якими є позиції міжнародних установ. Які застереження виникають в суспільстві, як свої потреби ідентифікують самі транс-люди – та, зрештою, якими можуть бути шляхи вирішення існуючих проблем задля досягнення справжнього рівноправ'я
Шлюби
Ключовим аспектом, через який і виникають специфічні питання щодо сімейних союзів за участю транс-людей, є трансгендерний перехід. Юридичне визнання гендеру означає зміну гендерного маркеру, тобто «паспортної статі», в ідентифікаційних документах особи.

І це, як правило, значить, що якщо на момент визнання людина перебуває у шлюбі, то її шлюб юридично перетворюється з різностатевого на одностатевий (або навпаки). Там же, де можливе визнання також небінарних ідентичностей, такі шлюби взагалі виходять за межі бінарних визначень.
Transgender family
Джейк та Ханна Граф, транс-сім'я
Звісно, що в країнах, де вже досягнуто повної шлюбної рівності – причому під «повною» розуміємо таку, де не просто одностатеві шлюби зрівняні в правах з різностатевими, а визначення шлюбу як таке є позагендерним – це не має викликати жодних додаткових ускладнень.

Інша справа – де право на шлюб певною мірою обмежується, або взагалі дозволяється лише між «чоловіком і жінкою».

Поглянемо на це детальніше.
Ключовим аспектом, через який і виникають специфічні питання щодо сімейних союзів за участю транс-людей, є трансгендерний перехід.
Юридичне визнання гендеру означає зміну гендерного маркеру, тобто «паспортної статі», в ідентифікаційних документах особи.

І це, як правило, значить, що якщо на момент визнання людина перебуває у шлюбі, то її шлюб юридично перетворюється з різностатевого на одностатевий (або навпаки). Там же, де можливе визнання також небінарних ідентичностей, такі шлюби взагалі виходять за межі бінарних визначень.

Звісно, що в країнах, де вже досягнуто повної шлюбної рівності – причому під «повною» розуміємо таку, де не просто одностатеві шлюби зрівняні в правах з різностатевими, а визначення шлюбу як таке є позагендерним – це не має викликати жодних додаткових ускладнень. Інша справа – де право на шлюб певною мірою обмежується, або взагалі дозволяється лише між «чоловіком і жінкою».

Поглянемо на це детальніше.
Джейк та Ханна Граф, транс-сім'я

Види законодавчого регулювання

Законодавчу базу різних країн, яка прямо чи непрямо регулює шлюби за участю трансгендерних людей, можна класифікувати за різними критеріями, наприклад:
За наявністю окремих законодавчих положень, що стосуються саме транс-людей і шлюбів, або їх відсутністю, коли ці питання регулюються на загальних підставах. «Загальні підстави», однак, залишають можливості для неоднозначних та суб'єктивних інтерпретацій у країнах, де немає повної шлюбної рівності, про що ще йтиметься далі
Залежно від того, дозволяє законодавство транс-людям вільно укладати та зберігати шлюби, або тим чи іншим чином обмежує їх у цьому.

За тим, як регулюється можливість укладання шлюбів транс-людьми та можливість залишатися в раніше укладеному шлюбі після юридичного визнання.
За тим, як саме виборювалися шлюбні права – чи вдавалися трансгендерні люди для цього до окремих заходів, чи це відбувалося, наприклад, у загальному руслі боротьби за шлюби для ЛГБТ+.

Транс-шлюби та одностатеві шлюби

На момент написання 28 країн у світі визнають одностатеві шлюби на всій своїй території або більшій її частині. На перший погляд може видатися очевидним, що таке визнання автоматично має означати і визнання шлюбів для транс-людей. Проте це не завжди так: якщо в законодавстві країни є окремі положення щодо для транс-людей, то і переглядатися вони мають окремо.
І якщо, наприклад, в Ірландії після затвердження одностатевих шлюбів на референдумі у 2015 році в законі про визнання гендеру, який тоді якраз готувався до прийняття, було відразу враховано, що вимоги розлучення не має бути, то в деяких країнах ці процеси іноді займали роки.
Великобританія
В 2004 році було законодавчо введено цивільні партнерства, однак від трансгендерних людей для отримання юридичного визнання вимагалося розлучитися, і лише потім за бажанням вони могли знову оформити свої стосунки вже як партнерство. В 2013 році в Англії та Уельсі вимогу розлучення було скасовано із введенням одностатевих шлюбів, зате з'явилося подружнє вето, яке може бути накладено однією людиною з подружжя на отримання юридичного визнання гендеру іншою. Таким чином, право на шлюб та на визнання ідентичності залишаються частково залежними одне від одного. В Шотландії, де одностатеві шлюби були запроваджені в 2014 році, такої вимоги немає.
Португалія
Одностатеві шлюби дозволені з червня 2010, а закон, яким було врегульовано юридичне визнання гендеру, почав діяти з березня 2011 року. До того передумовою визнання була хірургічна стерилізація, а для неї у свою чергу – неперебування в шлюбі.
Австралія
В Австралії законодавство, яким були дозволені одностатеві шлюби, почало діяти з грудня 2017 року, проте ще рік після цього вимога розлучення перед отриманням юридичного визнання гендеру залишалася чинною на рівні країни – хоча деякі штати скасували її раніше.


Є і зворотні приклади – коли трансгендерні люди домагалися для себе можливості зберегти шлюб, який після юридичного визнання гендеру перетворювався на одностатевий, попри те, що укладання таких шлюбів у країні на той момент не було дозволено.
Австрія
У 2006 році в Австрії Вищий Конституційний Суд назвав такою, що не має законної основи, вимогу, відповідно до якої змінити запис в реєстрі народжень, смертей та шлюбів, шляхом чого отримати юридичне визнання, могли лише неодружені особи. Згідно з рішенням суду, цю вимогу було прибрано з законодавства, і вже незабаром Ангеліка Фрасл стала в Австрії першою транс-жінкою, яка офіційно перебувала в одностатевому шлюбі зі своєю дружиною. При цьому укладання одностатевих партнерств було запроваджено в Австрії лише в 2010 році, а шлюбів – у 2019
Німеччина
В Німеччині в 2008 році Конституційний Суд визнав, що вимагати вибору між двома фундаментальними правами – на особисте самовизначення та на шлюб – несправедливо. Як наслідок, вимогу не перебувати в шлюбі було виключено з «Транссексуального закону», що регулював процедуру транс-переходу. Одностатеві партнерства в Німеччині на той час уже визнавалися, а от шлюби були дозволені лише в 2017 році.
Уругвай
В Уругваї закон з юридичного визнання гендеру вперше було введено в 2009 році. Хоча на той момент у країні визнавалися лише одностатеві партнерства, але не шлюби, цей закон не містив обмежень для одружених транс-людей – в ньому була лише згадка, що він не впливає на загальне законодавство про шлюб, додана для того, щоб заспокоїти консерваторів. Втім, з 2013 року одностатеві шлюби дозволені в Уругваї в повному обсязі.

Франція
У 2012 році у Франції подружжя звернулося до суду після того, як транс-жінці відмовили в юридичному визнанні її гендеру через те, що вона перебуває у шлюбі. Апеляційний суд вирішив, що, оскільки початково шлюб було укладено між чоловіком і жінкою, то він залишається дійсним, і оскільки процедуру переходу було проведено у законний спосіб, то і юридичне визнання гендеру також має бути дозволено. Однак суд не дозволив внести зміни у свідоцтво про шлюб та свідоцтва про народження дітей. З 2013 року визнання одностатевих шлюбів у Франції зняло подібні питання.

Тайвань
Цікавий випадок був у Тайвані, де у 2012 році уклали шлюб дві транс-жінки, з яких одна на той момент уже отримала юридичне визнання гендеру, а інша ні – отже, юридично це був шлюб «чоловіка і жінки». Наступного року інша також отримала визнання, після чого їм було надіслано повідомлення від уряду щодо скасування їх шлюбу. Однак незабаром, порадившись із колегами та експертами, Міністр внутрішніх справ Тайваню оголосив, що уряд поважає права пари і не вимагатиме розірвання шлюбу. При цьому одностатеві шлюби в країні було визнано лише у 2019 році.
США
У США законодавство щодо юридичного визнання гендеру доволі різниться в різних штатах. Однак навіть до судового рішення 2015 року, яким були дозволені одностатеві шлюби по всій країні, за твердженням американського «Трансгендерного юридичного центру» невідомо жодного випадку, коли від транс-людей вимагали б розлучитися задля отримання визнання. Водночас, що цікаво, бували проблемні випадки із шлюбами, укладеними після визнання, але про це буде мова окремо.

Австралія
Австралію ми згадували в переліку країн, де законодавство щодо транс-шлюбів запізнювалося відносно одностатевих шлюбів, проте в окремих штатах, навпаки, воно йшло на випередження. Це стосується Австралійської Столичної Території та Південної Австралії, де вимогу розлучення для юридичного визнання гендеру було скасовано відповідно у 2014 та 2016 роках.
Фінляндія
Окремо згадаємо Фінляндію – як випадок, на відміну від наведених вище, з негативним результатом. Там з 2002 року діє «Закон про визнання статі транссексуальних осіб», та з того ж року – цивільні партнерства. Відповідно, при визнанні гендеру одружених осіб цим законом дозволялося перетворювати їх шлюби на партнерства.
У 2012 році однак до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) надійшла скарга від транс-жінки, яка хотіла зберегти саме шлюб. Розглянувши справу, суд у 2014 році дійшов висновку, що порушення прав у цій ситуації немає, оскільки партнерство надає подружжю «майже такі ж» права, як і шлюб.
З 2017 року у Фінляндії набули чинності одностатеві шлюби, після чого проблему фактично було знято. Однак справа створила прецедент, з огляду на який суди та державні установи інших країн, в яких наразі визнаються одностатеві партнерства, але не шлюби, також можуть відмовляти транс-людям у задоволенні їх бажання не розривати шлюб.

Транс-шлюби за відсутності одностатевих

Якщо тепер перейти до тих країн, де одностатеві шлюби не визнаються, то їх можна поділити на дві категорії:
країни, що мають у своєму законодавстві обмежуючі положення – як правило, такі, що безпосередньо ставлять вимогу не перебувати у шлюбі для юридичного визнання гендеру;
країни, що не мають чіткого законодавчого врегулювання шлюбів для транс-людей – в силу відсутності цього аспекту в нормативних положеннях з юридичного визнання гендеру, або ж відсутності чіткого врегулювання процесу визнання як такого.

Клікніть по мапі для збільшення
.
Мапа tgeu.org
За даними організації «Трансгендерна Європа» (TGEU) на 2019 рік, 22 країни з 42, які в Європі та Центральній Азії мають процедури юридичного визнання гендеру, ставлять у них вимогу розлучення. Проте TGEU не дає розрізнення, випливають такі вимоги безпосередньо з законодавства чи з фактичної практики юридичного визнання. Наприклад, якщо в Чехії вимога розірвати шлюб для отримання визнання гендеру прописана у відповідному законі, то в Румунії законодавство щодо визнання загалом дуже розмите, проте з цивільного кодексу випливає, що такий шлюб буде визнано недійсним.

В Китаї в законодавстві немає вимоги розлучення саме для визнання гендеру, але його передумовою є хірургічна операція, для проведення якої в свою чергу вимагається, щоб транс-людина не була в шлюбі. Проте підходи можуть різнитися в різних провінціях, і зокрема в 2004 році був випадок, коли транс-жінка через суд добилася компенсації від клініки, яка відмовила їй у хірургічному втручанні через те, що вона була одружена. Аргументація суду була такою, що хоча одностатеві шлюби не є законними, однак якщо певні дії самі по собі не заборонені, то в них не можна відмовляти, навіть якщо їх наслідки будуть незаконними. При цьому згідно з іншим джерелом урядові настанови 2009 року не вимагають розлучення, а лише надання партнеркою чи партнером згоди на хірургічне втручання.
У законодавстві Італії було прописано, що якщо особа, яка отримує юридичне визнання гендеру, перебуває в шлюбі, то такий шлюб автоматично розривається. У 2010 році транс-жінка Алессандра з дружиною потребували скасувати розірвання їх шлюбу, оскільки вони того не бажали.

Спочатку суд прийняв рішення на їх користь, але пізніше апеляційний суд відмовив їм. Згодом у 2014 році Конституційний Суд постановив, що держава має розробити законодавство, яке регулювало б можливість для транс-людей залишатися в шлюбі за умови, що загалом одностатеві шлюби в країні не визнаються.

Нарешті, у 2015 році Верховний Суд визнав, що транс-шлюби після юридичного визнання гендеру мають вважатися дійсними – принаймні, поки така форма стосунків не буде врегульована іншим чином.

У 2016 році в Італії були дозволені одностатеві партнерства, що може вважатися варіантом такого врегулювання, однак із більш обмеженими правами порівняно зі шлюбами.
Алессандра Бернаролі з дружиною
Transgender family
Алессандра Бернаролі з дружиною
У законодавстві Італії було прописано, що якщо особа, яка отримує юридичне визнання гендеру, перебуває в шлюбі, то такий шлюб автоматично розривається. У 2010 році транс-жінка Алессандра з дружиною потребували скасувати розірвання їх шлюбу, оскільки вони того не бажали.

Спочатку суд прийняв рішення на їх користь, але пізніше апеляційний суд відмовив їм. Згодом у 2014 році Конституційний Суд постановив, що держава має розробити законодавство, яке регулювало б можливість для транс-людей залишатися в шлюбі за умови, що загалом одностатеві шлюби в країні не визнаються.

Нарешті, у 2015 році Верховний Суд визнав, що транс-шлюби після юридичного визнання гендеру мають вважатися дійсними – принаймні, поки така форма стосунків не буде врегульована іншим чином.

У 2016 році в Італії були дозволені одностатеві партнерства, що може вважатися варіантом такого врегулювання, однак із більш обмеженими правами порівняно зі шлюбами.
Особливо цікаво поглянути на такі країни, де немає ані вимог розірвання шлюбу до юридичного визнання гендеру, ані анулювання шлюбу після нього. Тобто законодавство фактично залишає шлюб чинним попри те, що він перетворюється на одностатевий, укладання яких у країні не дозволено.
Швейцарія
У Швейцарії юридичне визнання гендеру не має окремого адміністративного врегулювання і відбувається за рішенням суду. У 1996 році транс-жінка звернулася із запитом на визнання її гендеру без того, щоб розривати шлюб. Суд визнав, що така вимога відповідає як інтересам самої людини, так і громадським інтересам щодо захисту шлюбу, і задовольнив її. У 2007 році в Швейцарії були дозволені цивільні партнерства, після чого з'явилася можливість перетворювати шлюб на партнерство при юридичному визнанні гендеру. Втім, це не є обов'язковим, і вимоги розлучення в законодавстві немає, попри те що одностатеві шлюби в країні досі не запроваджено
Естонія та Словенія
В Естонії та Словенії, де для одностатевих пар діють тільки обмежені форми партнерств, у процедурах, що регулюють трансгендерний перехід, жодним чином не згадується шлюб. Однак даних про конкретні прецеденти, коли одружені транс-люди, проходячи ці процедури, залишалися б у шлюбі, знайти не вдалося.
Хорватія
У Хорватії нормативні документи, що регулюють перехід, не містять вимоги неперебування у шлюбі. Однак рішення щодо визнання гендеру приймає Національна медична рада, а критерії, за якими вона має це робити, законодавчо не встановлені. Зважаючи на те, що Конституція та «Закон про сім'ю» цієї країни визначають шлюб виключно як союз чоловіка і жінки, він цілком може розглядатися як перешкода для визнання, проте наразі недостатньо даних, щоб робити висновки, як це працює на практиці.

Грузія
Грузія також не ставить для транс-людей вимоги розірвання шлюбу, однак у цій країні взагалі немає законодавства з юридичного визнання гендеру – в цивільному кодексі прописана лише можливість зміни імені у зв'язку зі «зміною статі». Тож у кожній конкретній ситуації рішення може залежати від суб'єктивних поглядів службовців громадського реєстру за місцем звертання транс-людини. Даних про випадки звернень, у яких підіймалося б питання збереження шлюбу, наразі немає. Зауважимо, що одностатеві союзі в Грузії не визнаються жодним чином
Росія
Особливо цікавим є приклад Росії, де не тільки немає визнання одностатевих пар, а ще й діє репресивний закон проти «пропаганди нетрадиційних сексуальних стосунків». Тим не менш, законодавство щодо юридичного визнання гендеру там не містило жодних пов'язаних зі шлюбами вимог ані раніше, ані з 2018 року, коли процедуру було впорядковано введенням нової форми довідки про «зміну статі». Є непоодинокі свідчення того, як транс-люди в Росії отримували визнання гендеру, перебуваючи у шлюбі, і після цього шлюб залишався чинним. При цьому, однак, свідоцтво про шлюб та свідоцтва про народження дітей не перевидають, тобто у них залишаються старі дані. Загалом, за словами однієї одруженої транс-жінки, типовою поведінкою таких людей в умовах трансгомофобної країни є «не питай – не кажи»
Україна
Нарешті, до цього ж переліку країн віднедавна потрапляє й Україна.

До 2016 року Наказ Міністерства охорони здоров'я № 60, який був основним документом, що регулював процедуру переходу, містив серед протипоказань для «зміни (корекції) статевої належності», зокрема, «перебування пацієнта у шлюбі на час розгляду Комісією його заяви». Це буквально значило, що одружена транс-людина в принципі не могла отримати від «Комісії з питань зміни (корекції) статевої належності» дозволу на здійснення медичних втручань, які були передумовою для юридичного визнання гендеру.

У 2016 році Наказ № 60 було скасовано, а Наказ № 1041, який його замінив, уже не містив подібних протипоказань – як і, взагалі, жодної згадки про шлюб. Отже, стало можливим отримувати юридичне визнання гендеру, не розриваючи шлюб. При цьому в Конституції України є формулювання, що «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка», а в Сімейному кодексі: «Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану». Водночас, серед підстав, через які шлюб може бути визнано недійсним відповідно до того ж Сімейного кодексу, немає таких, під які підпадала б зміна юридичної статі людини, що перебуває у шлюбі.

На сьогодні відомо принаймні два випадки, в яких трансгендерні люди в Україні отримали юридичне визнання, тобто змінили паспорт та інші документи посвідчення особи, залишаючись у шлюбі. В одному з них РАЦС відмовився замінити транс-жінці свідоцтво про шлюб, аргументуючи тим, що чинна його форма включає в себе формулювання «чоловік» та «дружина» і не передбачає інших варіантів. Після цього та подала позов до суду, і на момент написання процес іще триває.
Як авторка цього тексту зазначу, що на момент його написання теж перебуваю в шлюбі – у 2015 році я одружилася з небінарною людиною, що стало можливим, оскільки в моїх документах чоловічий гендерний маркер, а в мого коханого – жіночий. Та після отримання мною юридичного визнання гендеру наш шлюб перетвориться на юридично одностатевий. А оскільки мій партнер не має українського громадянства, в разі, якщо нас змусять розірвати цей шлюб, він втратить право на проживання в Україні. Тож якщо в кого досі є питання, чому збереження шлюбу може бути таким важливим – ось цілком наочний приклад
Обмеження в різностатевих шлюбах
Досі йшлося про особливості, що виникають через перетворення юридично різностатевого шлюбу на одностатевий. Однак в окремих випадках виникали нюанси навіть із суто різностатевими шлюбами, і їх також варто згадати
1971. Велика Британія
Ймовірно, першим випадком, коли розглядалася правомірність шлюбу для транс-людини, була справа 1971 року у Великій Британії, в якій чоловік домагався розлучення з дружиною – трансгендерною моделлю Ейпріл Ешлі. Після того, як суд не надав їм розлучення просто за їх обопільним бажанням, він вирішив зайти з іншого боку й домогтися розірвання шлюбу на підставі того, що попри визнання гендеру вона начебто є чоловіком. Суд, розглянувши сукупність біологічних ознак статі, задовольнив його вимогу. Непрямим наслідком рішення суду стало те, що на тривалий час зміну свідоцтв про народження для транс- та інтерсекс-людей, яку тоді робили в країні неофіційно, було зупинено.
1999. Техас, США
У США в 1999 році суд в Техасі визнав недійсним шлюб трансгендерної жінки вже після смерті її чоловіка, вважаючи, що з точки зору статі при народженні вона також має вважатися чоловіком. Тим самим вона втратила права на успадкування, а також право на судовий позов, який вона подавала, вважаючи, що смерть її чоловіка була спричинена неналежною медичною допомогою. Водночас, у схожому процесі в Каліфорнії в 1997 році суд став на бік трансгендерного чоловіка, відкинувши вимогу його дружини визнати його юридично жінкою і розірвати шлюб.
2001. Австралія
У 2001 році в Австралії розглядалася справа Кевіна – транс-чоловіка, який хотів одружитися з жінкою. Йому відмовляли в цьому, оскільки він начебто був жінкою від народження. Зрештою суддя прийняв рішення на користь Кевіна, визнавши, що гендер визначається не тільки біологічними властивостями від народження, але й соціальними та психологічними аспектами, і, отже, «в сучасному значенні слова» ця людина є чоловіком. Ця справа стала знаковою не лише для Австралії – на неї посилалися й в інших країнах, зокрема й у вищезгаданій справі Крістін Гудвін.
2002. Велика Британія
Лише у 2002 році ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Крістін Гудвін проти Сполученого Королівства», в якій транс-жінка позивалася проти британської держави через те, що та, попри фактичну можливість здійснювати трансгендерний перехід, не надавала механізмів юридичного визнання гендеру після нього. Одним з ключових пунктів позову було те, що вона не могла одружитися, оскільки юридично її гендер лишався чоловічим. Наслідком цієї справи стало впровадження у Великій Британії «Закону про визнання гендеру» в 2004 році, який на той момент став одним з найпрогресивніших у світі (однак, майже не змінившись із того часу, вже втратив цю позицію).
2006. Мальта
На Мальті у 2006 році транс-жінка Джоан Кассар хотіла одружитися з чоловіком. Та попри те, що вона пройшла всю процедуру переходу, включно з хірургічною операцією та зміною свідоцтва про народження, парі було відмовлено в реєстрації шлюбу. Вона подала до суду, і наступного року той присудив дозволити їм укласти шлюб, однак у 2008 році після апеляції це рішення було скасовано. Суд вважав, що Кассар не може вважатися жінкою з точки зору «Закону про шлюб», а зміни в свідоцтві про народження лише забезпечують право на недоторканність приватного життя. Згодом після серії судових розглядів, коли справа вже дійшла до ЄСПЛ, уряд змінив позицію і досяг з транс-жінкою угоди, виплативши компенсацію та дозволивши їй одружитися. Незабаром, у 2015 році, на Мальті набув чинності «Закон про гендерну ідентичність, гендерну експресію та статеві ознаки», яким було знято будь-які обмеження на шлюб для транс-людей.
2008. Гонконг
В Гонконзі в 2008 році транс-жінка, яка отримала юридичне визнання гендеру, подала запит на одруження до Шлюбного реєстру. Їй було відмовлено, оскільки процедура визнання в Гонконзі не передбачає зміни свідоцтва про народження, а для укладання шлюбу саме воно береться до уваги. Після серії судових процесів, що тривали 5 років, позивачка все ж отримала дозвіл одружитися – суд переглянув визначення «жінки» в контексті положень про шлюб, включивши до нього транс-жінок, що зробили хірургічну корекцію статевих органів, підтверджену медичним свідоцтвом. Втім, до змін у законодавстві з визнання гендеру це рішення не призвело
2016. Болівія
В Болівії з 2016 року діє «Закон про гендерну ідентичність», який, однак, не поширює її визнання на сферу шлюбів. Це фактично означає, що транс-люди після юридичного визнання гендеру позбавлені права вступити в шлюб. У 2017 році Верховний виборчий трибунал прийняв рішення скасувати це обмеження, проте за кілька місяців Верховний Суд поновив його. У 2018 році ЛГБТ-ініціативи Болівії подали позов щодо скасування обмеження на шлюби до Міжамериканського суду з прав людини, де він досі розглядається.


Шлюби для небінарних людей
Тепер, коли було розглянуто різні аспекти в контексті як одностатевих, так і різностатевих шлюбів, згадаємо, що повна шлюбна рівність має бути позагендерною і поширюватися також на людей небінарних ідентичностей
Весілля хіджра як транс-жінки
Зараз у світі близько 15 країн, у яких такі ідентичності визнаються в тій чи інший формі, проте як у них справи з доступністю шлюбів?

Тут окремо можна назвати кілька країн Азії, в яких визнання гендерів, інших ніж «чоловічий» та «жіночий», виникло насамперед через потребу визнання тих гендерів, що здавна існували в їх традиційній культурі. Це, зокрема, «хіджра» в Індії, Пакистані, Бангладеш, «меті» в Непалі. Вони можуть отримувати юридичне визнання як «третій», «інший» гендер або подібне. Водночас, шлюб у цих країнах визначається як такий, що укладається між чоловіком і жінкою. Це призводить до ситуацій двоїстого трактування, коли наприклад людина, що належить до хіджра, в контексті шлюбу може сприйматися як жінка, а в деяких інших юридичних категоріях – як людина третього гендеру.

В інших країнах, де є повне або часткове визнання небінарності, визнаються також і одностатеві шлюби. В Німеччині та Нідерландах, однак, відсутність гендерного маркеру передбачається лише на тимчасовій основі для інтерсекс-дітей, і не враховується окремо в законодавстві, в тому числі й щодо шлюбів. В законодавстві таких країн як Австрія, Аргентина, Данія, Канада, Мальта, Нова Зеландія, Уругвай шлюб визначається або просто як «союз двох осіб», або з уточненням: «однієї або різних статей». Очевидно, що під поняття «різних статей» підпадають також і небінарні люди.

Transgender family
Фокс и Улга, весілля небинарных людей, 2017
В Австралії та США закони щодо небінарних людей різняться в різних штатах, і визнання діє не на всій території країни. Це не має бути перешкодою для укладання шлюбу як такого, однак призводить до ситуацій, коли небінарні люди змушені при цьому позиціонувати себе як особи жіночого або чоловічого гендеру. І навіть наявність законів з юридичного визнання ще не гарантує адаптацію до небінарних гендерів усіх офіційних форм, пов'язаних зі шлюбом, а тим більше весільних церемоній, які часто базуються на певних традиціях і відповідних ролях «чоловіка» та «дружини».

Данія та Мальта при визнанні небінарних людей просто залишають в окремих документах жіночий або чоловічий маркер, який і враховується в тих сферах, де поки немає врахування небінарності. В Канаді зі схожих міркувань дозволяється мати одночасно бінарний та небінарний маркер у закордонних паспортах, щоб використовувати один з них залежно від того, в яку країну людина подорожує. Цей підхід так само може працювати і в сфері укладання шлюбів, хоча загалом його все ж варто розглядати радше як тимчасове рішення.

Міжнародні організації про транс-сім'ї

Позиції міжнародних організацій хоча й мають лише характер рекомендацій, що не впливають на внутрішню політику країн безпосередньо, та все ж завдяки їх авторитету можуть спонукати до змін. Тому процитуємо тут найбільш визначні, в яких чітко звучить питання транс-шлюбів
Джок'якартські принципи ООН (2006)
Принцип 3: «Жоден статус, наприклад, шлюбний чи родительський, не має застосовуватися так, щоб ставати перешкодою до юридичного визнання гендерної ідентичності особи».
Комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг
«Права людини та гендерна ідентичність» (2009), рекомендація країнам-членам Ради Європи: «Зняти будь-які обмеження щодо права трансгендерних осіб залишатися в існуючому шлюбі після визнаної зміни гендеру».
Комітет Міністрів Ради Європи
Рекомендації CM/Rec 2010(5) щодо заходів з протидії дискримінації на ґрунті сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності (2010), п. 22: «Країни-члени повинні вжити всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб після завершення перевизначення гендеру та його юридичного визнання … право трансгендерної особи одружуватися на особі статі, протилежній їх перевизначеній статі, належно гарантувалося».
Парламентська Асамблея Ради Європи
Резолюція 2048 (2015) «Дискримінація трансгендерних осіб у Європі», заклик до країн-членів, п. 6.2.3: «зняти будь-які обмеження на право трансгендерних людей залишатися в існуючому шлюбі після визнання їх гендеру; забезпечити, щоб подружжя або діти не втрачали певних прав».
Всесвітня професійна асоціація зі здоров'я трансгендерів (WPATH)
«Заява про визнання ідентичності» (2017): «WPATH стверджує, що шлюбний та родительський статус не повинні бути перешкодами для визнання зміни гендеру».
Незалежний експерт з питань захисту від дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності ООН
Тематичний звіт «Насильство та дискримінація на ґрунті гендерної ідентичності» (2018), рекомендації: «Прибрати жорстокі вимоги, що є передумовами зміни імені, юридичної статі або гендеру, в тому числі … вимоги, пов'язані з економічним станом; здоров'ям; шлюбним, сімейним та родительським статусом».
Отже, можна сказати, що серед міжнародних організацій, які опікуються питаннями прав людини та зокрема трансгендерних людей, уже є певний консенсус щодо того, що юридичне визнання гендеру та право на шлюб для транс-людей не мають перешкоджати одне одному.

Якщо підвести проміжні підсумки, можна побачити, що підходи до визнання транс-шлюбів в державних установах та судах різних країн досить різняться як з точки зору формального законодавства, так і на практиці. При цьому з плином часу є тенденція до розширення шлюбних прав транс-людей разом з тим, як світом шириться шлюбна рівність, проте ці процеси не завжди збігаються.
Втім, законодавчі аспекти лише встановлюють загальні межі, в яких можуть існувати транс-шлюби. Поглянемо тепер на соціально-психологічні аспекти, які більшою мірою визначають повсякденне життя в таких шлюбах як трансгендерних людей, так і їх партнерів чи партнерок і, зрештою, те, чим ці шлюби є і мають бути для них.
Транс-сім'ї в соціальному контексті
В минулому столітті уявлення про трансгендерність здебільшого базувалися на моделях так званого «справжнього / ядерного транссексуалізму», що походять від класифікації, запропонованої Гарі Бенджаміном у 1966 році. Ці моделі були виключно бінарними як з точки зору гендеру, так і сексуальності. Згідно з ними, «справжній транссексуал» в принципі не міг мати жодних сталих стосунків до переходу – по-перше, через відразу до власного тіла і особливо статевих органів, яка унеможливлювала сексуальні стосунки, по-друге, через гетеросексуальну відносно гендерної ідентичності орієнтацію, яку до тілесних змін та отримання визнання реалізувати було неможливо. Після переходу ж така людина мала злитися із цисгетеронормативною більшістю і вже тоді побудувати сім'ю, яка зовні нічим не відрізнялася б від інших «звичайних» сімей.

Такий підхід наче знімав питання шлюбу з порядку денного для транс-людей, виходячи з того, що до переходу він їм і не потрібен, а після – не має жодних особливостей, що потребували б окремої уваги. Значною мірою це і призвело до потрапляння його в «сліпу пляму» поза увагою як дослідників, так і правозахисників.
Transgender family
Транс-дівчина відрощувала бороду, щоб приховати трансгендерність
Дискурс «справжності» впливав і на уявлення самих трансгендерних людей. Зокрема, ті, хто не відчували себе «достатньо справжніми», щоб робити перехід, намагалися задавити в собі трансгендерні прояви, відтворюючи образ «справжнього чоловіка» чи «справжньої жінки». Іноді засобом, щоб позбутися трансгендерності, ставало заведення стосунків, які, особливо за підтримки родичів, могли переростати в сімейні – з одруженням та наступним народженням дітей. Проте вже незабаром ставало ясно, що гендерну ідентичність таким шляхом не зміниш. Авторці цього тексту за роки спілкування з різними транс-людьми відома не одна історія, в якій людина вела подвійне життя: для свого оточення включно з сім'єю намагалася «грати нормальну», жодним чином не видаючи своєї трансгендерності, і лише в інтернеті та в нечасті періоди перебування наодинці могла проявляти себе відповідно до своєї ідентичності. Якщо зрештою таємниця розкривалася – зокрема через те, що трансгендерна людина все ж наважувалася розпочати перехід – це ставало трагедією для всієї сім'ї і найчастіше призводило до її розпаду.
Проте вже з розділу огляду законодавства можна побачити приклади того, що не всі сім'ї під час переходу розпадаються. Навпаки, деякі виборювали у держави право офіційно залишитися сім'єю, й іноді така боротьба тривала роки попри поразки на початку.

Зараз, коли від моделі «справжності» відмовилися вже навіть у таких авторитетних класифікаціях, як DSM-5 Американської психіатричної асоціації (2013) та МКХ-11 Всесвітньої організації охорони здоров'я (2019), очевидно, що вона описує лише невелику частину трансгендерного спектру. Сучасними спеціалістами не ставиться під сумнів питання, що трансгендерні люди можуть мати будь-яку сексуальну орієнтацію і, відповідно, потреби у стосунках та їх легалізації.

При цьому ми все ж можемо поділити транс-сім'ї на дві категорії – залежно від того, були вони засновані до переходу чи після його завершення. Досвід переходу, стає він для сім'ї фатальним чи ні, очевидно, в будь-якому разі має на неї значний вплив. Який саме?

Дослідження транс-сімей

Дослідження «Агенції з фундаментальних прав Європейського Союзу», проведене у 2012 році, наводить дані, що серед опитаних транс-людей 15% перебувають у шлюбах або цивільних партнерствах і 7% розлучені – при цьому проценти як одружених, так і розлучених вищі серед транс-жінок, ніж транс-чоловіків. Щодо США аналогічні дані з іншого дослідження дорівнюють 12,3% та 19,5% відповідно. Для порівняння, трохи більше 55% дорослого населення як у ЄС, так і у США перебувало у шлюбі на ті ж роки, при цьому розлучених у ЄС – 7,4%, у США – дещо більше 10%. Хоча на перший погляд цифри щодо розлучень для цис- та транс-людей майже не відрізняються, та якщо порівнювати їх з кількістю одружених, то очевидно, що кількість транс-людей, які створили сім'ю та зберегли її – значно менша. Цифри самі по собі, однак, не дають відповіді, які саме фактори призводять до такої різниці.
Цивільний стан за ідентичністю, Дослідження «Агенції з фундаментальних прав Європейського Союзу», 2012
В тих дослідженнях, які більше заглиблюються в проблематику транс-сімей, навіть проведених в останні роки, так чи інакше наголошується, що ця тема досі лишається погано вивченою. Більшість дослідників фокусуються на медичних питаннях переходу або теоретичних уявленнях про соціальне конструювання гендерної ідентичності та, знов-таки, транс-переходу. Тим не менш, навіть з небагатьох наявних робіт можна побачити певні тенденції.

Чи не найбільшим дослідженням трансгендерних сімей на сьогодні є виконане у 2017 році в Бельгії в якості дисертаційної роботи «Сім'ї під час переходу: сімейний контекст гендерного переходу». Авторка шляхом інтерв'ю та їх подальшого аналізу вивчала досвід життя транс-сімей, їх звертань за психологічною допомогою в медичні установи та групи підтримки, а також оглянула попередні дослідження цієї теми. При цьому розглядалося 18 сімей з різними транс-статусами: транс-партнери, транс-родителі та транс-діти. Про останні два йтиметься в подальших розділах, тут же зупинимося на стосунках між транс-людьми та їх партнерами чи партнерками.

Якщо на початку стосунків партнерці чи партнеру не було відомо про трансгендерність, то момент камін-ауту стає шокуючим і може породжувати стрес, гнів, смуток, відчуття зради, самотності, страху. Часто це веде до розриву стосунків – однак, як ми вже бачили, не завжди.
На подальший розвиток стосунків можуть впливати такі фактори
Якщо розкриття трансгендерних проявів відбувається поступово, а не раптово в одну мить, це сприяє порозумінню між партнер(к)ами. Однак, якщо між ними були певні угоди щодо таких проявів, які діяли протягом тривалого часу (наприклад, можливість перевдягання вдома, але так, щоб про це не знали інші), то рішення про перехід може сприйматися як порушення цих угод і зміна правил у стосунках.
Партнер(к)и відчувають потребу бути залученими в процеси переходу та розкриття родичам і близьким, тож їх більш активна роль у цьому сприяє укріпленню стосунків.
Партнер(к)ам також потрібен час на пристосування до того, що з перетворенням стосунків на трансгендерні їх власна ідентичність (зокрема, в контексті сексуальної орієнтації) також певною мірою змінюється.
Партнер(к)ам також потрібен час на пристосування до того, що з перетворенням стосунків на трансгендерні їх власна ідентичність (зокрема, в контексті сексуальної орієнтації) також певною мірою змінюється.
Дуже важливою є підтримка родини та друзів, якої в таких ситуаціях часто не вистачає
Транс-перехід може спричиняти конфлікт між тими ролями, які партнери грають у стосунках. Зокрема, можливі протиріччя між союзницькою та родительською роллю, коли бажання підтримати кохану людину в переході входить у суперечність із побоюваннями, як цей процес вплине на дітей. Та найбільшим випробуванням піддається романтична роль – особливо, коли партнер чітко визначає свою сексуальну орієнтацію та вподобання, і як тілесні зміни транс-людини, так і те, що суспільством їх пара тепер сприймається, наприклад, як одностатева, порушують цю картину. В дослідженні пропонується три стратегії адаптації до конфліктів ролей залежно він їх глибини:
  • «близький зв'язок», коли попри конфлікти є загальне порозуміння, і стосунки можливо зберегти в повному обсязі;
  • «раціональна сепарація», коли романтичні стосунки продовжувати неможливо, але взаємоповага та певний рівень підтримки одне одного зберігається;
  • «емоційний розрив», коли партнери продовжують підтримувати контакти виключно в питаннях виховання дітей.
Всі ці ролі, вочевидь, часто мають виразну гендерну компоненту. Перехід у бінарній загалом системі може призводити до того, що партнерка відчуває, наче її власний гендер опиняється під питанням, і намагається його певним чином підкреслювати – наприклад, через фемінні або материнські прояви.
Сім'ї під час транс-переходу часто звертаються за психологічною підтримкою. Проте та підтримка, яку вони отримують в закладах охорони здоров'я, більшою мірою формальна і зводиться до медичних аспектів переходу, та мало в чому допомагає саме сім'ї. Неформальні групи підтримки часто виявляються кориснішими, але теж не позбавлені недоліків: наприклад, іноді їх учасники, встаючи в експертну позицію, узагальнюють власний досвід та ігнорують те, що всі можуть мати різні індивідуальні особливості.

Суттєвою проблемою є те, що доки у суспільстві присутня стигматизація за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, її вплив поширюється на всю сім'ю.
Наприклад, деякі респондентки відзначали, що їм комфортно у стосунках з транс-партнерками, однак некомфортно, коли ці стосунки стають видимими більш широкому колу людей. З іншого боку, страхи зіткнутися зі стигмою в багатьох випадках виявлялися перебільшеними в порівнянні з реальністю. Водночас, частина учасниць – як серед партнерок, так і власне транс-людей – самі транслювали погляди, що відтворювали стигму, наприклад, вважаючи нормальними негативні реакції на прояви, що виказують трансгендерний статус.

Попри складнощі, з 17 пар, які розглядалися в цій частині дослідження, 11 лишилися разом після переходу і тільки 6 розлучилися. Більшість з них – це союзи транс-жінки та цис-жінки, де останні від початку визначали себе гетеросексуальними. Також більшість сімей мали дітей.
5 порад, як підтримати трансгендерних людей та їх партнерок/ів
Та ж авторка разом із співавторами у розділі про транс-сім'ї з книги «Трансгендерний довідник» згадують проблему різної швидкості сприйняття змін транс-людиною та її партнером чи партнеркою. Тоді як сама транс-людина, що чекала довгі роки, перш ніж наважитися на перехід, хоче відтепер рухатися цим шляхом швидше, партнер(ка), для кого це зовсім нова інформація, навпаки, хоче не поспішати і мати достатньо часу на її засвоєння. Різниця між бажанням прискорити процес з одного боку та сповільнити з іншого може як загострювати конфлікт у самій парі, так і збурювати негативні реакції серед розширеної родини. Можливість збереження стосунків залежить від готовності партнерів домовлятися щодо конкретних кроків та темпу на шляху переходу.

Британська «Настанова належної практики з діагностики та лікування дорослих з гендерною дисфорією» 2013 року піднімає питання сімей в одному з додатків до самої настанови. Тут також згадується про можливість конфліктів та взаємного звинувачення в егоїзмі, коли сама транс-особа хоче пришвидшити перехід, а сім'я, навпаки, намагається його сповільнити. Недостатність підтримки з боку родини визнається фактором збільшення ризику, що людина може пошкодувати в разі проведення хірургічної операції. Настанова наголошує на важливості підтримки та просвіти сімей в цілому, що має поліпшувати як стосунки в сім'ї, так і адаптацію в новій гендерній ролі. Однак подібні заходи не мають ставати передумовою для доступу до медичних втручань.

В дослідженні «Інший бік метаморфози», проведеному в 2008 році у США, в фокусі опинилися пари, де стосунки на початку визначалися як лесбійські, а потім один з партнерів робив перехід як транс-чоловік. При цьому легше прийняли зміни ті, хто визначали свою сексуальну орієнтацію як певною мірою флюїдну. Тим не менш, партнерки розрізнювали свій статус та ідентичність: залишаючись у стосунках з транс-чоловіком, вони продовжували визначати себе як лесбійки, навіть свідомо користуючись перевагами того, що для оточуючих вони тепер сприймалися як гетеросексуальна пара. Зі свого боку, партнери після переходу намагалися взяти на себе роль «голови сім'ї», який більше заробляє і виконує «чоловічу» роботу поруч з дружиною-«домогосподаркою», що викликало її спротив, але зрештою і необхідність по-новому домовлятися про організацію сімейного побуту.
Хоча все сказане вище може сприйматися так, що збереження стосунків під час переходу приносить більшою мірою проблеми, однак є і позитивні сторони цього досвіду. У згаданому бельгійському дослідженні до таких відносять напрацювання нових стратегій спілкування, які зрештою призводять до покращення добробуту сім'ї в цілому.

Інші дослідники у США, аналізуючи дані «Національного опитування з дискримінації трансгендерів», у 2017 році дійшли висновку, що транс-люди, особливо транс-жінки, які перебувають у шлюбі, зазнають менше дискримінації в порівнянні з неодруженими – включно з тими, хто мають постійні, але незареєстровані стосунки при спільному проживанні – в таких сферах як робоча, сімейна, медична та публічна. Як припускають дослідники, це завдяки тому, що шлюб дає більший доступ до економічних, соціальних та психологічних ресурсів, і це робить шлюб для трансгендерних людей особливо важливим, зважаючи на те, що в цих ресурсах вони часто бувають обмежені.

Таким чином, ми повертаємося до питання, чому транс-людям можуть бути потрібні не лише стабільні стосунки, які зберігаються під час переходу, а саме шлюби.
Сумніви та контраргументи
Фундація «Відкрите суспільство» випустила у 2015 році публікацію «Дозвіл бути собою: шлюб та примусове розлучення». У ній наведено низку типових аргументів, до яких вдаються противники транс-шлюбів, щоб ставити їх під сумнів, та пояснення, чому ці аргументи некоректні. Приведемо частину з них, зважаючи також на виявлені нами дані:
Юридичне визнання гендеру одружених транс-людей створює «особливі привілеї» там, де не визнаються одностатеві шлюби
Проте, держава зобов'язана захищати шлюби транс-осіб так само, як і інші, і єдиним рішенням щодо збереження шлюбу або ні має бути рішення самої пари. Те, що таким чином утворюється невелика кількість одностатевих шлюбів, не має переважати потребу в захисті права на сім'ю вже одружених людей.
Після юридичного визнання гендеру шлюб має вважатися недійсним.
Однак інші правові стосунки й укладені людиною договори не втрачають чинність через зміну людиною імені чи гендерного маркеру. Так само має бути й зі шлюбом, якщо на момент його укладання всі необхідні за законом критерії було виконано.
Транс-людина, роблячи перехід, силою заганяє свого партнера в одностатевий шлюб
Однак, якщо це справді неприйнятно, в партнерки завжди зберігається право на розлучення. В той же час, як ми вже бачили, часто «одностатевість» не відчувається як непереборна перешкода, і тоді так само має бути право залишитися в шлюбі. Тож додаткове регулювання з боку держави тут не потрібне.
Людей, які бажають залишатися в шлюбі й при цьому робити перехід, небагато, тому не варто поширювати на них можливості юридичного визнання гендеру.
По-перше, «мало» чи «багато» – це суб'єктивні оцінки, які у різних людей можуть різнитися – до того ж, зважаючи на загальну низьку видимість транс-спільноти, можна з великою ймовірністю стверджувати, що реальні потреби в будь-якому разі перевищують ту кількість випадків, про які стає відомо. По-друге, у сфері прав людини в принципі некоректно апелювати до аргументу «малої кількості» – навіть якби такі люди існували лише гіпотетично, їх права мали б бути захищеними. Нарешті, по-третє, як видно з аналізу законодавства, часто якраз можливість юридичного визнання гендеру при збереженні шлюбу не потребує окремого врегулювання, натомість саме вимога розлучення вводиться окремим положенням.
Якщо законодавство дозволяє укладати цивільні партнерства, то вимога розлучення не створює труднощів.
Насправді ж, майже всюди права людей у партнерствах обмежені у порівнянні зі шлюбами. Найчастіше такі обмеження стосуються сфери родительства, тож у першу чергу постраждають пари, що мають або планують дітей. Не кажучи вже про те, що переукладання чи перетворення шлюбу на партнерство змушує подружжя витрачати додаткові зусилля на проходження цих бюрократичних процедур.
Трансгендерним людям треба просто дочекатися, коли держава дозволить одностатеві шлюби, і вони теж отримають усі шлюбні права.
Однак, по-перше, як можна було побачити, не завжди це відбувається автоматично – зокрема, в Австралії та Швеції транс-людям довелося деякий час чекати ще й після цього. По-друге, захист прав людини для однієї групи не можна ставити в залежність від іншої.

Що кажуть транс-люди



«Ви всі надаєте занадто великої ваги темі геніталій. Моя сутність не змінилася. Я та сама людина, в яку закохалася моя дружина. Я змінилася в естетичному сенсі, але істота, в яку вона закохалася, залишилася незмінною. Сукупний результат лишається чинним, тому стосунки можуть тривати»
Алессандра
Італія


«Як і будь-яка жінка, я вважаю найкращим у житті одружитися та мати сім'ю. І не вплутуйте сюди аргументи, що стосуються дітей... Для мене шлюб – це не лише мати дітей. Ти одружуєшся з чоловіком, бо кохаєш його»

Джоан
Мальта
«Це ніяк не пов'язано. Я не знаю, як це пов'язують лікарі і як це пов'язують інші люди, для мене це незрозуміло. Для мене це не протипоказання [перебування у шлюбі та наявність неповнолітніх дітей]. Тут потрібно зважати на те, як буде комфортніше родині, саме у родині мають вирішувати, за допомогою психолога і людей, які в цьому розбираються, які можуть щось порадити юридично»
Транс-чоловік
Україна

«На землі немає нічого, що розлучить нас. Ми не розірвемо шлюб. Ми не називаємо його цис- або транс- або ще як. Це релігійний шлюб, як я довела в суді»
Хелі
Фінляндія


В очах урядовців гендер набагато важливіший за цінність шлюбу та сім'ї
Цзі-Ї
Тайвань
«Деякі речі, можливо, я б змінила, якби могла, типу, натиснути кнопку і просто бути жінкою. Я зробила б це за умови, що я все одно була б з Лорою, оскільки я дуже турбуюся про нею і не хотіла б її втрачати»
Гален
США
Підсумки

Одна з основних особливостей транс-шлюбів – те, що після юридичного визнання гендеру вони перетворюються з різностатевих на одностатеві, або навпаки.
Історично більшість країн вимагали від одружених транс-людей розлучення для отримання визнання гендеру.
Провідні міжнародні організації стоять на позиціях, що ті, хто хочуть зберегти шлюб після юридичного визнання гендеру, повинні мати таку можливість в будь-якому разі – зокрема, незалежно від того, чи дозволене в країні укладання одностатевих шлюбів.
Люди небінарних ідентичностей теж потребують можливості укладати шлюби, але за умови повного визнання їх гендеру наразі мають її лише в окремих країнах.
Хоча багато сімей розпадаються під час переходу, проте достатньо й тих, хто бажають їх зберегти. Шанси збереження вищі для тих сімей, де партнер або партнерка активно залучені до процесу переходу та мають більше підтримки з боку оточення.
Суспільство має приділяти більше уваги транс-сім'ям – зокрема для того, щоб вони могли отримувати достатньо підтримки, якої на сьогодні зазвичай бракує.
Рекомендації українській державі:
Допрацювати нормативні акти, щоб одружені трансгендерні люди після юридичного визнання гендеру могли змінювати ім'я та гендерний маркер також у свідоцтві про шлюб.
Проводити інформаційно-просвітницьку роботу, зокрема для держслужбовців, щоб зменшувати упереджене ставлення до трансгендерних людей та їх партнерів чи партнерок в юридично одностатевих та інших негетеронормативних сім'ях.
Провести соціологічне дослідження для визначення становища трансгендерних сімей в Україні та їх потреб.

Розглянути можливості для забезпечення повної шлюбної рівності, в тому числі для людей, що мають небінарну гендерну ідентичність.
Транс-родителі
В цьому тексті використовується термін «родителі», а не «батьки», оскільки він є більшою мірою гендерно-нейтральним
Якщо тема транс-сімей загалом просто знаходиться в тіні, то тема дітей у транс-людей, коли підіймається, є чи не найскладнішою і викликає найбільш суперечливі реакції в суспільстві (власне, так само, як і тема дітей в одностатевих сім'ях).
Чи не найбільше обмежень у нормативних документах, що регулюють питання, пов'язані з трансгендерними людьми, стосуються саме можливостей мати дітей тим чи іншим шляхом. Самі ці шляхи загалом можуть бути такими ж, як і в будь-яких людей:

  • статевий акт з наступним зачаттям та народженням дитини;
  • допоміжні репродуктивні технології (ДРТ);
  • адопція (удочеріння чи всиновлення) дитини.

Кожен з них, однак, може регулюватися законодавством окремо для трансгендерних людей – як, з одного боку, можливість мати дітей за наявності так чи інакше визначеного трансгендерного статусу, так, з іншого, можливість отримувати визнання гендеру за наявності дітей чи репродуктивної здатності як такої.

Крім того, регулюванню підлягає ще й питання визнання транс-родительського статусу відповідно до гендерної ідентичності. Наприклад, коли людина, що виносила та народила дитину, є транс-чоловіком, тоді як традиційно вважається, що народжувати можуть лише жінки.

Примусова стерилізація

Історично трансгендерний перехід пов'язувався насамперед з операціями зі зміни статевих органів, які часто прирівнювалися до «зміни статі» як такої. Такі операції, включаючи видалення статевих органів або часткове використання їх матеріалу для відтворення органів «протилежної статі», автоматично означали стерилізацію людини, тобто позбавлення її можливості в подальшому мати власних генетичних дітей. Коли різні країни крім медичних процедур стали впроваджувати також процедури з юридичного визнання гендеру, таке визнання в них зазвичай передбачалося як завершальний етап переходу – отже, після проведення хірургічної операції. Відповідно, хірургічне втручання або й прямим текстом стерилізацію стали прописувати як передумову у нормативних документах, що регулювали процедуру.

В дискурсі «справжності», про який йшлося в попередньому розділі, вважалося само собою зрозумілим, що транс-людині огидні статеві органи, які вона має від народження й, отже, вона все одно не буде використовувати їх за призначенням, в тому числі щоб завести дітей. З часом, однак, стала зрозумілою обмеженість цих уявлень, коли все більше транс-людей заявляли про те, що не відчувають потреби в операціях, і домагалися скасування їх як обов'язкових вимог для визнання гендеру. Відтоді про стерилізацію в контексті трансгендерності все частіше почали говорити як про примусову.
Австрія
У 2009 році в Австрії транс-жінка зробила низку процедур з фемінізації, які вважала для себе достатніми й без хірургічних операцій на геніталіях. Щоб отримати юридичне визнання гендеру, вона звернулася до суду. Суд вирішив, що оскільки її психологічне відчуття належності до бажаної статі є в будь-якому разі незворотним та зовнішній вигляд також наближений до цієї статі, то «важка» генітальна хірургія не є необхідною. Як наслідок, Конституційний Суд постановив, що хірургія зі зміни статевих органів не має бути передумовою для зміни гендерної позначки особи в реєстрі народжень
Німеччина
В Німеччині в 2011 році до суду звернулася 62-літня транс-жінка, якій було відмовлено в юридичному визнанні гендеру через те, що вона не зробила хірургічних втручань на статевих органах і, отже, не виконала вимоги «Транссексуального закону». Конституційний Суд прийняв до уваги, що генітальна хірургія є дуже «масивним втручанням» у фізичну цілісність людини, може мати побічні ефекти і не обов'язково показана при транссексуальності. Суд також зауважив, що загалом вимога безпліддя є правомірною з точки зору убезпечення від того, щоб транс-чоловіки народжували, а транс-жінки зачинали дітей. Проте, зважаючи на невелику потенційну кількість подібних «порушень», для таких випадків можуть бути знайдені окремі рішення, щоб забезпечити права народжених у них дітей. В результаті суд визнав, що вимоги обов'язкової генітальної хірургії та безплідності для отримання юридичного визнання гендеру порушують Конституцію Німеччини.
Швеція
У Швеції в 2012 році адміністративний суд, розглядаючи правомірність вимоги стерилізації, зазначив, що вона з'явилася через необхідність «уникнути ризику плутанини, яка може виникнути в сімейних стосунках, якщо у транс-особи буде власна дитина». Проте суд поставив вище аргумент, що людина не має піддаватися примусовим медичним втручанням заради отримання певних прав і, отже, такі вимоги порушують право на повагу до приватного життя. У 2013 році вимогу стерилізації було прибрано зі шведського законодавства.
Туреччина
В Туреччині від транс-людей вимагалося, щоб вони вже були безплідними до того, як робитимуть хірургічні втручання зі зміни статевих органів. У 2015 році транс-чоловік оскаржив цю вимогу в Європейському суді з прав людини, вказавши зокрема на її безглуздість, оскільки безплідність досягається так само шляхом хірургічного втручання. Суд визнав вимогу такою, що порушує права людини, зазначивши також загальноєвропейську тенденцію на скасування вимог стерилізації для юридичного визнання гендеру. Справа стала знаковою, оскільки позиція щодо неправомірності примусової стерилізації вперше була проголошена на рівні ЄСПЛ
Італія
В Італії в 2015 році Верховний Суд прийняв рішення на користь транс-жінки, якій до того місцеві суди відмовляли в юридичному визнанні гендеру через те, що вона не бажала робити хірургічну операцію. В рішенні суду було сказано, що обсяг медичних процедур, до яких вдається транс-людина, залежить від індивідуальних особливостей і має бути результатом процесу її самовизначення.
Україна
В Україні у 2015 році відбулося два адміністративних судових процеса, в яких транс-люди позивалися проти «Комісії з питань зміни (корекції) статевої належності», що вимагала від них хірургічних втручань, які включали б видалення репродуктивних органів та молочних залоз у транс-чоловіків та яєчок і пенісу у транс-жінок для отримання юридичного визнання гендеру. Суд визнав, що такі вимоги не мають під собою законної основи. Ці рішення зіграли важливу роль у зміні регламенту трансгендерного переходу в 2016 році, з якого було прибрано як обов'язкове хірургічне втручання, так і монопольну центральну комісію.
Франція
Нарешті, в 2017 році ЄСПЛ прийняв рішення в об'єднаній справі трьох транс-жінок з Франції, які близько 10 років домагалися для себе юридичного визнання гендеру, бо не бажали робити незворотних хірургічних втручань, які від них вимагали. У 2016 році у Франції було впроваджено нове законодавство, в якому стерилізації серед вимог для юридичного визнання гендеру вже не було. Проте ЄСПЛ довів справу до завершення, визнавши, що вимоги медичних втручань, які мають наслідком велику ймовірність безплідності, порушують зобов'язання держави гарантувати право на повагу до приватного життя. Фактично це значить, що всі країни-члени Ради Європи, на які поширюється дія ЄСПЛ, мають прибрати зі свого законодавства вимоги стерилізації для юридичного визнання гендеру
Загальна тенденція дійсно показує, що примусова стерилізація транс-людей поступово відходить у минуле: з 2016 по 2019 рік за даними TGEU кількість європейських країн, що її вимагають, зменшилася майже вдвічі.
З цих прецедентів видно, як поступово змінювався дискурс.
Якщо раніше суди, навіть приймаючи рішення на користь транс-людей, знаходили аргументи, чому вимога безпліддя загалом є правильною, то в останні роки суди вже визнавали неправомірною цю вимогу як таку.

Наразі нараховується 16 країн з вимогою стерилізації в Європі та Центральній Азії, при цьому вже протягом останнього року з нього випала Сербія, і незабаром, зважаючи на ще одне судове рішення, має випасти принаймні ще й Чехія.

Водночас, у Фінляндії законодавча реформа, що мала прибрати зокрема вимогу стерилізації, провалилася в 2017 році. В тому ж році організація Amnesty International провела кампанію на підтримку транс-активіста Сакріса Купіли, якому відмовили в отриманні юридичного визнання гендеру саме через небажання проходити стерилізацію. Новий уряд, обраний у 2019 році, анонсував скасування цієї вимоги протягом наступних 4 років.
Червоним позначені країни, де стерилізація є обов'язковою. Мапа TGEU
А от Швеція не зупинилася на скасуванні примусової стерилізації, а пішла ще далі.
Незабаром після зміни законодавства транс-люди, які протягом дії попереднього закону починаючи з 1972 року були змушені пройти цю процедуру проти власної волі, під проводом організації RFSL подали до суду з вимогою компенсації. Суд задовольнив їх позов, і в 2016 році уряд дав принципову згоду на виплату таких компенсацій за стерилізацію. Після погодження всіх деталей і затвердження парламентом у 2018 році близько 800 транс-людей, яких було примусово стерилізовано, звернулися, щоб отримати від держави 225000 шведських крон. Вочевидь, цей приклад може бути наслідуваний й іншими країнами – хоча досягти такого ж результату деінде буде важче в порівнянні зі Швецією, де уряд загалом дуже дружній до ЛГБТ+.

Що стосується України, то, незважаючи на згадані вище перемоги в суді, ситуація лишається неоднозначною.
З одного боку, в «медичному свідоцтві зі зміни (корекції) статевої належності», необхідному для юридичного визнання, згадується просто «медичне втручання», яке може бути за вибором пацієнтки чи пацієнта. З іншого, текст «Уніфікованого клінічного протоколу», що детально регулює медичні процедури, містить суперечливі формулювання, в одному з яких вимогою для отримання свідоцтва вказується саме «хірургічне втручання». В реальній сьогоденній практиці лікарі зазвичай не вимагають хірургії, якщо транс-людина сама її не бажає, та все ж означене формулювання залишає можливості для подібних вимог, що можуть передбачати в тому числі й стерилізацію.
Проти примусової стерилізації неодноразово висловлювалися й міжнародні організації – зокрема, ті, що вже згадувалися в попередньому розділі.

  • Джок'якартські принципи ООН (2006), Принцип 3: «Ніхто не має бути примушений проходити медичні процедури, такі як операція з перевизначення статі, стерилізація або гормональна терапія, в якості вимоги до юридичного визнання своєї гендерної ідентичності».

  • Комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг, «Права людини та гендерна ідентичність» (2009), рекомендація країнам-членам Ради Європи: «Скасувати обов'язкові юридичні вимоги стерилізації та інших примусових медичних процедур для визнання гендерної ідентичності особи в законах, що регулюють процеси зміни імені та статі».

  • Комітети УВКПЛ, ООН-Жінки, ЮНЕЙДС, ПРООН, ЮНФПА, ЮНІСЕФ та ВООЗ, Спільна заява «Викорінення примусової, вимушеної та іншої недобровільної стерилізації» (2014): «Згідно з позиціями міжнародних та регіональних правозахисних органів та деяких конституційних судів і тим, що відображено в нещодавніх правових змінах у кількох країнах, вимоги щодо стерилізації суперечать повазі до тілесної цілісності, самовизначення і людської гідності та можуть спричиняти й підтримувати дискримінацію трансгендерних та інтерсекс-осіб».

  • Парламентська Асамблея Ради Європи, Резолюція 2048 (2015) «Дискримінація трансгендерних осіб у Європі», заклик до країн-членів, п. 6.2.2: «скасувати обов'язкові юридичні вимоги стерилізації та інших примусових медичних процедур, а також встановлення психіатричного діагнозу, для визнання гендерної ідентичності особи в законах, що регулюють процедури зміни імені та зареєстрованого гендеру».

  • Всесвітньої медична асоціація, «Заява щодо трансгендерних людей» (2015): «ВМА підтверджує свою позицію, що жодна особа, незалежно від гендеру, етнічної приналежності, соціально-економічного стану, стану здоров'я чи інвалідності, не повинна піддаватися примусовій або вимушеній необоротній стерилізації … Це також поширюється на стерилізацію як умову виправлення зареєстрованої статі в офіційних документах після перевизначення гендеру».

  • Всесвітня професійна асоціація зі здоров'я трансгендерів (WPATH), «Заява про визнання ідентичності» (2017): «WPATH виступає проти будь-яких медичних вимог, що є бар'єрами для бажаючих змінити юридичну стать або гендерні маркери на документах. До них відносяться вимоги діагностики, консультування чи терапії, застосування блокаторів статевого дозрівання, гормонів, хірургічних втручань у будь-якій формі (в тому числі таких, що передбачають стерилізацію) та будь-які інші вимоги клінічних процедур або виписок від лікарів у будь-яких формах».

Звідси можна побачити, що, по-перше, підтримка права на збереження сім'ї зазвичай корелює з позицією щодо неприпустимості примусової стерилізації, і, по-друге, остання все частіше йде в контексті загальної позиції за скасування будь-яких медичних вимог як передумов до юридичного визнання гендеру.

Допоміжні репродуктивні технології та адопція

Допоміжні репродуктивні технології
В умовах, коли трансгендерних людей більше не змушують до стерилізації, багато з них все одно з власної волі вдаються до медичних втручань, що призводять до втрати фертильності.

Вона може бути необоротною чи оборотною за певних умов – наприклад, призупинення гормональної терапії, на що далеко не всі транс-люди готові піти. Якщо при цьому вони не відкидають можливості мати дітей, то потенційно у них залишаються шляхи використання ДРТ (за умови, що вони попередньо вдалися до кріоконсервації свого біоматеріалу) або адопції.
Втім, до цих шляхів транс-люди, як і цис-люди, можуть вдаватися й з інших причин – не обов'язково через безпліддя.

Зазвичай законодавство, яке регулює доступ до ДРТ та адопції, не має окремих положень, що стосувалися б саме транс-людей. Фактично, на них поширюються загальні положення, і якщо наприклад закон надає такий доступ різностатевим сім'ям, але не одностатевим, то і транс-людина в різностатевому шлюбі його матиме, а в одностатевому – ні. Лише в окремих випадках транс-статус може непрямо накладати додаткові умови.
США
На початок 2020 року 24 штати США забороняють дискримінацію за ознакою гендерної ідентичності тих, хто доглядають або всиновлюють чи удочеряють дітей. Водночас, хоча жоден штат не містить прямої заборони на адопцію, на практиці у багатьох штатах транс-люди ризикують стикнутися з надмірною прискіпливістю або відмовою через транс-статус. Зокрема, в 11 штатах законодавство дозволяє відмовляти ЛГБТ-людям у сімейних послугах, якщо їх надання спричиняє конфлікт з релігійними переконаннями
Болівія
В Болівії у 2017 році суд визнав, що дія Закону про визнання гендеру не поширюється, зокрема, на право на адопцію, таким чином обмеживши транс-людей у доступі до неї. Зараз це положення оскаржується в Міжамериканському суді з прав людини.
Україна
В Україні наказом Міністерства охорони здоров'я від 2008 року встановлено перелік діагнозів, за наявності яких забороняється усиновлення та удочеріння. В цей перелік потрапляють і пов'язані з трансгендерністю діагнози категорії F64 за МКХ-10. Подібний перелік є і серед протипоказань до застосування ДРТ для людей з жіночою репродуктивною системою – він, втім, стосується лише лікування безпліддя у випадках, коли воно покривається з державного бюджету, тобто не поширюється на комерційні послуги у приватних клініках.
Казахстан

Трансгендерні діагнози входять до переліку захворювань, за наявності яких заборонено адопцію та опікунство.
Варто відзначити, що ця тематика досі не є в фокусі навіть організацій трансгендерного профілю, тож інформація з неї несистематизована і можна припустити, що наведений перелік характерних прикладів законодавства є неповним.
«Беручи до уваги, що при прийнятті рішень щодо адопції дитини найкращі інтереси дитини мають бути на першому місці, країни-члени, національне законодавство яких дозволяє одиноким особам усиновляти та удочеряти дітей, повинні забезпечити застосування закону без дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності».
Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи CM/Rec 2010(5) щодо заходів з протидії дискримінації на ґрунті сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності (2010)
Положення, що стосуються особливостей доступу до ДРТ та їх використання транс-людьми, частіше присутні в медичних та клінічних настановах – від загальносвітового рівня до регламентів окремих клінік. У першу чергу тут варто згадати «Стандарти медичної допомоги» «Всесвітньої професійної асоціації зі здоров'я трансгендерів» (WPATH), на сьогодні – 7 версії від 2011 року, на які у питаннях, пов'язаних з трансгендерністю, насамперед орієнтуються медичні спеціалісти принаймні в більшості західних країн.

Стандарти WPATH містять окремий розділ «Репродуктивне здоров'я». В ньому закликається обговорювати питання репродукції з трансгендерними людьми, перш ніж розпочинати будь-які медичні втручання. Причому бажано проводити таке обговорення незалежно від того, чи самі транс-люди виявляють зацікавленість у репродукції – адже такий інтерес може з'явитися в них пізніше, коли здатність до неї вже буде втрачено. Зазначається, що репродуктивні технології бувають вельми дорогими. Це фактично може ставати непрямим обмеженням доступу до них, адже транс-люди, зазнаючи дискримінації, зокрема у сфері працевлаштування, часто мають невеликий дохід, частина якого до того ж може складати постійні витрати на медичні препарати. Також згадується, що на сьогодні жодна методика не дозволяє зберегти статевий матеріал підлітків, які вживають блокатори гормонів, через що репродуктивна функція у них в принципі не розвивається.

«Транссексуальним, трансгендерним та гендерно-неконформним людям не слід відмовляти в репродуктивних можливостях з жодної причини», підкреслює WPATH.

Етичний комітет «Американського товариства репродуктивної медицини» оприлюднив у 2015 році свою позицію щодо доступу трансгендерних людей до послуг з репродукції. В ній сказано, що комітет не бачить етичної основи для того, щоб людей можна було обмежувати в такому доступі на підставі їх ідентичності або транс-статусу. При цьому репродуктивні опції варто пропонувати до початку переходу, а також інформувати про можливі медичні ризики та недостатню кількість даних щодо наслідків для транс-людей та їх нащадків у довготривалому діапазоні.


Питанню зберігання гамет приділяється увага в додатках до британської настанови щодо гендерної дисфорії від 2013 року. Воно має здійснюватися на умовах інформованої згоди, яку транс-людина в будь-який момент має право відкликати. Якщо на час висловлення бажання їх зберегти особа перебуває на гормональній терапії, рекомендується її призупинити.
«Уніфікований клінічний протокол медичної допомоги» Міністерства охорони здоров'я України, який здебільшого базується на адаптованій британській настанові, також містить розділ щодо доступу до ДРТ та прав на батьківство/материнство. Загалом він відтворює рекомендації WPATH про те, що репродуктивні можливості варто обговорювати в будь-якому разі, перш ніж починати лікування.
Цікава остання рекомендація: «Пацієнтам із гендерною дисфорією не повинні відмовляти в можливостях репродукції. А якщо репродукція вже неможлива внаслідок медичного втручання – то й в усиновленні дитини». Таким чином, клінічний протокол прямо суперечить уже згаданим наказам МОЗ, які встановлюють відповідні заборони.

З одного боку, зважаючи, що клінічний протокол було введено в дію пізніше за ті накази, можна вважати, що саме він відображає сучасну позицію міністерства. Водночас, у 2017 році МОЗ здійснило спробу зняти заборону на адопцію, однак не довело до завершення через великий спротив, висловлений багатьма представниками церков під час громадського обговорення проекту оновленого наказу. За підтримки громадської організації «Інсайт» розпочався судовий процес з метою довести протиправність заборони на всиновлення та удочеріння, який на момент написання ще не завершено.

У 2019 році організація «Глобальні дії за транс-рівність» (GATE) випустила публікацію «Гендерна ідентичність та репродуктивна автономія», в якій багато уваги приділено питанням ДРТ. Зокрема, у ній згадується доповнення до Джок'якартських принципів «плюс 10» 2017 року, у яких наводиться додаткове зобов'язання держав для забезпечення права на заснування сім'ї: «Дозволити доступ до методів збереження фертильності, таких як збереження гамет і тканин, будь-яким особам без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, гендерної експресії або статевих ознак, у тому числі перед гормональним лікуванням чи хірургічними втручаннями».
Також згадується законодавство Аргентини, що фактично відповідає цьому принципу – ним надається повний доступ до ДРТ незалежно від шлюбного статусу, сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, який поширюється на випадки безпліддя не лише медичного характеру, а й через соціальні причини.

Законними родителями, відповідно до останнього, визначаються ті люди, які продемонстрували «навмисну волю» в бажанні стати родителями – незалежно від того, чи надали вони свій генетичний матеріал.

GATE розбирає 8 різних типів випадків, у яких сім'ї можуть вдаватися до ДРТ – з них 5 випадків стосуються транс-людей (транс-жінка та цис-жінка, транс-чоловік та цис-чоловік, транс-жінка та цис-чоловік, транс-чоловік та цис-жінка, транс-жінка та транс-чоловік). В кожному з цих випадків сім'я має визнаватися родителями незалежно від того, яким шляхом народжена їхня дитина: чи просто внаслідок статевого акту, чи за допомогою донорської сперми або яйцеклітини, чи з використанням сурогатного материнства.
В публікації згадуються також прогресивні допоміжні репродуктивні технології, які наразі лише розвиваються
Методи мітохондріальної заміни, завдяки яким у парі двох осіб з жіночою репродуктивною системою кожна може передати дитині частину свого генетичного матеріалу.
Метод створення штучних статевих клітин зі стволових клітин вже демонструє результати отримання плоду від «одностатевих пар» на мишах – отже, незабаром має стати доступним і для людей.

Метод пересадки матки потенційно дозволить транс-жінкам, які цього бажають, виношувати й народжувати дітей. Варто згадати, що одна з перших в історії спроб пересадки матки була здійснена саме транс-жінці – Лілі Ельбе у 1931 році. Однак тоді операція стала фатальною, й жінка незабаром померла. Лише зараз людство наблизилося до того, щоб повторити цей досвід з більшим успіхом.

Визнання транс-родителів

Якщо досі ми розглядали питання можливості трансгендерних людей завести власних дітей, маючи транс-статус, то тепер поглянемо з іншого боку: на можливості отримання юридичного визнання гендеру транс-людьми, що вже мають дітей.
Повна заборона на визнання транс-людей з дітьми в національних законодавствах зустрічається рідко. Чи не єдиною такою країною на сьогодні є Японія, де з 2003 року діє «Закон про особливі випадки опрацювання гендерного статусу для людей з розладом гендерної ідентичності», і в 2019 його чинність було підтверджено Верховним Судом. Однією з цілей цього закону офіційно є «запобігання плутанини зі статусами родителів та дітей». Задля її досягнення, зокрема, закон накладає вимогу не мати неповнолітніх дітей (початково у віці до 20 років, з 2018 – до 18) для отримання юридичного визнання гендеру.

В Україні наказ Міністерства охорони здоров'я, який раніше регулював процедуру переходу, містив серед протипоказань до неї «наявність дітей у віці до 18 років», тим самим обмежуючи й доступ до юридичного визнання гендеру. У 2015 році після позову громадянської ініціативи «Т-ема» суд визнав це обмеження неправомірним, але незабаром апеляційний суд скасував це рішення. В 2016 за втручання організації «Інсайт» було затверджено нову процедуру, з якої це протипоказання разом з іншими було прибрано.

Варто також згадати, що в низці країн юридичне визнання гендеру не є чітко законодавчо врегульованим, або ж закон прямо передбачає, що рішення щодо нього приймає суд – як в Італії, Польщі, Румунії, Франції, Швейцарії. І якщо скажімо у Франції судове рішення є радше формальністю, то в більш консервативних країнах, як Польща, суд може суб'єктивно оцінювати життєві обставини транс-людини, включно з наявністю дітей, і використовувати їх як привід для відмови.

Та загалом частіше проблеми виникають з визнанням родительського статусу транс-людини відповідно до її гендеру – тобто, наприклад, транс-жінки як матері чи транс-чоловіка як батька. Адже це означає визнання того, що мати може надати сперму, щоб зачати дитину, а батько – виносити та народити її.

З одного боку, сьогодні все частіше можна зустріти документи, в яких родителі вказуються гендерно-нейтрально, без уточнення щодо «батька» чи «матері». Насамперед це стосується країн, де визнаються одностатеві союзи й, отже, сім'ї юридично бувають різними за гендерним складом. З іншого боку, в свідоцтвах про народження дитини людина, яка її народила, при цьому все ж зазвичай вказується як «мати», і необхідність заміни такого свідоцтва може виникати саме у випадку транс-сімей.

Наразі лише кілька країн забезпечують визнання на такому рівні:
Мальта
На Мальті в 2017 році було проведено законодавчі зміни, спрямовані насамперед на легалізацію одностатевих шлюбів. Ці зміни включали в себе також приведення законодавства до гендерно-нейтрального формату, зокрема терміни «батько» та «мати» були повсюдно замінені на «родитель», тим самим взагалі прибираючи параметр гендеру з цієї сфер
Швеція
У Швеції з початку 2019 року набули чинності поправки до законодавства, якими дозволяється у документах на дитину вказувати транс-чоловіка як «батька» та транс-жінку як «мати», в тому числі і змінювати цю інформацію щодо дітей, народжених до визнання гендеру. Цей закон вважається першим у Європі, який явним чином врегулював таке визнання саме для транс-людей
Аргентина
В Аргентині Закон про гендерну ідентичність передбачає всебічне юридичне визнання гендеру. Однак явним чином питання транс-родительства торкаються лише у провінції Буенос-Айрес, де передбачається, що після визнання гендеру оригінальний запис про народження дитини має бути визнаний недійсним та замінений новим, в якому транс-людина буде зареєстрована відповідно до її ідентичності.
Канада
В деяких провінціях Канади, зокрема в Онтаріо, родителі у свідоцтвах про народження вказуються гендерно-нейтрально.
Нідерланди
В Нідерландах транс-чоловіки, які народили дітей, можуть бути вказані у свідоцтвах про народження як батьки. Однак це, схоже, стосується лише випадків, коли вони народили вже після отримання юридичного визнання гендеру.
Іноді опція позначення родителя як гендерно-нейтрального формально існує, але недоступна трансгендерним людям. Наприклад, у Великій Британії така можливість відповідно до закону 2008 року фактично доступна лише цисгендерним партнеркам жінок, що народжують дитину. Загалом же людина, що народжує, реєструється як «мати», а її чоловік або людина, що надає сперму – як «батько». В 2017 році подружжя цис- та транс-жінки спробувало зареєструвати останню як нейтральну родительку дитини. Реєстратор, після довгого розпитування таких приватних деталей як «чи їх шлюб визначався як одностатевий?», «чи ідентифікувала дружина себе як жінка чи як чоловік на момент зачаття дитини?» та «чи дійсно її сперма була використана для запліднення?», зрештою надав відповідь, що може позначити її лише як «батька».
Видавати при народженні дітей свідоцтва про народження, які відображають самовизначену гендерну ідентичність родителів
Джок'якартські принципи «плюс 10» ООН від 2017 року
У жовтні 2018 року до визнання транс-родительства закликала організація такого рівня як Парламентська Асамблея Ради Європи. В резолюції «Приватне та сімейне життя: досягнення рівності незалежно від сексуальної орієнтації» вона закликає країни-члени Ради Європи «забезпечити правильну фіксацію гендерної ідентичності трансгендерних родителів у свідоцтвах про народження їх дітей та гарантувати, щоб особи, які використовують інші юридичні гендерні маркери, ніж чоловічі чи жіночі, могли отримувати визнання своїх партнерських стосунків та стосунків з дітьми без дискримінації». Як бачимо, текст примітний ще й тим, що в ньому згадали про важливість сімейних прав також і для небінарних людей.

У пояснювальній записці до резолюції доповідач Йонас Гуннарссон наводить важливий аргумент, що «свобода пересування сімей з транс-родителями, гендер яких юридично не визнається, на практиці обмежена». Адже якщо вони подорожують з дітьми, то мають надавати документи на них і, відповідно, у разі відсутності належного визнання розкривати свій транс-статус.

Питання визнання ідентичності транс-родителів піднімалося також у судах. На прийняття згаданого вище закону в Швеції певно вплинуло судове рішення 2015 року, коли транс-чоловік вимагав визнати його батьком дитини, яку він народив, а Податкове агентство продовжувало позначати його як «біологічну матір». Суд зважив на те, що юридичне визнання гендеру має відбуватися для всіх законних цілей, чому суперечить поточний стан речей, і що визнання необхідне для захисту приватного життя дитини. Таким чином, за рішенням суду транс-чоловік зрештою був зареєстрований як батько дитини.
Transgender family
Восени 2019 року, тобто навіть після резолюції ПАРЄ, у Великій Британії суд у справі транс-чоловіка Фредді МакКоннелла постановив, що той не може бути зареєстрований в якості батька народженої ним дитини.
На думку судді, материнство пов'язане з вагітністю та народженням незалежно від того, чи є особа юридично жінкою, чи чоловіком. МакКоннелл майже відразу заявив, що буде подавати апеляцію на це рішення.
Загалом можна сказати, що тема визнання гендерної ідентичності родителів стала активно підійматися лише в останні роки.
Тож можна чекати, що незабаром перелік країн, у яких воно доступне, почне швидко збільшуватися, як це відбувається з кількістю країн, у яких визнаються одностатеві союзи.

Родительські права

Випробування транс-людей, які хочуть мати та ростити дітей, не вичерпуються на тому, щоб завести їх та отримати належне визнання. Іноді вони стикаються з необхідністю відстоювати свої родительські права як такі. Зокрема, це трапляється в ситуаціях після розлучення, коли вирішується питання, з ким залишатиметься дитина, та якими будуть права іншого родителя щодо неї
Публікація «Американської спілки громадянських свобод» (ACLU) наводить приклади судових справ у США, де розглядалися подібні питання.

  • В кількох випадках (період 1982–2007) суди обмежували право на опікунство трансгендерної людини над її генетичною дитиною через транс-статус як такий, оскільки на їх думку він міг завдати дитині психологічної шкоди. Іноді при цьому вони повністю позбавляли транс-людей родительских прав.

  • В деяких випадках суди залишали транс-людям (як правило, транс-жінкам) опікунство та право відвідування дитини за умови приховування ними власної гендерної ідентичності. Іноді це фактично означало вимушену відмову людини робити перехід.

  • Випадки, коли суди приймали рішення на користь транс-людини, також були. Зокрема, ще в 1973 році в Колорадо суд не знайшов жодного підтвердження тому, що домашнє середовище транс-батька може бути небезпечним для фізичного або емоційного добробуту дитини. Інші суди, однак, у своїх рішеннях часто спиралися не стільки на реальні свідоцтва, скільки на припущення чи навіть на так званий «здоровий глузд».

  • У 2004 році у Флориді та в 2005 в Іллінойсі розглядалися справи, що стосувалися всиновлених дітей. У них колишні дружини транс-чоловіків вимагали визнати, що їхні шлюби, як начебто одностатеві, були недійсними і, отже, ці чоловіки не мають права на адопцію їх дітей. В обох випадках процеси завершилися позбавленням транс-чоловіків їх батьківського статусу й пов'язаних із ним прав.

  • В іншому процесі за схожих обставин в тому ж 2004 році в Луїзіані суд, хоча й так само визнав шлюб недійсним, водночас вирішив, що у трансгендерного батька все одно мають лишитися опікунські права на дитину.
Аналогічні справи розглядалися й в інших країнах:

  • У 2004 році в Іспанії колишня дружина транс-жінки домоглася в місцевому суді обмеження контактів тієї з дитиною. В 2008 році Конституційний суд відхилив апеляцію транс-людини, аргументуючи тим, що причиною обмеження контактів був не «транссексуалізм» як такий, а пов'язана з переходом емоційна нестабільність, яка могла зашкодити дитині. Зрештою, ЄСПЛ не знайшов у цій ситуації порушень прав і підтвердив рішення національного суду, дійшовши висновку, що обмеження в даному випадку відповідає найкращим інтересам дитини.

  • У Великій Британії суд позбавив транс-жінку можливості контактів з дитиною, оскільки на його думку ворожі реакції соціального середовища на гендерну ідентичність жінки можуть зашкодити дитині. Апеляційний суд Манчестера в кінці 2017 року скасував це рішення, зважаючи на те, що попередній суд взагалі не взяв до уваги питання прав людини. При цьому він не виніс остаточного рішення, просто повернувши справу зі своїми аргументами назад до сімейного суду. Вже на момент написання з'явилася новина, що транс-жінка відкликала свій позов.

  • У 2017 році в Росії органи опіки забрали двох названих дітей із сім'ї транс-чоловіка через те, що він вирішив зробити мастектомію. Особливість ситуації в тому, що на той момент цей чоловік не оголошував про свій транс-статус відкрито. Однак для російського суду навіть підозр щодо нього виявилося достатньо, щоб побачити в цій ситуації конфлікт між інтересами дітей та опікуна. Згодом транс-чоловік виїхав в Іспанію разом із трьома генетичними дітьми, де розпочав перехід. У 2019 році він подав скаргу на дії російської влади до ЄСПЛ, і ця справа наразі розглядається.

Френсіс зі своїми дітьми
Всі ці випадки зрештою логічним чином підводять до питання. Якими б не були рішення судів, вони так чи інакше апелюють у своїй аргументації до «найкращих інтересів дитини». Та як насправді інтереси дитини співвідносяться із трансгендерністю родителя? Чи є бодай які реальні причини вважати, що транс-статус може певним чином завдати шкоди дитині, чи подібне припущення є не більше ніж трансфобним упередженням?

Спробуємо відповісти на це питання, звернувшись до матеріалу досліджень.

Дослідження транс-родительства

Ймовірно, найбільшим дослідженням цієї теми на сьогодні залишається «Трансгендерне родительство», виконане в 2014 році американським Інститутом Вільямса, який з 2001 року проводить різноманітні дослідження з ЛГБТ+ тематики. Воно є фактично метадослідженням, оскільки являє собою огляд різних досліджень – всього 51, – які на той час в тій чи іншій мірі зверталися до питань, пов'язаних з транс-родительством. Майже всі вони (крім 6) були проведені у 21 столітті, що показує підвищення інтересу до теми саме в останні роки, у той час як раніше вона підіймалася лише епізодично.
В огляді питання, пов'язані з транс-родительством, поділяються на 4 аспекти, кожен з яких детальніше розглядається окремо.

Загальні характеристики транс-родителів.

Різні дослідження дають від 15% до майже 50% від загальної кількості трансгендерних людей, що мають дітей. Це нижче за 70% серед загального дорослого населення США, та все ж досить високий показник, щоб не вважати подібні випадки окремими винятками, як це мало б бути, якби модель «справжньої трансгендерності» відповідала реальності
Тих, хто мають дітей, суттєво більше за тих, хто живуть з дітьми. Це частково пояснюється тим, що частина дітей вже дорослі й живуть самостійно, але також і тим, що транс-люди, як ми вже бачили на прикладах, можуть бути примушені до обмеження їх контактів з дітьми
Дослідження, в яких розрізнювалася гендерна ідентичність, показують вищий процент родителів серед транс-жінок у порівнянні з транс-чоловіками та гендерно-неконформними людьми. Водночас, транс-жінки рідше живуть з дітьми.
Люди, які зробили перехід у більш пізньому віці, частіше мають дітей. Це пов'язано з тим, що вони як правило заводять дітей до переходу завдяки власній репродуктивній здатності, яка після переходу може бути втрачена

Якість стосунків транс-родителів з їх дітьми

Більшість транс-родителів мають добрі стосунки з дітьми, причому вони не погіршуються під час переходу. В деяких випадках сім'я, переживаючи кризу після камін-ауту транс-людини, виходила з неї навіть міцнішою
Молодші діти пристосовуються до трансгендерного переходу найлегше, у той час як труднощі виникають частіше з підлітками та дорослими дітьми
Найбільші фактори стресу для дітей пов'язані з напругою в стосунках між родителями та процесами розлучення, а не з переходом як таким

Наслідки для дітей, що мають транс-родителя

Жодне з досліджень не виявило впливу транс-статусу родителя на гендерну ідентичність або сексуальну орієнтацію дитини
З кількох досліджень, у яких вивчалося питання дискримінації та іншого негативного ставлення до дітей транс-людей, тільки одне виявило помітно підвищений рівень цькування у школі, інші не показали помітної різниці. Водночас, багато транс-родителів попередньо готували себе та свою сім'ю до можливих випадків стигматизації та реакцій на них

Потреби транс-родителів

Багато транс-родителів висловлювали потребу в соціальній підтримці з фокусом на таких питаннях, як догляд дитини, розвиток родительських навичок та планування сім'ї.
Транс-люди рідко вдаються до адопції через те, що стикаються при цьому з дискримінацією попри відсутність формальної заборони, або просто через побоювання такої дискримінації.
Також дискримінація часто виникає при вирішенні питань опікунства та можливості бачитися з дітьми після розлучення – як з боку судів, так і з боку колишніх партнерів, які в різні способи намагаються унеможливити зустрічі з дітьми.
Зазначається, що з багатьох питань ще потрібні подальші дослідження. Зокрема, щодо різниці між досвідом родительства для транс-людей з різними ідентичностями; щодо впливу на родительство дискримінації; щодо різниці залежно від співвідношення віку заведення дітей та віку початку переходу; щодо різних шляхів формування сім'ї, зважаючи на все більшу доступність ДРТ. Потрібні також тривалі дослідження з більш детальним вивченням різних наслідків транс-переходу родителя для дітей.

Та якщо резюмувати дані що є на сьогодні, можна зробити висновок, що головною проблемою дітей стають не транс-особливості родителів, а радше те близьке соціальне оточення, яке ці особливості не сприймає і тим спричинює конфлікти.
Згадане в попередньому розділі дослідження «Сім'ї під час переходу», проведене в Бельгії в 2017 році, також приділяє багато уваги питанню транс-родительства.

В частині огляду літератури – яка, очевидно, посилається значною мірою на ті ж джерела, що й дослідження Інституту Вільямса – сформульовано майже такі ж висновки. Наводяться фактори, які впливають на спрощення чи, навпаки, ускладнення процесу переходу родителя для дітей:
  • Вік дитини: молодші діти пристосовуються легше, підлітки переживають важче, оскільки більше схильні сприймати все на свій рахунок.
  • Дружність сімейних стосунків: можливість вільно обговорювати та ставити питання покращує стосунки, трансфобія цисгендерного родителя негативно впливає як на стосунки, так і на добробут дитини.
  • Соціальна стигматизація може погіршувати ситуацію.
  • Якщо гендер дитини збігається зі статтю, приписаною транс-родителю при народженні, це може бути фактором ускладнення.
  • Те, як сам транс-родитель загалом переживає свій перехід, а також прийнята в сім'ї система цінностей.
  • Трансмаскулінний перехід може сприйматися легше за трансфемінний, оскільки в культурі зазвичай «жіноча андрогінність» вважається прийнятнішою за «чоловічу фемінність».

В частині дослідження, що проводилася безпосередньо авторами, котрі опитували як родителів, так і безпосередньо дітей, розглядається модель «сімейної пружності», яка в разі її дотримання має захищати сім'ю від потрясінь під час переходу. Вона включає чотири аспекти:

  • Неперервність сім'ї. Це передбачає, що перехід не є чимось стрімким, одномоментним, а відбувається поступово, без різких змін. Поведінка транс-родителя також не змінюється миттєво, а скоріше є просто подальшим розвитком тих проявів, які були наявні ще до переходу. Важливу роль грають також спільні сімейні заняття у вільний час, які не припиняються через перехід. Все це разом допомагає тому, щоб діти почувалися в більшій безпеці та не переживали перехід як утрату того родителя, до якого вони звикли.

  • Спілкування в сім'ї. В сім'ї має бути можливість відкрито та чесно обговорювати питання, пов'язані з транс-переходом. Не повинно бути такого, щоб дитина отримувала від різних родителів різну інформацію. Хоча певна міра приватності може бути потрібна, варто пам'ятати, що замовчування якихось моментів може призводити до домислювання та породження хибних інтерпретацій. Справлятися з важкими темами також може допомагати гумор.

  • Прийняття важливими іншими. Дитина значно легше сприймає перехід родителя тоді, коли його підтримують і близькі люди – насамперед інший родитель. Діти також можуть боятися стигматизації з боку ширшого оточення, тому важливо, щоб родителі сприймали їх побоювання серйозно, на початку піднімаючи пов'язані з переходом теми лише у близькому колі друзів. При цьому, як показує практика, якщо діти не сприймають перехід як проблему, то зрештою й інші теж не вважають його такою.

  • Приписування значення. Діти зазвичай сприймають людину не просто як родителя, а як саме батька чи мати. Тож перехід може викликати думки на кшталт: «чи не втратила я батька?» «чи мій батько тепер – друга мама?» тощо. Іноді діти швидко переходять на те, щоб називати «колишнього папу» мамою чи навпаки, а іноді продовжують називати по-старому. Це може призводити до незручних ситуацій, однак у будь-якому разі важливо не відкидати весь попередній родительський досвід. Натомість варто знаходити найбільш прийнятну форму переходу від нього до нового гендерного статусу, рефлексуючи над ситуацією, іноді при цьому формуючи свій персональний сенс «батьківства» чи «материнства».

Зрештою, респонденти дослідження, що в тій чи іншій мірі дотримувалися цих пунктів, визнавали, що транс-перехід був для них не лише складним викликом, але приніс і багато позитивного досвіду. Зокрема, вони стали більш неупередженими та перестали засуджувати людей.

Народження дітей після переходу

Можна побачити, що майже всі дослідження зосереджені на випадках, коли дитина в транс-сім'ї була народжена до переходу, і дуже мало згадуються такі, коли дитина з'явилася вже після. Тому є об'єктивні причини. Це і згадані в попередніх підрозділах перешкоди до використання транс-людьми їх репродуктивних прав. І дискурс «справжності», який сприяє тому, що багато транс-людей після переходу взагалі зникають з поля зору, тож подальшу долю їх та їхніх сімей важко простежити. Та все ж в останні роки тих, хто вдаються до репродукції або адопції вже в процесі або після переходу, стає все більше, і такі приклади варто згадати.
Найвідомішим мабуть є випадок Томаса Біті зі США, який водночас є і першим документованим випадком, коли юридично визнаний транс-чоловік народив дитину. Він наважився завагітніти шляхом штучного запліднення у 2007 році після того, як стало зрозуміло, що його дружина безплідна. З того часу він народив трьох дітей, причому був офіційно визнаний батьком. У 2012 році він розлучився з дружиною – що виявилося не такою простою справою, оскільки в штаті Аризона, де вони тоді мешкали, їх шлюб вважався одностатевим і не визнавався й, отже, їм не хотіли оформляли й розлучення, поки суд нарешті не зробив це у 2015 році.
Transgender family
Томас Біті
Як публічна особа, Біті став героєм численних публікацій в медіа та телевізійних програм, а також ЛГБТ-активістом, виступаючи зокрема проти примусової стерилізації транс-людей. При цьому він часто стикався з неприйняттям та висміюванням – як з боку цисгендерного суспільства, так і ЛГБТ включно з транс-спільнотою – через його невідповідність гендерним стереотипам і знов-таки образу «справжнього транс-чоловіка». Зараз Біті з новою дружиною, з якою має ще одну народжену вже нею дитину, живуть як щаслива любляча сім'я – принаймні, інтерв'ю в пресі та фото й відео з дітьми не дають приводів у цьому сумніватися.

Іншим прикладом є Юваль Топпер-Ерес з Ізраїлю, який першу дитину народив у 2011 році. У 2013 році йому з партнером вдалося домогтися, щоб їх обох офіційно визнали біологічними батьками дитини, і вони стали першою такою одностатевою парою в країні. Фактично, це було зроблено як певний виняток: спочатку міністерство внутрішніх справ було готово зареєструвати Юваля лише як «мати», і лише за участі безпосередньо міністра та голови відповідного комітету Кнесета було отримано бажане рішення. У травні 2019 року Юваль народив уже третю дитину після чотирьох загалом вагітностей. Роком пізніше, до Міжнародного дня протидії гомофобії, трансфобії та біфобії, він вирішив оприлюднити фото пологів, прагнучи таким чином нормалізувати сприйняття трансгендерних та небінарних батьків, які народжують дітей.

В Еквадорі у 2016 році народилася дитина у подружжя, що складається з двох трансгендерних людей – транс-жінки Діани Родрігес, яка є відомою активісткою та політикинею в країні, та транс-чоловіка Фернандо Мачадо. Під час переходу вони не робили операцій на статевих органах і, отже, змогли звичним природним шляхом зачати дитину, яку згодом і народив Фернандо. Незабаром вони почали отримувати погрози, в тому числі й убити їх сина, з приводу яких довелося звертатися до поліції. Схоже, що в країні, де, попри достатньо ліберальне законодавство, доволі сильні трансгомофобні настрої, наразі найбільшою проблемою для дитини може стати саме це, а не трансгендерність сім'ї як така.

Випадок, коли транс-чоловік народив дитину в процесі переходу, був і в Україні. Це зробив транс-квір-активіст Фріц фон Кляйн у 2014 році. Операцій на статевих органах він не робив, але оскільки тоді вже певний час перебував на гормональній терапії, то для того, щоб завагітніти, він на відповідний період призупиняв її. Хоча попередньо він був на спостереженні в українській клініці, самі пологі відбувалися в іншій країні. В процесі йому неодноразово довелося стикатися з різними проявами як трансфобії, так і сексизму. Слід зазначити, що юридичного визнання гендеру на той момент він ще не отримав, тож за документами проходив як «жінка», хоча у приватній клініці йому дозволили зареєструватися під чоловічим іменем.


Якщо тепер повернутися до питання, чи залишати дітей з транс-родителем не порушує їх найкращих інтересів, то воно виглядає неправомірним не лише з точки зору прав людини, а і з соціально-психологічних позицій. Натомість доцільно ставити питання про те, що і як можна зробити, щоб полегшити етап транс-переходу для всіх членів сім'ї включно з дітьми – на яке в тому числі намагалися відповісти дослідники.


Юридичні рекомендації щодо захисту

Поки що ж уже згадувана публікація ACLU «Захист прав трансгендерних родителів та їх дітей» надає рекомендації, як транс-людям краще поводитися, щоб забезпечити собі сильнішу позицію в разі потенційної необхідності відстоювати свої родительські права:
  • Планувати перехід під доглядом лікаря, оскільки це може забезпечити як більше прийняття з боку партнера, так і детальніше документування переходу, яке в разі необхідності може стати корисним для суду.
  • Проконсультуватися з експертом з розвитку дитини щодо того, як зробити трансгендерний камін-аут якомога легшим.
  • За можливості залучити іншого родителя до процесу камін-ауту.
  • В разі адопції дитини – оформити її явним чином, не покладаючись лише на те, що шлюб автоматично надає родительські права.
  • В разі використання ДРТ – підписати форму згоди, в якій визнається навмисна воля стати родителем.
  • В разі неможливості адопції – оформити угоду щодо родительської ролі.

Якщо ж справа вже дійшла до суду, де родительські права опиняються під питанням, автори теж дають поради для родителів та їх адвокатів. Зокрема, рекомендується:

  • надати свідчення від лікарів, що процес переходу покращив психічний стан транс-родителя;
  • надати свідчення від експерта з розвитку дитини, з яким була консультація щодо камін-ауту перед дитиною;
  • надати свідчення щодо планування переходу спільно з іншим родителем таким чином, щоб найкраще забезпечувати добробут дитини;
  • надати експертні свідчення, що пояснювали б базові поняття щодо трансгендерності;
  • надати пояснення щодо того, що якщо в соціальному оточенні є упередження щодо трансгендерності, то відокремлення дитини від транс-родителя не вбереже її від них;
  • надати пояснення того, що далеко не лише трансгендерні діти потерпають від булінгу та інших негативних реакцій від оточення;
  • якщо дитина вже знає, що родитель є трансгендерним і, водночас, має хороші стосунки з однолітками, можна надати свідчення про актуальний досвід дитини, щоб уникнути спекуляцій;
  • якщо родителя схиляють до приховування гендерної ідентичності від дитини – казати, що приховування важливої частини себе може нашкодити стосункам з дитиною;
  • якщо дитина мала – експерт може надати дані досліджень, які показують, що малі діти краще пристосовуються до переходу й, отже, камін-аут краще не відтягувати;
  • надати свідчення від лікаря, що жити повністю відповідно до гендерної ідентичності – це частина лікування, і приховувати ідентичність може бути шкідливо для психіки;
  • цитувати правову базу на підтвердження того, що розірвання шлюбу не впливає на родительські права;
  • базувати аргументи на доктрині процесуального відводу: шлюбні або родительські стосунки не може ставити під сумнів людина, яка сама брала участь у їх створенні;
  • цитувати прецеденти, в яких родителі визнавалися де-факто.
Після всього сказаного раніше хочеться звернути увагу насамперед на сам факт, що подібні рекомендації даються саме трансгендерним людям, у той час як цисгендерні їх не потребують. Можна знаходити ті чи інші пояснення цій ситуації, але в будь-якому разі вона демонструє принципову нерівність позицій. Тоді як цис-люди користуються презумпцією невинності, транс-люди наче за замовчуванням винні вже тим, що мають транс-статус, і змушені доводити, що він не є проблемою.
Якщо ви – цисгендерна людина, пропонуємо таку розумову вправу: уявіть, що до подібного набору заходів, щоб зберегти зв'язок з дитиною, треба було б вдаватися вам через ваш цис-статус. Як би ви при цьому почувалися? Висновки можете зробити самостійно.

Що кажуть транс-люди

Не знаю, якби у мене якимсь дивним чином з'явилася дитина, то мені було би прикро, що поки вона виросте — це мені зараз 22, а дитині, скажімо, 5 років — до її 18-річчя [чекати]… це я вже старпером буду. [Сміється]... Ну це ніби все життя жити і чекати зміни документів, зміни свого життя… Не знаю навіть...
транс-чоловік
Україна
У будь-якому разі, присутність [сина] підтримала мене в цьому кроці [розпочати перехід]. Завдяки ньому я краще це усвідомив. Він приходить додому з дитячого садка і каже "тато". Я звичайно міг би бути й матір'ю. Я й так уже заплутався, і ще більше заплутує, коли той маленький хлопчик вже сприймає мене як тата. Можливо, це стало для мене підбадьоренням
Леннерт
Бельгія
В останні місяці в Росії я боялася будь-якого стуку в двері. Я відчувала себе людиною, яка пережила розбійний напад. Люди прийшли до мене додому, порушуючи закон, використовуючи владу і психологічний тиск, шантаж і погрози, і відняли дітей, які прожили зі мною три роки. Я знаю історії, що опікуни до мене відмовлялися від моєї дитини в дитбудинку, бо вона була лежачою, бо складний випадок. Ми ж впоралися - а потім все зруйнувалос
Френсіс
Росія
Я не літаю за кордон, бо дуже переживаю, що більше не зможу довести під кінець посадки на зворотній рейс, що я батько своєї дитини. Можливість опинитися з дитиною в ситуації, коли не ясно, чи можна мені подорожувати з нею, і чи вдасться мені довести своє родительство, відчувається нестерпною як мені, так і моїй дитині
транс-чоловік
Німеччина
У мене дуже стійка чоловіча гендерна ідентичність. Я сприймаю вагітність як процес, і він не визначає, хто я. Це не чоловіче чи жіноче бажання завести дитину - це людське бажання... Я людина, і в мене є право мати власну біологічну дитину
Томас
США
Ми такі ж, як і інші сім'ї. Хоча в нас може немає таких самих прав, ми такі самі. … Ми завжди вважали, що наш спосіб мати дітей – це адопція, ми ніколи не вірили, що зможемо мати наших власних дітей. Ми знаємо, що як транссексуальна ЛГБТІ-сім'я ми зможемо дати дітям всю любов, ту любов яку не змогли дати їхні батьки
Фернандо та Діана
Еквадор

Підсумки

Історично трансгендерних людей обмежували в праві мати дітей, як правило, ставлячи передумовою юридичного визнання гендеру медичні втручання, що передбачали стерилізацію.
На сьогодні на міжнародному рівні є консенсус щодо неприпустимості примусової стерилізації, як і того, що у транс-людей має бути доступ до репродуктивних прав.
Хоча наявність дітей зазвичай не є перешкодою для транс-людей, щоб отримати юридичне визнання гендеру, однак визнання їх у правильному гендері саме як родителів дитини досі лишається проблемним питанням і доступне в повному обсязі лише в лічених країнах.

Там, де немає перешкод у сфері родительства на законодавчому рівні, транс-люди все ще можуть стикатися з упередженим ставленням та дискримінацією – зокрема, при спробах адопції або при відстоюванні своїх прав у судах після розлучення.

При цьому такі упередження не мають під собою підґрунтя, оскільки згідно з дослідженнями транс-статус родителя не впливає ані на гендерну ідентичність дитини, ані на її добробут загалом.
Суспільству необхідно більше просвіти з трансгендерних питань, оскільки саме негативне ставлення та стигма з боку оточення створює найбільше проблем для сімей та зокрема дітей транс-людей

Рекомендації українській державі:

Оновити клінічний протокол, який регулює процедуру трансгендерного переходу, так, щоб прибрати будь-які положення, що можуть трактуватися як вимоги стерилізації.

Скасувати заборону на всиновлення/удочеріння для трансгендерних людей.

Зняти будь-які обмеження на використання допоміжних репродуктивних технологій трансгендерними людьми.
Забезпечити можливість вказування родительського статусу відповідно до гендерної ідентичності у свідоцтвах про народження дітей та інших відповідних документах.
Вживати заходів для забезпечення неупередженого ставлення на ґрунті транс-статусу при вирішенні питань адопції, опікунства, відвідування дітей.
Проводити інформаційно-просвітницькі заходи, спрямовані на прийняття та зниження стигматизації трансгендерних сімей з дітьми в суспільстві
Транс-діти
Якщо в попередньому розділі йшлося про сім'ї з дітьми, в яких трансгендерними є родителі, то тепер поглянемо на протилежний варіант – коли трансгендерність тим чи іншим чином проявляють діти. Під дітьми тут будемо розуміти всіх неповнолітніх – зазвичай у віці до 18 років, хоча в окремих країнах вік, що передбачає набуття повної дієздатності, може відрізнятися. Цим охоплюється суто дитячий та підлітковий вік – до та починаючи з моменту статевого дозрівання, який накладає свій вплив на сприйняття власних статевих та гендерних особливостей.

В загальному випадку потреби дітей у зв'язку з переходом, як і у дорослих, можна поділити на дві категорії:


соціальні, що включають юридичне визнання гендеру та прийняття в соціумі у відповідній гендерній ідентичності;
медичні, що включають процедури, спрямовані на приведення тіла у відповідність до гендерної ідентичності
Звісно, для дітей та підлітків усе це має свої особливості, пов'язані як з юридичними аспектами обмеженої дієздатності – тобто того, що діти не можуть самостійно приймати рішення без участі дорослих, – так і з фізіологічними аспектами того, що організм і його статеві ознаки знаходяться в процесі природного формування та розвитку.

Визнання гендеру неповнолітніх

Вже неодноразово згадуваний дискурс «справжності» визначає «справжню трансгендерність» як вроджену, а, отже, таку, що проявляється в максимально ранньому віці – практично з того моменту, коли дитина починає себе усвідомлювати. Здавалося б, це мало б означати заохочення до початку переходу в максимально ранньому віці – тим більше, що в такому віці, доки не сформовані вторинні статеві ознаки, зміна гендерної експресії взагалі не потребує медичних втручань, а юридичне визнання гендеру технічно є повністю оборотною процедурою. Однак традиційно доступ до визнання надавався лише повнолітнім.

Цей начебто парадокс можна пояснити тим, що, по-перше, в тому дискурсі юридичне визнання гендеру розглядалося лише як допоміжна завершальна процедура до медичної частини переходу, яка обов'язково включала в себе хірургічні операції, а їх робити дітям не допускалося. По-друге, дитячі бажання та уявлення часто сприймаються як несерйозні, швидкоплинні, й, отже, вживання будь-яких заходів, що можуть суттєво вплинути на життя дитини, відкладалося до часів, коли вона стане достатньо дорослою, щоб нести власну відповідальність за свої рішення.

З відходом від «справжності», коли медичну та юридичну частину переходу почали поступово розділяти, різні країни стали вводити у себе доступ до юридичного визнання гендеру для неповнолітніх на тих чи інших умовах.

Загалом законодавство, що його регулює, можна класифікувати таким чином:


доступ до визнання для всіх неповнолітніх на явно прописаних умовах;
доступ до визнання для окремих категорій неповнолітніх
відсутність у законодавстві вікових меж, що непрямо передбачає повну доступність визнання в будь-якому віці;
прямо або опосередковано встановлене обмеження за віком повноліття.
Серед країн та територій, де визнання доступне на явним чином указаних умовах для всіх неповнолітніх, можна назвати
Аргентина
В Аргентині відповідно до «Закону про гендерну ідентичність» 2012 року заяву щодо визнання гендеру подають законні представники дитини за її явно наданої згоди, після чого заява розглядається на тих же умовах, що і у випадку дорослих. Можливий також судовий процес, якщо дитина хоче отримати визнання, а її представники проти. Рішення судді при цьому має базуватися на «можливостях для розвитку та найкращих інтересах дитини»
Нова Зеландія

В Новій Зеландії діють фактично дві різні процедури для зміни свідоцтва про народження та паспорта, проте обидві вони не мають вікових обмежень. За дітей заяву подають їх родителі або опікуни
Канада
В Канаді визнання для неповнолітніх доступне лише в провінції Альберта з 2015 року. Воно потребує згоди родителів, хоча для емансипованих неповнолітніх, які мають повну дієздатність, доступне й без неї.
Іспанія
В Іспанії визнання гендеру без вікових обмежень доступне лише в провінції Андалусія з 2014 року та в Мадриді з 2016, де процедури засновані на самовизначенні. На решті території країни діє обмеження у 18 років, хоча діти будь-якого віку при цьому можуть змінювати ім'я за згоди родителів або опікунів
Мальта
На Мальті згідно з поправками 2016 року до «Закону про гендерну ідентичність, гендерну експресію та статеві ознаки» з 16 років юридичне визнання доступне на таких же умовах, як і для повнолітніх – тобто за самовизначенням. У більш ранньому віці визнання можливе за рішенням суду, при цьому заява подається родителями або опікунами. Процес має відбуватися з наданням «належної ваги точці зору неповнолітньої» та з позиції «найкращих інтересів дитини».
Люксембург
В Люксембурзі згідно з законом, прийнятим у 2018 році, загальна процедура визнання доступна з 5 років, але за дітей заяву подає родитель або опікун. При цьому дитина у віці понад 12 років має явним чином висловити згоду щодо зміни імені та гендерного маркера. Для дітей до 5 років визнання також можливе, але вирішується відповідним окружним судом
Уругвай
В Уругваї згідно з законом від 2018 року визнання гендеру повністю доступне дітям за умови згоди родителів
Австралія
В Австралії законодавство щодо визнання гендеру різниться залежно від штату. Закон, прийнятий у штаті Тасманія в 2019 році, дає повний доступ до визнання з 16 років, а до цього віку документи на визнання гендеру дітей можуть подавати родителі.
Далі наведемо країни, де визнання доступне лише для певних груп неповнолітніх (наприклад, за досягненням певного віку). Там, де немає додаткових уточнень щодо загальних умов визнання, воно базується на самовизначенні людини.
Нідерланди
В Нідерландах процедура визнання з 2014 року повністю поширюється на людей у віці від 16 років. Передумовою доступу до процедури є експертний висновок на підтвердження трансгендерності особи
Чорногорія
В Чорногорії з 2014 року процедура доступна для підлітків з 16 років на таких же умовах, як і для дорослих. Визнання при цьому надається за медичними показаннями після проходження обстеження низкою спеціалістів
Норвегія
В Норвегії з 2016 року визнання доступне для дітей з 6 років за згодою принаймні одного з родителів. З 16 років воно доступне за самовизначенням
Ірландія
В Ірландії загальна процедура визнання, що діє з 2015 року, поширюється лише на тих, кому виповнилося 18. При цьому для підлітків з 16 років є виняток: вони можуть звернутися до Кругового сімейного суду, щоб отримати судовий наказ, який звільняє їх від необхідності відповідати вимозі бути старше 18 років
Франція
У Франції за законом, прийнятим у 2016 році, визнання шляхом судового рішення крім дорослих можуть отримувати також «емансиповані неповнолітні» – тобто такі, що набули повної дієздатності нарівні з дорослими (наприклад, при недієздатних родителях або після укладення шлюбу в ранньому віці). Однак серед загальної кількості неповнолітніх це досить невелика група
Колумбія
В Колумбії процедура визнання від 2015 року доступна лише у віці понад 18 років, проте в 2017 році суд зробив виняток для транс-хлопця, якому тільки незабаром мало виповнитися 18. Після цього суд також сформулював критерії, за якими визнання може надаватися неповнолітнім: воля родителів дитини, висновки спеціалістів (лікарів, терапевтів або соціальних працівників), близькість до віку 18 років та важливість рішення з урахуванням побічних ефектів і можливості його скасування
Греція
У Греції повний доступ до процедури визнання, що діє з 2017 року і базується на судовому процесі, мають люди старше 17 років (при віці повноліття у 18). У віці між 15 та 17 треба спочатку отримати свідоцтво від медичної ради в Афінах, яка фактично приймає рішення щодо допуску підлітка до процедури.
Киргизстан
В Киргизстані за процедурою визнання від 2017 року для неповнолітніх може бути зроблено виняток, якщо їх офіційні представники нададуть відповідну нотаріальну угоду. Для решти випадків вік до 18 років є протипоказанням до медичної частини процедури, яка передує визнанню.
Чілі
В Чилі, де з 2018 року діє процедура визнання за самовизначенням, для підлітків від 14 до 18 років вона доступна лише шляхом сімейного суду – за безпосередньої участі або через законних представників. Діти до 14 років не можуть змінити гендерний маркер, але можуть отримати певне визнання як «трансгендери».
Бельгія
В Бельгії в 2018 році набуло чинності законодавство, яке дозволяє підліткам з 16 років отримувати визнання за наявності згоди родителів та психологічного висновку на підтвердження, що це рішення було вільним. Діти з 12 років можуть змінювати ім'я, але не маркер статі
Португалія
В Португалії процедура визнання гендеру, яка діє з 2018 року, поширюється лише на дорослих. Для підлітків від 16 років визнання можливе за надання згоди батьків та психологічного висновку, що рішення було вільним без жодного зовнішнього тиску
Учні спеціальної чилійської школи для трансгендерних дітей. Фото Selenna Foundation
В таких країнах як Австрія, Естонія, Німеччина, Південно-Африканська Республіка, Швейцарія тощо законодавство з юридичного визнання гендеру не містить обмежень щодо віку особи, яка має право скористатися процедурою. Однак у цих країнах процедури передбачають отримання визнання на основі медичного висновку та/або рішення суду, що може означати додаткові ускладнення – оскільки рішення залежить від суб'єктивних позицій тих, хто його приймають, а до неповнолітніх ймовірне більш прискіпливе ставлення з їх боку.

Законодавство таких країн як Білорусь, Велика Британія, Данія, Еквадор, Фінляндія, Швеція, Японія та низки інших містить пряме обмеження на доступ до юридичного визнання гендеру за віком повноліття. Бувають також і непрямі обмеження, коли вікової межі немає безпосередньо в документі, що регулює процедуру, однак вона виникає через інші пов'язані з нею умови.

Наприклад, у нас в Україні згідно з наказом Міністерства охорони здоров'я умовою для отримання «медичного свідоцтва про зміну (корекцію) статевої належності», необхідного для подальшого визнання, є наявність діагнозу «Транссексуалізм» за Міжнародною класифікацією хвороб 10 перегляду. Однак цей діагноз може бути встановлений лише у віці понад 18 років, у більш ранньому ж встановлюється «Розлад статевої ідентифікації в дитячому віці», який лише з досягненням 18 може бути переглянутий та змінений на «Транссексуалізм», а сам по собі не дає права на визнання. Схожа ситуація може виникати в будь-яких країнах, де передумовою визнання є саме «Транссексуалізм» за МКХ-10 – зокрема, в Росії.

Нарешті, є багато країн, особливо в Азії та Африці, де чітко прописаних у законодавстві процедур юридичного визнання гендеру немає. В таких випадках, як правило, рішення приймає суд, і теоретично неповнолітні теж можуть мати до нього доступ. Однак на практиці все дуже залежить від суб'єктивних поглядів конкретного судді і того, на яку саме базу він спирається у своїх рішеннях.
Кім Петрас – німецька трансгендерна співачка, яка зробила перехід у підлітковому віці
Крім визнання гендеру в певному віці, для дітей ще можлива опція на вказувати гендерний маркер від самого початку, тобто при народженні. Це потенційно дає можливість дитині вільніше визначатися з гендерною ідентичністю, не маючи необхідності співвідносити її з приписаною статтю. На момент написання подібні можливості є лише у трьох країнах, й ті вельми обмежені:

  • У Нідерландах для новонароджених інтерсекс-дітей може бути видане тимчасове свідоцтво про народження, яке однак має бути замінене на постійне пізніше, коли стать дитини буде остаточно визначена. Втім, законодавство не передбачає чіткого зобов'язання щодо такої заміни.

  • Схожа ситуація у Німеччині, де з 2013 року свідоцтво про народження інтерсекс-дітей може не містити гендерного маркера, але також на тимчасовій основі. У 2018 році там було прийнято законодавство, яке дозволяє змінювати гендерний маркер на «інший» або на повну його відсутність вже постійно, однак це потребує медичного висновку, тобто фактично так само поширюється лише на інтерсекс-людей.

  • В Австралії у вже згадуваному штаті Тасманія з 2019 року гендерний маркер у свідоцтві про народження став опціональним. Однак у реєстр все одно заноситься бінарне позначення статі, на приписування якого є додаткових 120 днів, якщо за геніталіями неможливо визначити її однозначно.

Крім того, в 2017 році був окремий випадок у Канаді, коли небінарна людина Корі Доті отримала для своєї дитини медичну картку з позначкою статі «U», що ймовірно значить «невизначена». Однак у видачі свідоцтва про народження без указання статі було відмовлено, і Доті домагається цього через суд, бажаючи, щоб дитина могла пізніше визначитися зі своїм гендером самостійно.

Цікаво, що в Україні форма свідоцтва про народження не містить графи «стать». Однак стать є в медичному свідоцтві про народження та в актовому записі про народження, тому про можливість уникнути її вказування говорити не доводиться.

Міжнародні організації про трансгендерних дітей

На міжнародному рівні позиції щодо трансгендерних дітей, їх доступу до юридичного визнання гендеру та загалом вікових бар'єрів теж висловлювалися різними організаціями
Джок'якартські принципи ООН (2006)
Принцип 24: «…найкращі інтереси дитини мають бути на першому місці, і сексуальна орієнтація або гендерна ідентичність дитини або будь-якого члена сім'ї чи іншої особи не має розглядатися як несумісна з такими найкращими інтересами».

Комітет Міністрів Ради Європи
Рекомендації CM/Rec 2010(5) щодо заходів з протидії дискримінації на ґрунті сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності (2010), пояснювальна записка: «…держави повинні вжити заходів для адекватного задоволення особливих потреб трансгендерних учнів у їхньому шкільному житті (наприклад, сприяти зміні імені або гендеру в записах шкільної документації)»
Парламентська Асамблея Ради Європи
Резолюція 2048 (2015) «Дискримінація трансгендерних осіб у Європі», заклик до країн-членів, п. 6.2.1: «зробити ці процедури [з юридичного визнання гендеру] доступними для всіх людей, які їх потребують, незалежно від віку, медичного статусу, фінансового становища чи поліцейських записів».
Комітет з прав дитини ООН та ін.
Спільна заява «Прийняття різноманіття та захист транс- та гендерно-різноманітних дітей і підлітіків» (2017): «Незалежно від юридичних гендерних маркерів, малолітнім транс- та гендерно-різноманітним людям має бути дозволено використовувати їхні власні імена та займенники і одягатися відповідно до їх самовизначеної гендерної ідентичності та експресії. … Таким чином, держави повинні … забезпечити доступні та недискримінаційні процедури юридичного визнання гендеру без жорстких передумов, у тому числі для малолітніх трансгендерних людей».
Незалежний експерт з питань захисту від дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності ООН
Тематичний звіт «Насильство та дискримінація на ґрунті гендерної ідентичності» (2018), рекомендації: «Запровадити системи визнання гендерної ідентичності транс- та гендерно-різноманітних дітей, враховуючи найкращі інтереси дитини як першочергові та повагу до права дитини на висловлення поглядів відповідно до її віку та зрілості».
Організація «Трансгендерна Європа» (TGEU) в своєму оглядовому матеріалі «Юридичне визнання гендеру в Європі» зауважує, що явні або неявні вікові обмеження порушують принцип того, що у всіх питаннях, які стосуються дітей, на першому місці мають стояти найкращі інтереси дитини. Як наслідок, такі обмеження порушують недискримінаційні положення кількох міжнародних угод, таких як Конвенція про права дитини, Європейська конвенція з прав людини, вже згадані Джок'якартські принципи тощо.

В іншому матеріалі «Юридичне визнання гендеру та найкращі інтереси дитини» TGEU дає такі рекомендації щодо процедур визнання для дітей:

  • процедури мають бути швидкими, прозорими та базуватися на самовизначенні;

  • найкращі інтереси дитини мають бути предметом першочергового розгляду;

  • жодних автоматичних вікових бар'єрів;

  • жодної медикалізації, тобто вимог медичних втручань та діагнозів як передумов до визнання;

  • забезпечити гарантії права дитини на ідентичність – наприклад, має бути окрема процедура на випадок відсутності згоди родителів;

  • сприяти легкій зміні імені, яка може бути простішою альтернативою процедурі визнання гендеру.

Медичні стандарти щодо дітей

Що стосується медичної частини транс-переходу для дітей та підлітків, вона регулюються відповідними стандартами та класифікаціями, а також, іноді, нормативними актами установ виконавчої влади, таких як міністерство охорони здоров'я.

Основою всього тут є медичні діагнози, оскільки вони задають базові критерії, на які так чи інакше спираються інші стандарти. На світовому рівні такі діагнози насамперед визначаються Міжнародною класифікацією хвороб (МКХ), оскільки, встановлювана Всесвітньою організацією охорони здоров'я, вона поширюється на всі країни-члени ООН.

Однак серед медичної спільноти певний вплив має також і «Діагностична та статистична настанова» (DSM) Американської психіатричної асоціації.

Діагнози МКХ та DSM, що стосуються транс-дітей

МКХ 10 перегляду (1990): F64.2 «Розлад гендерної ідентичності в дитячому віці», категорія «Психічні та поведінкові розлади особистості». Є чинним на сьогодні діагнозом у більшості країн світу, включно з Україною. Може встановлюватися у віці до початку пубертатного періоду або до 18 років (в Україні – саме до 18 років). Критерії діагностики виписані окремо для «дівчат» та «хлопців» – таким чином, до дітей з небінарними ідентичностями цей діагноз бути застосований не може.

DSM 5 редакції (2013): «Гендерна дисфорія в дитячому віці», категорія «Гендерна дисфорія». Безпосередньо застосовується спеціалістами з психічного здоров'я у США. Може встановлюватися у допубертатному віці. На відміну від МКХ-10, тут критерії бінаризовані меншою мірою – наприклад, вживаються формулювання «інший гендер» замість «протилежного»
МКХ 11 перегляду (2019): HA61 «Гендерна невідповідність у дитячому віці», категорія «Стани, пов'язані з сексуальним здоров'ям». Класифікація має набути чинності з 2022 року, однак процес її імплементації кожна країна організує окремо. Тим не менш, можна очікувати, що незабаром Україна житиме саме за нею – отже, вона вже зараз заслуговує на увагу. Дитячий діагноз тут, так само, як і в DSM, може встановлюватися для дітей допубертатного віку
Варто згадати, що затвердженню МКХ-11 передували дебати щодо того, чи потрібен діагноз для дітей взагалі. Позицію за його скасування займали насамперед трансгендерні активісти, зокрема від початку реформи МКХ з нею послідовно виступала організація «Глобальні дії за транс-рівність» (GATE). Вони стверджували, що від цього діагнозу не буде жодної користі, адже транс-діти до початку статевого дозрівання не потребують специфічних медичних втручань, натомість навішування на них діагнозу може сприяти підвищенню стигми та дискримінації щодо них. Хоча теоретично є шанси, що до 2022 року у класифікацію будуть внесені поправки і зокрема прибрано цей діагноз, однак наразі прямих передумов до цього немає.
Постер кампанії GATE 2013
за депатологізацію
гендерного різноманіття
у дітей
Так чи інакше, діагнози – лише основа для більш детальних умов медичних втручань, які прописуються у клінічних настановах. Тож поглянемо, що вони рекомендують щодо транс-дітей.

«Стандарти медичної допомоги» «Всесвітньої професійної асоціації зі здоров'я трансгендерів» (WPATH) 7 версії приділяють дітям та підліткам окремий розділ. У ньому зокрема зазначається, що гендерна дисфорія підлітків у порівнянні з молодшими дітьми є більш стійкою і частіше зберігається в дорослому віці. Розглядаються компетенції та ролі спеціалістів з психічного здоров'я при роботі з дітьми та підлітками. Рекомендується обережно підходити до соціального переходу в ранньому дитинстві, оскільки даних з цієї теми ще небагато, і в будь-якому разі консультуватися зі спеціалістами.

Медичні втручання поділяються на 3 категорії

Повністю оборотні – блокатори гормонів для призупинення статевого дозрівання, яке може бути відновлене в разі їх скасування.
Частково оборотні – маскулінізаційна (тестостеронова) та фемінізаційна (естрогенова) гормональна терапія.
Необоротні – хірургічні втручання.
Стандарти WPATH рекомендують використання блокаторів статевих гормонів після початку статевого дозрівання для підлітків, якщо ті тривало демонструють прояви гендерної дисфорії або неконформності. Застосування замісної гормональної терапії допускається за згоди родителів в адаптованих для юних осіб режимах. Хірургічні втручання для неповнолітніх не допускаються – виключення може бути зроблене для хірургії грудей у транс-хлопців після тривалого перебування на тестостероновій ЗГТ та життя у бажаній гендерній ролі.

Оскільки WPATH широко визнається як найбільш авторитетна організація в питаннях трансгендерної медицини, інші клінічні настанови часто беруть за основу чи принаймні посилаються на її стандарти.

  • Клінічна настанова міжнародного «Ендокринного товариства» (Endocrine Society) фокусується насамперед на гормональній терапії і загалом наслідує рекомендації WPATH щодо переважного використання блокаторів, але дає докладнішу аргументацію для цього, спираючись на доказову базу. Незабаром ми повернемося до неї детальніше.

  • У Великій Британії медичні служби, що займаються трансгендерними дорослими та дітьми, відокремлені одна від одної і мають свої окремі медичні стандарти. Транс-дітьми та підлітками опікується «Служба розвитку гендерної ідентичності» (GIDS), яка підтримується державою і засади та принципи роботи якої описані в публікації від 2018 року. Зокрема, підлітків та їх сім'ї обов'язково консультують щодо можливої втрати фертильності. При цьому пропонуються варіанти збереження статевого матеріалу, при виборі яких варто зважати на те, щоб вони не призводили до сильної гендерної дисфорії. Схожим чином як і WPATH, GIDS рекомендує застосування блокаторів для призупинення статевого дозрівання, а повноцінна гормональна терапія допускається, якщо підліток повністю схильний до того, щоб жити в бажаному гендері. Хірургічні втручання так само можливі лише по досягненню 18 років. На відміну від Стандартів WPATH, тут згадуються також підлітки з небінарними ідентичностями, які можуть потребувати особливих підходів.

  • В Австралії медичні втручання для неповнолітніх поділяються на дві стадії. Перша стадія передбачає використання блокаторів статевого дозрівання, яке можна розпочинати власне після його початку. Друга стадія – застосування естрогенової або тестостеронової гормональної терапії, доступне зазвичай у віці понад 16 років. Хірургічні втручання доступні лише по досягненню повноліття. Ще донедавна доступ до обох стадій надавався лише за рішенням Сімейного суду – навіть за наявності повної згоди як дітей, так і родителів. Після низки судових процесів за участі кількох сімей з транс-дітьми підхід було змінено таким чином, що дозвіл суду необхідний лише в разі незгоди між дітьми, родителями або лікарями, що надають допомогу – з 2013 року для першої стадії та з 2017 для другої. Власне медичні процедури при цьому регулюються настановою «Ендокринного товариства».

  • Уніфікований клінічний протокол медичної допомоги «Гендерна дисфорія» Міністерства охорони здоров'я України містить окремий розділ щодо дітей та підлітків, рекомендації якого також дотримуються підходів WPATH. При цьому в питанні доступу до медичних втручань тут є певне протиріччя: тоді як українське законодавство загалом дозволяє з 14 років самостійно вибирати лікарів та методи лікування, клінічний протокол допускає такі втручання лише за згодою родителів.


Можна побачити, що попри невеликі розбіжності сучасні медичні підходи є одностайними в ключових положеннях:

  • будь-які медичні втручання для неповнолітніх можуть проводитися лише після фізіологічного початку статевого дозрівання;
  • в пубертатний період перевага надається блокаторам статевих гормонів, дія яких вважається повністю оборотною;
  • повністю необоротні втручання, такі як хірургічні операції, не проводяться до настання повноліття.

Дискусійні питання щодо блокаторів

Буквально на початку 2020 року у Великій Британії розпочався судовий процес, у якому мати трансгендерної дитини та колишня психіатрична медсестра дитячої гендерної клініки домагаються визнати протизаконними будь-які гормональні втручання для дітей у віці до 18 років. На думку юристів, що підтримують їх у цій справі, неповнолітня дитина не в змозі надати належної згоди на медичні втручання.

Хоча акцент тут було зроблено на питанні здатності дітей приймати свідомі рішення, однак питання застосування блокаторів статевого дозрівання є дискусійним і саме по собі.

Наприклад, у тій же Британії існує рух Transgender Trend, що поєднує родителів та деяких вчених, які ставлять під питання сучасні підходи до визнання гендерної ідентичності та здійснення транс-переходу для дітей.

Стосовно блокаторів вони вказують на такі потенційні проблеми:
  • наявність побічних ефектів, таких як стоншення кісток;
  • відсутність достатніх даних щодо наслідків у довготривалій перспективі;
  • брак даних щодо того, чи є їх застосування справді оборотним;
  • можливі проблеми від призупинення статевого дозрівання як такого – наприклад, недостатній розвиток когнітивних функцій.
Тепер власне час поглянути, що з цього приводу кажуть медичні стандарти, які рекомендують вживання блокаторів, та загалом наукові дослідження.

У стандартах WPATH згадується, що застосування блокаторів може мати побічні ефекти, зокрема на ріст кісток та зріст. Також призупинення росту статевих органів для транс-дівчат, які в майбутньому робитимуть операцію вагінопластики, може призводити до того, що її неможливо буде зробити методом пенільної інверсії через недостатність тканини. Але стандарти не дуже заглиблюються в тему, просто рекомендуючи проводити будь-яку терапію під пильним наглядом дитячого ендокринолога.

Більше детальною в питанні побічних ефектів є настанова «Ендокринного товариства». Вона вказує на ризик зменшення мінеральної щільності кісткової тканини, що підтверджується низкою досліджень, однак деякі дослідження також показують, що після припинення терапії блокаторами щільність повертається до норми. Для компенсації негативних ефектів рекомендується вживання кальцію та вітаміну D. В окремих випадках вживання блокаторів призводило до підвищення артеріального тиску, який рекомендується контролювати. Що стосується впливу на розвиток мозку, настанова вказує на дуже обмежену кількість таких даних, які наразі підтверджуються на тваринах, але не на людині. Серед побічних ефектів згадується і те, що застосування блокаторів з подальшим переходом на статеві гормони зрештою веде до втрати фертильності, що обов'язково треба обговорювати до початку терапії.

Якщо вчені загалом сходяться на тому, що дані щодо небажаного впливу гормональних блокаторів наразі неоднозначні і недостатні, чому тоді їх усе ж рекомендують? Серед аргументів «за» та ж настанова наводить такі:

  • призупинення статевого дозрівання розширює період, протягом якого дитина може вільно досліджувати гендерні прояви, перш ніж приймати рішення щодо необоротних етапів трансгендерного переходу;
  • переживання повноцінного статевого дозрівання при гендерній дисфорії може дуже негативно впливати на психологічний стан та добробут;
  • терапія з застосуванням блокаторів, навпаки, показує покращення психологічного функціонування;
  • блокування статевого дозрівання з наступним здійсненням транс-переходу дає кращі результати з точки зору відповідності зовнішності бажаній статі, ніж якщо просто починати перехід після завершення пубертатного періоду.
Трансгендерні діти.
Фотопроект Сари Джулії Вонг, опубліковані в The New York Times
Ендокринологічна настанова посилається зокрема на дослідження 2014 року, що проводилося в Нідерландах. В ньому взяли участь 55 транс-підлітків, яких обстежували тричі: перед початком використання блокаторів, на момент переходу з них на замісну гормональну терапію, та за рік після хірургічної операції. Вивчався їх психологічний стан та об'єктивні і суб'єктивні показники добробуту. Дослідники виявили часткове покращення психологічного стану на проміжному етапі, а після завершення транс-переходу благополуччя їх було таким самим чи навіть кращим у порівнянні з цисгендерними підлітками того ж віку, і ніхто не пошкодували через здійснення переходу.

Що стосується твердження про повну оборотність дії блокаторів, воно має радше теоретичний характер значною мірою тому, що в більшості випадків після їх застосування підлітки переходять на повноцінну гормональну терапію. Інше комплексне дослідження, яке було проведено також у Нідерландах протягом тривалого періоду 1972–2015, показало, що з більше за 800 підлітків лише 1.9% відмовилися від продовження застосування блокаторів. Те ж дослідження при цьому виявило лише 0.5% незадоволених результатами транс-переходу, що взагалі лежить на межі статистичної значимості.

Якщо підсумувати, то використання блокаторів – це вибір, в якому на одній шальці терезів стоїть дуже ймовірне психологічне покращення у ближній перспективі, а на іншій – невизначені потенційні ризики та втрата можливості мати власних дітей у більш віддаленій. Та врешті-решт життя, в тому числі й у підлітковому віці, буває наповнене виборами нерідко зі ще більшою мірою невизначеності, і навряд чи в цьому може бути привід їх забороняти. Водночас, це також і не привід бездумно йти вслід за рекомендаціями хоч би й великих авторитетів – зрештою, до будь-якого вибору варто підходити зважено та з урахуванням індивідуальної ситуації.

Державне регулювання у сфері освіти

Питання гендерної ідентичності дітей та можливостей її проявляти залежить не лише від того, яка позначка стоїть у документах дитини та який у неї медичний діагноз, а значною мірою й від того, як цю дитину сприймає суспільство в контексті гендеру: чи намагається нав'язувати їй жорсткі гендерні установки з огляду на її «приписану стать», чи дозволяє вільно розвиватися, беручи до уваги самовизначену гендерну ідентичність або залишаючи можливості для такого самовизначення.

Крім сім'ї, ключову роль у цьому грають навчальні заклади. Адже в них дитина не тільки безпосередньо отримує знання, що впливають на її уявлення в тому числі про гендер та стать, але й фактично проводить значну частину свого життя. На сьогодні близько половини європейських країн мають у своєму законодавстві заборону дискримінації в сфері освіти за ознакою гендерної ідентичності. Однак, наявність такого загального формулювання мало що говорить про те, як саме захист від дискримінації втілюється в реальності. Тому варто поглянути на більш детальні політики і фактичні практики, які рекомендуються та впроваджуються в начальних установах.

На Мальті, незабаром після введення в дію передового закону з юридичного визнання гендеру в 2015 році, було оприлюднено також політики та процедури щодо трансгендерних, гендерно-варіативних та інтерсекс-учнів у школах. Вони передбачають цілісний підхід, що охоплює вчителів, адміністраторів, родителів та учнів задля покращення добробуту та належних умов в учбовому процесі. Метою політик проголошено створення у школах інклюзивного та безпечного середовища, вільного від дискримінації, підтримка людського різноманіття, що включає транс- та інтерсекс-учнів, а також забезпечення атмосфери у школах, яка є фізично, емоційно та інтелектуально безпечною для всіх учнів.

Фрагмент звіту про вплив шкільного середовища на ЛГБТІК-учнів Мальти

Політики та процедури щодо трансгендерних, гендерно-варіативних та інтерсекс-учнів у школах Мальти включають

Перелік документів міжнародного та національного права, які стосуються прав дітей як загалом, так і конкретно у сфері освіти та в контексті сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності
Основні проблеми, з якими стикаються транс-, гендерно-варіативні та інтерсекс-учні
Основні потреби цих учнів
Детальніший огляд їх особливостей в контексті гендерної ідентичності, потреб у транс-переході, в медичних втручаннях, у використанні коректної непатологічної термінології
Рекомендації, як має діяти персонал навчального закладу, якщо учень потребує переходу
Що стосується власне переходу, коли учень бажає його розпочати, школі рекомендується розробити «план управління переходом» з урахуванням того, який період буде найкращим для таких змін (наприклад, канікули).

Наголошується, що при цьому треба не чекати, коли рішення про визнання гендеру буде винесено судом, а орієнтуватися на бажання самого учня, узгоджене з родителями, з моменту, коли процедуру визнання тільки розпочато

При переході звертається увага на такі аспекти:

вживання бажаного імені й займенників, що відповідають гендерній ідентичності;
можливість переходу на одяг, що відповідає гендерній ідентичності, в межах шкільного дрес-коду;
захист приватності, зокрема шляхом обмеження кількості персоналу, якому відомо про транс- або інтерсекс-статус учня;
доступ до гендерованих просторів, таких як туалети та роздягальні, відповідно до гендерної ідентичності, або ж забезпечення доступу до окремих просторів, якщо учень некомфортно почувається в спільних; при цьому наголошується, що сам по собі транс- чи інтерсекс-статус не має бути причиною відправляти учня до окремого приміщення;
учні мають допускатися до уроків фізкультури та спортивних змагань у відповідності з їх гендерною ідентичністю;
у всю шкільну документацію на учня мають бути внесені зміни після того, як судом буде винесено рішення щодо юридичного визнання гендеру; також після визнання будь-які сертифікати та дипломи мають бути замінені за запитом учня;
школа має протидіяти будь-якому булінгу, переслідуванню та дискримінації учнів на ґрунті їх сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, гендерної експресії та статевих ознак.
Підхід Мальти є ймовірно найбільш всеосяжним на державному рівні.

В інших країнах держава торкається радше окремих аспектів:
  • У Португалії закон щодо юридичного визнання гендеру, який діє з 2018 року, містить розділ «Освіта та навчання». В ньому передбачається, що держава має впровадити механізми запобігання та протидії дискримінації на ґрунті гендерної ідентичності, експресії та статевих ознак, і механізми протидії ситуаціям, у яких добробут транс-учнів може опинятися під загрозою. Мають створюватися умови, щоб позбуватися будь-яких форм виключення та насильства у школах та поважати автономію, приватне життя і самовизначення учнів, що роблять транс-перехід. Також мають проводитися тренінги для персоналу навчальних закладів і перегляд шкільної програми із включенням до неї питань гендерної ідентичності. Нарешті, будь-які навчальні заклади мають забезпечувати умови, в яких учнів належно поважатимуть з урахуванням їх гендерної ідентичності, експресії та статевих ознак.

  • У 2017 році в провінції Іспанії Кастилія-Ла-Манча місцевий уряд представив протокол, присвячений підтримці транс-неповнолітніх в освітній, соціальній та медичній сфері. Протокол передбачає забезпечення вільного розвитку особистості трансгендерніх учнів, зокрема персонал має звертатися до них за вибраним іменем незалежно від того, яке стоїть в офіційних документах. Учням має дозволятися носити одяг та відвідувати туалети й роздягальні відповідно до їх гендерної ідентичності. Також протокол передбачає можливість вдаватися до спеціальних заходів, якщо транс-дитина страждає від насильства в сім'ї або є бездомною.

  • У Нідерландах з 2010 року діє рекомендація Міністерства освіти, культури і спорту коректно відображати гендер учнів у дипломах. Класи, де є трансгендерні учні, отримують спеціальні настанови, зокрема тренінги для учителів. З 2015 року кожна школа повинна мати план з соціальної безпеки. Також у Нідерландах питання гендерного різноманіття є обов'язковою частиною навчальної програми, хоча її наповнення залишається відповідальністю окремих навчальних закладів.

  • У Швеції майбутні вчителі проходять обов'язковий тренінг з протидії дискримінації та насильству. Також Національне агентство з освіти забезпечує тренінги для вчителів, що вже працюють, які базуються на нормокритичному підході щодо ЛГБТ-молоді. Цей підхід передбачає підважувати переважні соціальні норми, а не осіб, що випадають за їх межі.

  • Низка країн за даними Ради Європи на 2017 рік, такі як Данія, Ірландія, Ісландія, Німеччина, Норвегія, Фінляндія, Франція, Чорногорія, містять питання гендерної ідентичності та гендерного різноманіття у своїх базових національних освітніх програмах. Загалом подібні програми мають 26 європейських країн, але з більшим ступенем опціональності для навчальних закладів у тому, як саме їх наповнювати та впроваджувати.

  • За тими ж даними, в таких країнах як Бельгія, Велика Британія, Ірландія, Німеччина, Швеція вчителям за державної підтримки доступні тренінги з питань, зокрема, гендерної ідентичності. Ще в низці європейських країн, загалом 21, подібні тренінги теж проводяться, але не в межах всієї країни або не на постійній основі.

Досвід окремих навчальних закладів

Крім підходів, що впроваджуються на національному рівні, буває також, коли певні політики щодо трансгендерних учнів вводять у себе окремі навчальні заклади.

1
У британському місті Брайтон і Гоув було підготовлено «Трансінклюзивний шкільний пакет», у 2018 році вже 3 версії, призначений для всіх учбових закладів цього міста. В ньому дуже ґрунтовний підхід до теми – починаючи від базових визначень, охоплюючи дані щодо становища транс-дітей включно з особистим досвідом, законодавство, принципи побудови цілісної системи запобігання трансфобії в школі, підтримку дітей, підлітків та їх сімей під час переходу, специфічні потреби трансгендерних дітей та тих, що сумніваються у власній гендерній приналежності, і навіть наводячи типові приклади можливих ситуацій та реагування на них. Аспекти, яких при цьому торкається публікація, загалом ті ж, що і у вищезгаданих політиках Мальти – вживання імен та займенників, шкільна форма, доступ до гендерованих просторів, протидія булінгу тощо – але розглянуті тут навіть більш детально. Даються також поради щодо медичної частини переходу та навіть такої сфери, як спілкування зі ЗМІ, де важливо зберігати конфіденційність. Хоча окремі рекомендації пакету прив'язані до специфічних місцевих реалій – наприклад, системи документування учнів – однак за суттю більшість із них є універсальними і за бажання могли б бути застосовані фактично в будь-яких школах
Транс-прайд у Брайтоні
Photo by Sharon Kilgannon

2
У Швеції гендерно-нейтральні підходи впроваджуються в окремих дошкільних закладах, зокрема в «Егалії», що існує з 2010 року в передмісті Стокгольма. Правила цього дитсадка передбачають повну відмову від чоловічих та жіночих особових займенників, замість яких до всіх вживається нейтральний «hen», або ж такі звертання як «друже». Так само не використовуються гендеровані слова типу «хлопчик» та «дівчинка». У дитсадку немає книжок, персонажі яких мають жорстко закріплені гендерні ролі, а іграшки розподіляються так, щоб з будь-якими могли гратися як дівчата, так і хлопці. За словами директорки закладу, це має надавати дітям більший вибір, а не обмежувати його соціальними очікуваннями, пов'язаними з гендером.

3
В Ісландії в 2016 році в одній з початкових шкіл півострову Рейк'янес було запроваджено гендерно-нейтральну політику, щоб створити більш інклюзивну атмосферу. Там прибрали гендерні позначки з туалетів, а також скасували правила, якими встановлювалася гендерно-специфічна форма одягу на заняттях з плавання. Метою є зробити школу гендерно-нейтральною, щоб не змушувати дітей до вибору одного з двох гендерів.

Цікаво, що певною мірою цей підхід контрастує з «моделлю Г'яллі», впровадженою на сьогодні в цілій мережі дитячих садків та початкових шкіл Ісландії. Ця модель також спрямована на гендерну нейтральність та рівність, передбачаючи однакову форму, іграшки та навчальні програми для дівчат та хлопців. Однак вона також передбачає розділення дітей на невеличкі групи однієї статі, щоб залежно від неї компенсувати ті гендерні установки, які вони отримують із зовнішнього оточення. Втім, при цьому зазначається, що діти з небінарними ідентичностями можуть вільно обирати, до яких груп приєднуватися.
Діти в школі за моделлю Г'яллі. Фото з сайту hjallimodel.com/

4
У Ванкувері в Канаді шкільна рада у 2014 прийняла політику, якою були введені гендерно-нейтральні займенники, що можуть вживатися на адресу тих учнів, зокрема трансгендерних та інтерсекс, яким некомфортні звертання «він» та «вона». Крім того, було передбачено, що учні зможуть користуватися тими туалетами, якими бажають, незалежно від їх гендерного маркування.

5
У столиці Чилі Сантьяго у 2017 році було відкрито спеціальну школу для трансгендерних дітей віком від 6 до 17 років. Метою було створення середовища, в якому такі діти були б вільні від дискримінації, через яку вони часто пропускають заняття у звичайних школах, а іноді взагалі не можуть їх закінчити.

До того ж, у державних школах Чилі заборонено обговорення «гендерної ідеології» включно з питаннями сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. У цій же школі дітей сприймають відповідно до їх ідентичності незалежно від гендерного маркеру в документах. На середину 2019 року у школі було 28 учнів, які розподілені на два класи – до та після 12 років. Школа є приватною і підтримується її засновниками, які намагаються тримати плату за відвідування школи на мінімальному рівні, а також шукають зовнішні гранти, сподіваючись на подальше розширення
Що стосується шведських дитсадків, у 2017 році там було проведено невелике дослідження.
Воно показало, що діти в цих закладах меншою мірою зважають на гендер незнайомих дітей у зацікавленості гратися з ними. Також вони менше схильні асоціювати гендер з відповідними йому стереотипами, однак за зовнішністю визначають гендер так само, як і звичайні діти. Норвезька дослідниця Ніна Россхольт утім вважає, що дошкільні заклади насправді мало на що впливають, оскільки за їх межами діти все одно взаємодіють із наскрізно гендерованим суспільством.

Окремої уваги заслуговує ситуація у Сполучених Штатах. Там діє загальний «Титул IX» – поправка до законодавства, якою забороняється дискримінація за ознакою статі в сфері освіти. За президентства Барака Обами в 2016 році Міністерством юстиції разом з Міністерством освіти було підготовлено настанову, якою дія цієї поправки поширювалася на гендерну ідентичність і роз'яснювалося, що поводження з трансгендерними учнями має базуватися саме на їх ідентичності. Зокрема, до них мають звертатися за бажаними іменами й займенниками, їм має дозволятися участь у заходах, що передбачають поділ за статтю, і доступ до гендерно-маркованих приміщень відповідно до гендерної ідентичності, а також їх транс-статус не має розкриватися без їхньої згоди.

Ініціатива мала з одного боку велику підтримку, та з іншого викликала протидію консерваторів, зокрема спроби обмежити її дію або домогтися скасування через суд в окремих штатах, як наприклад у Техасі. У 2017 ж, після приходу до влади Дональда Трампа та Республіканської партії, настанову було відкликано, й адміністрація дозволила штатам встановлювати політику щодо транс-учнів на власний розсуд.

При цьому у спадок залишилася публікація «Прикладів політик та нових практик з підтримки трансгендерних учнів», у якій зібрані такі приклади з навчальних закладів різних штатів США і посилання на документи, якими вони регулюються. Приклади згруповані за такими темами як транс-перехід учнів, конфіденційність та шкільні документи, розділені за статтю заняття та приміщення, практики підтримки трансгендерних учнів, вживання термінології. Навіть не маючи зобов'язального характеру, цей матеріал може бути використаний як набір зразків, на які можна спиратися для побудови транс-інклюзивного шкільного середовища.

Об'єкти чи суб'єкти?

Якщо випадок з «Титулом IX», мабуть, наймасштабніший приклад опору свободі самовизначення трансгендерних дітей як такій з наступним відкотом на політичному рівні, то в інших ситуаціях протистояння стосувалися окремих транс-дітей і відбувалися на рівні судів.

Одним із найбільш відомих є випадок Гевіна Грімма знов-таки у США. У 2015 році, навчаючись у школі в штаті Вірджинія, він зробив камін-аут як трансгендерний хлопець і почав користуватися чоловічими туалетами.
У відповідь школа випустила розпорядження, що учні мають користуватися туалетами та роздягальнями відповідно до «біологічної статі». При цьому від керівництва школи на адресу Грімма лунали образи та некоректні висловлювання. Заручившись юридичною підтримкою «Американської спілки громадянських свобод», хлопець подав до суду. Суддя однак прийняв рішення проти нього, посилаючись на те, що захист від дискримінації стосується лише статі, а не гендерної ідентичності, і назвав трансгендерність «психічним розладом». Далі була апеляція і серія розглядів на різних рівнях, після чого лише в 2019 році окружна суддя Східного округу Вірджинії прийняла рішення на користь Грімма. Політика школи була названа дискримінаційною, і її змусили компенсували всі судові витрати та визнати гендерну ідентичність хлопця у всіх документах.
У школі в штаті Пенсильванія в 2016 році був випадок, коли цисгендерні учні подали позов проти шкільної політики, яка начебто порушує їх права, дозволяючи транс-учням користуватися туалетами відповідно до гендерної ідентичності. Суди на різних рівнях аж до Верховного Суду відхилили їх вимогу і визнали політику школи конституційною.

В Аргентині, де з 2012 року діє «Закон про гендерну ідентичність», згідно з яким неодноразово отримували визнання в тому числі й неповнолітні, у 2018 році цивільний реєстр Буенос-Айреса несподівано відмовив у визнанні транс-дівчині та двом транс-хлопцям. У висновку було сказано, що спочатку має бути сформований міждисциплінарний орган, який повинен визначити, чи діти мають достатню зрілість, щоб надати належну згоду. Офіс омбудсмена оскаржив це рішення, вимагаючи детального обґрунтування відмови. За словами юристів, законодавство не передбачає жодних умов для втручання міждисциплінарних установ у процес визнання, тож таке рішення виглядає цілком безпідставним.

В Німеччині «Транссексуальний закон» від початку встановлював вікове обмеження у 25 років. У 1982 році було винесено судове рішення у справі 21-річної транс-жінки з приводу обмеження на юридичне визнання гендеру, а у 1993 – у справах трьох транс-людей у віці 22-24 роки щодо такого ж обмеження на зміну імені. В обох випадках суд визнав вікові обмеження необґрунтованими і скасував їх. На перший погляд, це не стосується безпосередньо неповнолітніх. Однак важливо, що, знявши ці обмеження, суд не став встановлювати інших, тим самим зробивши процедуру доступною в тому числі для дітей.

Також у Німеччині в кінці 2017 року Конституційний Суд виніс рішення у справі щодо опікунства над транс-дівчиною. Якщо мати дитини підтримувала її дівочу ідентичність, то батько її не визнавав, забороняв носити жіночий одяг та наполягав на тому, що вона має підстригти волосся. Місцевий суд спочатку надав батьку право одноосібного опікунства. Мати оскаржила це рішення, і зрештою Конституційний Суд його скасував, визнавши, що найкращі інтереси дитини та її добробут не були в ньому враховані.

Схожа ситуація трапилася у штаті Техас США. Тут родителі також мали різні погляди щодо трансгендерності їх дитини, яка ідентифікувала себе як дівчинка, починаючи з 3 років, а в 5 років отримала діагноз «розлад гендерної ідентичності». Батько вирішив, що потурання дитячій трансгендерності – це жорстоке поводження з дитиною, і подав на матір в суд. Спочатку суд так само встав на бік батька, але потім суддя скасувала це рішення і надала родителям спільне опікунство, що передбачає також спільне прийняття рішень щодо медичних та психіатричних процедур для дитини. Ситуація породила дискусії, в тому числі в політичному середовищі, в яких консерватори виступали з позицій, що дитина в такому віці не може робити справжній вибір щодо гендерної ідентичності, отже, замість підтримки її в подібних бажаннях, треба чекати на її повноліття, коли вона дійсно зможе вирішувати за себе.
Джаз зі своєю сім’єю
Тема того, що дитина сама не здатна приймати рішення, а є лише об'єктом, долю якого мають вирішувати дорослі, так чи інакше проходить червоною ниткою крізь усі вищезгадані справи, навіть там де це питання не підіймалося безпосередньо. Натомість є історії, в яких транс-дитина виступала як суб'єкт, що не лише творить власну долю, а й змінює суспільство, і близькі підтримували її в цьому.

Це можна побачити зокрема у випадку Джаз Дженнінгс – мабуть, найбільш відомої у світі транс-дитини – зараз уже дорослої дівчини – що народилася в 2000 році у США. Вона від початку мала підтримку сім'ї: у 5 років їй було діагностовано «гендерну дисфорію», і незабаром вона розпочала перехід. А вже з 6 років стала фактично публічною особою, регулярно виступаючи на телебаченні з розповідями про свій трансгендерний досвід, а з 2015 року разом з сім'єю знімається в серіалі «Мене звати Джаз» про її життя та перехід. У 2007 році разом з родителями вони заснували «Лілово-райдужний фонд для транс-дітей», в місії якого зокрема зазначено, що «змінюватися має суспільство, а не діти», і що сім'ї мають підтримувати своїх дітей та допомагати їм рости вільними від гендерних ролей. Випадок Джаз показує, як транс-дитина може не просто зробити успішний перехід, а й стати прикладом, рольовою моделлю, що надихає інших та допомагає їм.
Інша історія, в якій транс-дитина стала рушієм соціальних змін – це Вілла Нейлор з Мальти.
Вона з раннього дитинства відчувала себе дівчинкою, і родителі на початку опиралися цьому, однак незабаром зрозуміли і підтримали. Однак за тодішнім законодавством до школи Вілла мала ходити як хлопчик. Відчуваючи через це сильний дискомфорт, вона уникала там спілкування з іншими дітьми, так що лікарі навіть підозрювали в неї селективний мутизм. Родителі переконували керівництво школи дозволити їй ходити як дівчинка, однак ті кивали в бік політики уряду, яку вони не можуть порушити. Зрештою родителі дійшли до міністра, який пообіцяв зміни. Так кампанія, яку розгорнули Вілла та її родителі, стала одним із чинників зміни законодавства з юридичного визнання гендеру та політик щодо трансгендерних дітей у школах, уже згаданих раніше. Пізніше дівчина стала авторкою книжки «Справжня Вілла», присвяченій її історії, щоб інші люди могли краще зрозуміти, що таке бути транс-дитиною.
Втім, завжди знаходяться ті, хто і в таких історіях бачать не суб'єктність, а лише бажання родителів отримати вигоду з особливостей їх дітей та підтримку «ідеології трансгендерізму». Та в будь-якому разі, як нагадує спільна публікація TGEU і Університету Гумбольдта «Підстрахуй мене!», Конвенція ООН про права дитини включає в себе право дитини бути почутою: «Держави-учасниці гарантують дитині, яка здатна формувати свої власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди у всіх питаннях, що її стосуються, причому поглядам дитини має приділятися належна вага відповідно до віку та зрілості дитини».

Соціальні дослідження транс-дітей

В попередньому розділі ми вже підіймали питання «найкращих інтересів дитини» з точки зору того, як на них впливає трансгендерність родителя. Тепер поглянемо на те ж питання в іншій ситуації – коли прояви того, що може бути трансгендерністю, є у самої дитини.
Для цього знов-таки звернемося до даних досліджень
У 2019 році було опубліковано результати великого дослідження «Схожість гендерного розвитку у трансгендерних та цисгендерних дітей», що проводилося у США серед трансгендерних дітей. В ньому взяли участь 317 дітей майже з усіх штатів країни у віці від 3 до 12 років, які на момент дослідження вже зробили соціальний перехід, тобто деякий час жили у відповідності зі своєю гендерною ідентичністю. Метою було порівняти особливості їх ідентичності та поведінки з цисгендерними дітьми, причому для порівняння брали дві окремі групи: їх братів і сестер, та просто контрольну групу цис-дітей.
Основні результати виявилися такими:

Основні результати дослідження
«Схожість гендерного розвитку у трансгендерних та цисгендерних дітей», 2019

трансгендерні діти чітко ідентифікують себе зі своїм поточним гендером, який відрізняється від приписаного їм при народженні, та демонструють типові для нього переваги та поведінку;
їх гендерна ідентичність та переваги в цілому не відрізняються від цисгендерних дітей;
особливості розвитку відповідно до гендеру також виявилися схожими для цис- і транс-дітей;
майже немає різниці в гендерних проявах дітей залежно від того, скільки часу пройшло з моменту їх переходу.
Щодо останнього пункту, невелика різниця була лише в тому, що діти, які зробили перехід нещодавно, були схильні вибирати більш стереотипний одяг відповідно до їх гендерної ідентичності. Загалом же суттєвої різниці між дітьми, наприклад, 10-річного віку, чий перехід відбувся рік або 5 років тому, не було. Автори дослідження вважають, що це не значить, що гендерна соціалізація не має впливу. На їхню думку, це радше означає, що в ранньому віці, коли діти починають засвоювати різницю між гендерами та їх особливості, транс-діти прагнуть соціалізуватися відповідно до рис, притаманних не тому гендеру, який було їм приписано. Це можна вважати «цвяхом у кришку труни» популярної в минулому столітті «теорії виховання», згідно з якою гендерна ідентичність дитини формується залежно від того, в якій гендерній ролі її виховувати. У наукових колах цю теорію, принаймні в такому «лобовому» підході, вже давно всерйоз не розглядають, однак консерватори досі продовжують за неї хапатися.

Цікаво також те, що певний розбіг, який демонстрували діти в межах однієї групи – тобто більшу чи меншу схильність до стереотипної фемінності чи маскулінності – однаково проявлявся серед трансгендерних та цисгендерних дітей.

Дослідники вказують і на певну обмеженість своєї роботи. Зокрема, у всіх сім'ях, що брали участь, родителі прийняли ідентичність своїх транс-дітей, тому лишається питання, яким чином може впливати на її становлення менш доброзичливе сімейне середовище. Також всі ці сім'ї належать до західної культури освічених людей, що живуть у достатку, тож якою була б картина в більш широкому соціально-економічному діапазоні – теж під питанням.
В будь-якому разі, з дослідження можна зробити такий висновок: коли трансгендерній дитині забезпечені умови, в яких вона розвивається відповідно до своєї гендерної ідентичності, то за виключенням самого факту транс-статусу вона не буде чимось помітно відрізнятися від цисгендерних дітей.
Навіть зважаючи на всі обмеження, ці результати йдуть дуже врозріз із панівною точкою зору, що трансгендерні прояви – це зазвичай просто етап розвитку, який діти згодом «переростають». Більше того, така точка зору начебто підтверджується кількома дослідженнями, що фокусувалися на дітях, у яких спеціалісти спочатку виявляли «гендерну дисфорію», але згодом вони відмовлялися від транс-переходу. Кількість таких дітей у них оцінюється від 60% до 95%.

В останні роки однак ці дослідження було піддано критиці. Насамперед через те, що раніше виявлення трансгендерності базувалося не так на особливостях гендерної ідентичності, як на гендерно-неконформній поведінці, такій як переодягання. Таким чином, за сучаснішими підходами багато з «відмовників» не були б кваліфіковані як трансгендерні від самого початку. Крім того, дослідники зараховували до відмови випадки, коли діти просто не поверталися до тієї клініки, куди звернулися спочатку – очевидно, що саме по собі це ще не говорить про намір відмовитися від переходу та повернутися до ідентифікації з приписаною статтю.

Нарешті, зазначається, що сьогоденна реальність пропонує широкий спектр гендерних ідентичностей крім традиційних «жіночої» та «чоловічої». В таких умовах класифікація на виключно два варіанти – продовження або припинення переходу – також перетворюється на фальшиву дихотомію, оскільки все більше транс-дітей (одна третя за даними опитування 2015 року в США) визначають себе як небінарні. При цьому вони можуть бажати інших варіантів переходу, з якими їм далеко не завжди можуть допомогти у гендерних клініках, що зазвичай мають досвід роботи лише з транс-хлопцями та транс-дівчатами.
Гендерна неконформність не обов'язково є трансгендерністю
В іншому дослідженні «Психічне здоров'я трансгендерних дітей, яких підтримують у їхній ідентичності» від 2016 року, проведеному також у США, вивчалося психічне здоров'я трансгендерних дітей та як на нього впливає підтримка в сім'ї. В ньому взяли участь 73 дитини у віці 3–12 років, яких також порівнювали з їх братами і сестрами та контрольною групою цис-дітей.

Розглядалися рівні депресії та тривожності у дітей. Результати показали, що для депресії вони не відрізняються від загальної популяції, тоді як для тривожності рівні є дещо вищими, але незначно. Це підвищення дослідники пояснюють тим, що, якими прекрасними не були б стосунки в сім'ї, дитина проводить певний час і в іншому соціальному оточенні – наприклад, у школі, де може стикатися з проявами стигматизації та мікроагресії на ґрунті трансгендерності. Якщо ж вона не розкриває свій транс-статус, то все одно може відчувати тривогу через те, що про нього якимось чином стане відомо – наприклад, через те, що її тіло має відмінності від інших дітей того ж гендеру.

Автори порівнюють свої результати з даними інших досліджень, що проводилися серед трансгендерних дітей зокрема в Нідерландах та Канаді і в яких фактор прийняття окремо не розглядався. В них рівень психічних проблем у дітей, таких як депресія та тривожність, був високим – в одному з досліджень 36% випадків потрапляли за цим показником в клінічний діапазон.

Уже згадана в попередніх розділах бельгійська дисертаційна робота 2017 року «Сім'ї під час переходу» також торкається питання сімей з транс-дітьми, але більше з боку родителів таких дітей. Зазначається, що ті часто відчувають відповідальність за ситуацію й водночас провину, і це підкріплюється соціальним осудом та стигматизацією. Вони відчувають страх бути поганими родителями в очах суспільного оточення через те, що підтримують гендерну неконформність дитини замість того, щоб пристосовувати її до соціальних гендерних норм. Частою ситуацією є конфлікти в сім'ях. При цьому матері частіше займають приймаючу позицію, що базується на безумовній любові, тоді як батьки більше схильні опікуватися питаннями безпеки. Загалом, родителям часто не вистачає як професійної підтримки, так і можливості спілкування з іншими сім'ями у схожих ситуаціях, щоб бути здатними краще з ними впоратися.

Якщо згадані вище дослідження фокусувалися саме на процесі переходу та його впливі на дитину, то тепер поглянемо на соціальне становище транс-дітей у їх повсякденному житті.

Одне таке дослідження від 2018 «Здоров'я та благополуччя цисгендерної, трансгендерної та небінарної молоді» проводилося в Іспанії – воно, щоправда, охоплювало не лише неповнолітніх, а ширший діапазон трансгендерної та небінарної молоді у віці від 14 до 25 років. Його результати показали, що трансгендерні підлітки частіше за цисгендерних зазнають вербальних нападів як у школі, так і поза її межами, а також фізичних нападів у школі. Також небінарна молодь частіше стає жертвами кібербулінгу. Крім того, у дослідженні розглядалися випадки дискримінації на роботі – хоча це стосується молоді більш старшого віку, зазначимо, що в цій сфері показники для трансгендерних людей особливо гірші за цисгендерних.

Дослідники розглянули також фактори, що сприяють підтримці. Виявилося, що небінарні підлітки найменше беруть участь у позашкільних заняттях – навіть у ЛГБТ-спільноті, – а також отримують менше підтримки від сім'ї та друзів.

Все це має такі наслідки, як відчуття ізольованості та суїцидальні думки – майже вдвічі частіше, ніж серед цисгендерної молоді – та рідші моменти відчуття щастя.

При цьому зазначається, що контакти учасниць та учасників цього дослідження були отримані через ЛГБТ-об'єднання, що може позначатися на результатах – для людей, які не мають виходу на спільноту, вони, можливо, були б іще гіршими.
Трансгендерна «Місс Всесвіт» Анжела Понсе з Іспанії виступає за трансгендерних дітей та проти насильства над ними

У згадуваному раніше дослідженні «Агенції з фундаментальних прав Європейського Союзу», проведеному в 2012 році в країнах ЄС, опитування проводилося серед дорослих транс-людей, але їх питали також про їхній шкільний досвід у віці до 18 років. Були отримані такі дані:

  • 78% не розкривали свій транс-статус у школі, при цьому найменш відкритими були транс-дівчата та гендерно-варіативні діти;
  • 35% оцінюють шкільну атмосферу як загалом негативну щодо ЛГБТ, 24% – як позитивну, інші – як певною мірою змішану. При цьому найгірші показники в таких країнах як Греція, Португалія, Італія, Велика Британія, Хорватія, найкращі – в Латвії, Данії, Чехії;
  • 38% отримували в школі негативні коментарі, більше всіх – транс-хлопці та квір-люди (останні водночас є і найбільш відкритою групою).

Варто зазначити, що, виходячи з методології цієї частини дослідження, ці дані стосуються минулого періоду від 10 років до десятиліть тому, тож зараз могли б бути іншими.
У «Трансгендерному опитуванні Сполучених Штатів» 2015 року, яке охопило понад 27000 трансгендерних людей, наведено такі дані щодо їх шкільного досвіду:

  • 54% отримували словесні образи;
  • 52% не мали дозволу одягатися відповідно до їхньої гендерної ідентичності;
  • 24% зазнавали фізичних нападів;
  • 17% пішли зі школи через погане ставлення до них, 6% були виключені зі школи;
  • 13% зазначали сексуальних переслідувань;
  • 77% загалом мали той чи інший негативний досвід через транс-статус.
Нарешті, у 2017 році організація «Кампанія за права людини» (HRC) за підтримки Коннектикутського університету провела опитування серед ЛГБТК-підлітків, яке включало 5600 трансгендерних та гендерно-неконформних осіб. Дані щодо них були опубліковані в окремому «Звіті щодо гендерно-неконформної молоді». Серед основних отриманих результатів дослідники наводять такі:

  • 23% опитаних відчувають, що можуть повністю бути собою вдома, 22% – у школі;
  • 72% чули, як їх родителі негативно висловлювалися щодо ЛГБТК;
  • 85% постійно відчувають високий рівень стресу;
  • 69% отримували на свою адресу небажані сексуальні висловлювання або жести;
  • 16% (вдвічі більше за цисгендерних однолітків) ставали жертвами сексуального насильства;
  • 16% почуваються в школі в безпеці;
  • 84% отримували вербальні погрози через належність до ЛГБТК, 42% – фізичні;
  • 51% не користуються в школі туалетами, що відповідають їх гендерній ідентичності, бо сумніваються, що мають на це право, або не відчувають це безпечним;
  • 22% зробили камін-аут щодо гендерної ідентичності своїм родителям, 10% – вчителям та персоналу школи, 13% – однокласникам.
То що ж зрештою створює більше проблем дітям – їх гендерна нестандартність як така, чи те, як до неї ставиться оточення? Якщо тримати в голові попередні дані і дивитись на ці, відповідь видається очевидною.

З усіх же наведених даних випливає принаймні один простий висновок:
найменше проблем транс-діти мають тоді, коли вони отримують найбільшу підтримку. Тож коли йдеться про «найкращі інтереси дитини», варто враховувати, що їх досягнення не вичерпується відповідями на питання, що робити з самою дитиною та її транс-особливостями, а потребує також роботи з соціальним оточенням, у якому ця дитина живе.

Що кажуть транс-діти

«Цькування і так є величезною проблемою для молоді в середній школі, а особливо для трансгендерної молоді. Чути, як дорослі з моєї спільноти ставляться до мене так, ніби я є істотою, призначеною для їх глузування та споглядання, або якимось диваком на сцені – це було неймовірно сповнено дегуманізації настільки, що я не можу навіть передати»
Гевін
США
«Сподіваюся, вони [глядачі] зрозуміють важливість безумовної любові. Це завжди було головне послання, яке несла моя родина. Ви просто маєте любити і цінувати всіх людей за те, ким вони є, включно з нашими відмінностями. Ми всі прекрасні та неповторні, і нам просто треба навчитися це сприймати»
Джаз
США
«Найбільша проблема, що в мене справді була – це туалети. Я точно не хотів користуватися туалетами для дівчат, і мені некомфортно було користуватися хлопчачими, коли більшість людей там знали, що я транс. Мені дали дозвіл користуватися будь-яким із двох доступних туалетів, але співробітники та студенти часто питали мене, коли помічали, як я з них виходив, і це додатково ілюструвало відчуття, що я не повинен користуватися ними, оскільки не маю інвалідності»
транс-хлопець
Велика Британія

«Лікар продовжує запитувати, чи мене влаштовує моє тіло. Якщо запитати тебе багато разів, ти можеш почати думати, що ні»
Давід
Бельгія

«Я завжди була дівчинкою. … Всі мені казали: "Ні. Стань до лінії з хлопцями". Я не слухала»
Луана
Аргентина
«Все, чого ми просимо – це трохи поваги. Поваги не місгендерити мене. Поваги не вважати мою сексуальність приводом для настирливих питань. У світі загалом недостатньо поваги, але я думаю, що зосередитись на цих речах було б добре для початку»
Джеймі
Ірландія

Підсумки

Можливість юридичного визнання гендеру для неповнолітніх поки є радше винятком, але останніми роками кількість країн, де воно доступне, зростає, як і підтримка цього на міжнародному рівні.

Медичні стандарти для неповнолітніх зазвичай передбачають, що жодні медичні втручання не проводяться до початку статевого дозрівання, а після нього можливе використання блокаторів статевих гормонів та подальший перехід на замісну гормональну терапію, якщо трансгендерність є стійкою.

Гормональні медичні втручання в підлітковому віці є сферою, яка потребує подальших досліджень, зокрема довготривалих, однак вплив таких втручань на покращення психологічного стану достатньо доведений.

Відсутність визнання гендеру державою сама по собі не виключає можливості впровадження транс-інклюзивних політик у навчальних закладах, які сприяють соціалізації дітей відповідно до їх гендерної ідентичності.

Наявність підтримки, насамперед у сім'ї, покращує психологічний стан та загалом добробут транс-дітей, причому їх розвиток за такої підтримки не відрізняється від розвитку цис-дітей. Коли ж підтримки немає, а натомість є образи, напади або ж вимушене приховування власної ідентичності, це погіршує стан та породжує суїцидальні настрої.

В будь-якому разі, ставлячи на перше місце «найкращі інтереси дитини», варто не забувати брати до уваги думки й почуття самої дитини.

Рекомендації українській державі:

Вдосконалити процедуру юридичного визнання гендеру, щоб вона була доступна для неповнолітніх на явним чином прописаних умовах.

Розглянути можливість не вказувати в документах стать дитини при народженні за бажанням родителів.
Заборонити дискримінацію за ознакою гендерної ідентичності в сфері освіти.

Розробити рекомендації для навчальних закладів щодо поводження з трансгендерними учнями відповідно до їх гендерної ідентичності, а також включення питань гендерної ідентичності до навчальних програм.

Включити питання трансгендерності до програм підготовки медичних спеціалістів, які працюють з дітьми та підлітками.
Післямова
Будь-які суспільні зміни мають розпочинатися з усвідомлення ситуації шляхом отримання належної інформації про неї. Саме зібрати всебічну інформацію з теми трансгендерних сімей і був покликаний даний матеріал. Звісно, він не міг охопити абсолютно всі деталі та нюанси – тим більше, що деякі з них ще чекають на своїх дослідників. Та хочеться сподіватися, що він принаймні досяг своєї головної мети – заповнення лакуни, яка існує навколо цієї теми.

Трансгендерні люди, що перебувають у шлюбі, мають дітей або самі є чиїмось дітьми – всі так чи інакше прагнуть облаштовувати своє сімейне життя на краще з урахуванням свого транс-статусу, і всі мають право на це. Але навряд чи досягнуть у цьому успіху самотужки, поки суспільство ставитиметься до них з нерозумінням та застереженням, а держава ще й перешкоджатиме.

Тому коли міжнародна спільнота та сучасні країни поступово приймають транс-сім'ї як повноцінну частину суспільства зі своїми особливостями, що потребують уваги, Україна не має лишатися осторонь. Трансгендерні люди живуть тут, так само як і в інших країнах, і так само створюють сім'ї. І заслуговують на те, щоб бути поміченими, визнаними і повною мірою включеними в суспільне життя.

Тож якщо для когось прочитане стало хоча б просто новою інформацію для роздумів – це вже крок до змін. До суспільства, в якому знайдеться гідне місце людям і сім'ям будь-яких гендерних проявів та ідентичностей.