← Назад до Бази знань

міфи

согі

Протягом тривалого часу різноманітні прояви сексуальності та гендеру, такі як гомосексуальність, бісексуальність, трансгендерність, засуджувалися в суспільстві та відповідно замовчувалися. Як наслідок, виникав брак інформації про ці явища, який подекуди заповнювався стереотипними уявленнями та міфами, далекими від реальності.

Сьогодні завдяки інтернету інформація стала значно доступнішою. Проте, оскільки питання сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності й досі зазвичай не включають у широкі освітні програми, багато міфів продовжують демонструвати неабияку життєздатність.

Отже, ми вирішили зібрати найпоширеніші на наш погляд міфи, пов’язані з особливостями сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, та детально показати, в чому вони не відповідають дійсності та яка вона насправді. Сподіваємося, цей текст стане в нагоді всім, хто бажають розібратися в цих питаннях самі або ж допомогти розібратися іншим.

Коли йдеться про «неприродність», зазвичай мають на увазі, що гомосексуальні стосунки існують виключно в людському суспільстві, тоді як у природі в її первісному стані нічого подібного немає й, отже, все це від лукавого. Часто такі твердження підкріплюються тезою про те, що метою будь-якого виду є розмноження, яке у вищих тварин відбувається статевим шляхом, тому для гомосексуальності в них немає місця.

Проте фактичні дані показують хибність цієї точки зору. Так, ще наприкінці минулого століття канадський біолог Брюс Бейджміл у книзі «Біологічний достаток: гомосексуальність тварин та природне різноманіття» писав, що гомосексуальна поведінка добре документована у 450 видів тварин. А загалом вона спостерігалася у більш ніж 1500 видів.

Прояви гомосексуальності включають залицяння, симпатію, створення пар, сексуальну активність і навіть виховання потомства одностатевими парами. Можна навести такі приклади для різних видів:

  • У жирафів гомосексуальні прояви спостерігаються насамперед серед самців, які спочатку труться шиями, залицяються один до одного, а тоді й сідлають для сексуального контакту. Такі випадки в середньому є навіть частішими за гетеросексуальні парування – за згадкою Бейджміла, в одному з досліджень їх відсоток досягав 94%.
  • У левів одностатеві стосунки бувають як між самцями, так і самицями. Самці можуть формувати «коаліцію», в якій вони спільно дбають про свій прайд, що включає левиць та левенят, і скріплюють свій зв’язок сексуальними контактами.
  • Мавпи бонобо є одним з найближчих до людини видів, і як і люди, вони можуть займатися сексом просто для задоволення. Бонобо вважаються повністю бісексуальними, при цьому близько 60% їх сексуальної активності – це статеві контакти між самицями. Секс у них може виконувати також соціальні функції заспокоєння конфліктів та встановлення ієрархії.
  • Чорні лебеді схильні формувати стійкі пари, які можуть триматися разом протягом років. При цьому близько 25% з них – це «гей-пари». Іноді така пара формує тимчасовий союз з самицею, щоб отримати від неї яйця, потім же її проганяють і самі їх висиджують.
  • У пінгвінів гомосексуальну поведінку спостерігали ще на початку XX століття, однак на той час така інформація виявилася надто шокуючою, щоб отримати розголос. Уже в нашому столітті відома низка випадків у зоопарках, коли пінгвіни формували одностатеві пари, в яких висиджували яйця та виховували пташенят.
  • Якщо для більшості тварин дані дозволяють говорити радше про бісексуальність, яка ситуативно може реалізовуватися в гетеросексуальну чи гомосексуальну поведінку, то у випадку вівець дослідження вказують, що близько 8% баранів мають виключно гомосексуальну орієнтацію. Тобто вони віддають перевагу сексуальним контактам з іншими баранами навіть за наявності поруч самиць у період тічки.

На сьогодні наукового консенсусу щодо пояснення явища гомосексуальної поведінки у тварин досі немає. Низка дослідників вважають, що вона має соціальні функції укріплення зв’язків всередині зграї. Інша точка зору – що гомосексуальні пари, нехай і не мають власних дітей, усе ж можуть сприяти передаванню генетичного матеріалу непрямо, допомагаючи вирощувати потомство своїх родичів. Таким чином пояснюється неочевидна еволюційна користь гомосексуальності, завдяки якій вона продовжує відтворюватися в природі.

Нарешті, хочеться згадати, що коли впирають на начебто неприродність гомосексуальності, непослідовно забувають, що куди більше причин називатися неприродними мають технологічні здобутки людської цивілізації: дороги, будинки, комп’ютери, телефони тощо. Водночас, природними є більша частина хвороб, які люди намагаються лікувати й позбуватися них. 

Отже, природність чи неприродність того чи іншого явища як така не є чимось хорошим чи поганим, і розглядати її як аргумент щодо його права на існування взагалі немає сенсу.

Уявлення про дві статі як щось взаємовиключне, «протилежне», пов’язане з поняттям «статевого диморфізму». Воно описує різницю між особинами одного виду різної статі, що стосується як безпосередньо їхньої репродуктивної системи, так і вторинних статевих ознак. Такий диморфізм властивий значній частині тварин включно з людиною, а також деяким рослинам. Його існування вважається наслідком еволюції видів, коли самки та самці в них виконують різні ролі, що сприяє кращому розмноженню.

Водночас, навіть у статево диморфних біологічних видів бувають винятки з правила, коли організм поєднує в собі ознаки двох статей або ж має ці ознаки в певній проміжній формі. Це явище має збірну назву «інтерсекс», і поширеність його серед людей у всіх можливих варіаціях за оцінками може досягати 1.7%. Такі варіації можуть бути обумовлені різними чинниками і мати різні прояви:

  •         Хромосомні варіації, коли замість пари статевих хромосом XX (жіноча) або XY (чоловіча) є лише одна хромосома X («синдром Тернера»), набір XXY («синдром Клайнфельтера»), набір XXX («трисомія по X-хромосомі») тощо.
  •         Мутації гена, що відповідає за статеву диференціацію, в Y-хромосомі. Їх наслідком є більш чи менш сформовані жіночі статеві органи при чоловічому хромосомному наборі XY.
  •         Варіації на рівні формування статевих органів. Вони можуть проявлятися в несформованих або частково сформованих гонадах; неоднозначній формі гонад, що поєднує ознаки чоловічої й жіночої («овотестис»); неоднозначній формі геніталій («кліторомегалія» або «мікропеніс»).
  •         Варіації, пов’язані з особливостями впливу на організм статевих гормонів. Це повна або часткова нечутливість до андрогенів, що призводить до формування зовнішніх жіночих статевих органів при внутрішніх ближчих до чоловічих; «адреногенітальний синдром» – навпаки, підвищений рівень тестостерону, що веде до формування чоловічих вторинних статевих ознак при жіночих первинних; та інші.

У медичних класифікаціях інтерсекс-варіації досі позиціонуються як певні «аномалії розвитку». Водночас, хоча деякі з них можуть обумовлювати специфічні проблеми зі здоров’ям, ті пов’язані більше з особливостями дії гормонів, а не з конфігурацією статевих органів як такою. У деяких випадках же в інтерсекс-людей навіть зберігається можливість мати власних дітей. Натомість, саме спроби «нормалізації» статевих органів інтерсекс-людей часто мають наслідками проблеми з їхнім здоров’ям – як фізичним, так і психічним. Втім, навіть виносячи за дужки питання здоров’я, за умов, коли такі варіації регулярно відтворюються в популяції цілком природнім шляхом, абсурдно стверджувати, що в природі такого не існує.

Загалом же можна сказати, що природне статеве різноманіття виходить далеко за межі диморфізму:

  •         Деякі мікроорганізми та гриби мають складні репродуктивні механізми, у яких кількість типів парування, що є прототипами статі, буває значною. Так, у розщепки звичайної вона може перевищувати 28000.
  •         Багато рослин і комах, деякі риби, земноводні та рептилії, а в рідкісних випадках і птахи можуть розмножуватися партеногенезом, коли ембріон розвивається з яйцеклітини без статевого запліднення. При цьому серед них є види, у яких саме такий вид розмноження є основним, і вони складаються майже повністю з самок, лише зрідка даючи в потомстві самців, що є безплідними.
  •         Відомо більше ніж 500 видів рибок, які можуть змінювати свою стать у дорослому віці. Так, якщо з групи блакитноголових губанів, що складається з самця та кількох самок, забрати самця – незабаром найбільша з самиць змінює свою поведінку, а за 21 день повністю перетворюється на самця. Однак така зміна є остаточною і в зворотному напрямку вона неможлива.
  •         У кількох видів кротів самки мають гібридний статевий орган, що поєднує в собі тканини яєчника та яєчок. Це робить їх сильнішими та агресивнішими, що буває важливо в умовах життя під землею, де часто неможливо втекти від небезпеки.

Такі приклади лише підтверджують, що «двома протилежними статями» природне багатство не вичерпується.

Зазвичай така аргументація супроводжується згадкою про «традиційні цінності», до яких мало б повернутися сучасне суспільство. Проте якщо поглянути на давні традиційні культури, то виявляється, що в більшості з них можна знайти ті чи інші прояви гомосексуальності або гендерної варіативності, що виходить за межі уявлень про «типовий» чоловічий та жіночий гендер. І це стосується далеко не лише тих цивілізацій, що породили сучасний західний світ.

  • Можливо, перша історична згадка про гомосексуальну пару відноситься приблизно до 2400 до н.е. і стосується Давнього Єгипту. Придворні вельможі Хнумхотеп і Ніанххнум були знайдені у спільній гробниці, на стінах якої вони зображені в обіймах під час поцілунку. Також у давньоєгипетській історії можна знайти згадки про «сехет» – «третій гендер» поруч із чоловічим та жіночим.
  • У давніх цивілізаціях Середньої Америки – ацтеків, майя, кечуа та інших як гомосексуальні контакти, так і прояви поза межами двох гендерів, були поширеним явищем, якому є багато свідчень. Їхні уявлення про сексуальність та гендер передбачали більшу змінність та плавкість, і в певному сенсі були ближчими до того, що ми зараз називаємо «квір». Досі серед північноамериканських індіанців збереглася практика шаманів, які називають себе «людьми з двома душами» – тобто такими, що поєднують жіночу й чоловічу сутність одночасно.
  • В Китаї згадки про гомосексуальність також починаються з періоду ще до нашої ери і є нерідкими в літературі. Зокрема, в період династії Хань для імператорів досить типово було мати коханців, які могли отримувати високі посади при дворі.
  • В Індії невід’ємною частиною культури приблизно з початку н.е. і досі є релігійна каста «хіджра» – люди з вродженою чоловічою статтю, що вдягаються і певною мірою поводяться як жінки. Вони вважаються окремим гендером.
  • У давній Греції гомосексуальні стосунки мали характер соціального інституту: зазвичай це були стосунки між дорослим чоловіком (ерастом) та хлопцем-підлітком (ероменом), для якого дорослий був не просто коханцем, а наставником, що мав його навчити «чоловічим справам». Саме від цього типу стосунків походить слово «педерастія».
  • В арабському світі, попри досить жорсткі закони, які загалом обмежували сексуальні прояви, починаючи з VIII ст. гомоеротична тематика стала досить поширеною в літературі, включно з такою як «Тисяча й одна ніч». В окремих випадках вона супроводжувалася поруч у тексті засудженням подібних практик, щоб зберегти дотримання формальних норм.
  • Нарешті, на території сучасної України у скіфів, що з’явилися тут у VII ст. до н.е., була окрема верства, що приблизно відповідала трансгендерним жінкам – енареї. Народжені як чоловіки, вони відчували в собі жіночу душу і носили жіночий одяг. У період же раннього християнства між X та XVi ст. тут існував православний обряд «адольфопоезис», що нагадував таїнство шлюбу, але поєднував людей однієї статі – здебільшого чоловіків.

Тенденція засудження гомосексуальності характерна для пізніших християнських цивілізацій, в культурі яких одним із ключових стає поняття «гріха» і сприйняття як гріховного всього сексуального, плотського, спрямованого виключно на задоволення, порушуючи тим «природне право». Саме в такому контексті за гомосексуальні стосунки людей почала переслідувати інквізиція, а згодом, коли її функції перейшли до світської влади, одностатевий секс був закріплений у законодавстві багатьох країн як кримінальний злочин. Послаблення такого законодавства розпочалося в окремих країнах з XVIII ст., а більш активно – у другій половини XX ст.

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що гомосексуальні люди в історії людства існували завжди. І те, що останніми роками їх начебто стає більше – наслідок не моди чи розбещення, а насамперед виходу багатьох гомосексуалів з тіні на світло. Адже коли їхня особливість перестає вважатися злочином чи хворобою, вони більше не змушені її приховувати.

Що стосується трансгендерності, варто додатково згадати, що технології медичних процедур з узгодження гендеру та статі, такі як гормональна терапія та хірургічні операції, стали розвиватися на початку XX століття, а були систематизовані та стандартизовані лише у другій його половині. З роками вони стають доступнішими з точки зору законодавчого врегулювання, наявності компетентних спеціалістів та фінансових витрат. В результаті до трансгендерних переходів вдаються все більше людей, які раніше могли про них лише мріяти.

Точка зору на гомосексуальність як на психічну хворобу не є традиційною в історичній ретроспективі. Такі погляди почали поширюватися в науковій спільноті в XIX столітті. Певною мірою цей дискурс був альтернативою переважному на тоді підходу криміналізації гомосексуальності: якщо злочинця треба карати, то хворій людині можна співчувати та допомагати вилікуватися. Така позиція простежується, наприклад, у роботах психіатра Крафта-Ебінга та відомого дослідника гомосексуальності Магнуса Гіршфельда, який наприкінці XIX ст. проводив цілу кампанію за скасування покарання за гомосексуальні стосунки в Німеччині.

У першій половині XX ст. підхід до гомосексуальності як патології поступово став загальновизнаним, увійшовши до медичних класифікацій. При цьому він іноді співіснував з криміналізаційним. Показовим у цьому сенсі є випадок видатного математика Алана Тюринга, засудженого за гомосексуальні стосунки, якому було надано вибір між ув’язненням та лікуванням шляхом хімічної кастрації. Вибравши друге, він не зміг пережити наслідки покарання і незабаром покінчив із собою.

В якості спроб лікування застосовувалися різні методи, які збірно називають конверсійною терапією. В різний час у різних країнах вони включали в себе хірургічну лоботомію, кастрацію, психотерапію шляхом психоаналізу, поведінкової терапії, аверсійної терапії з застосуванням електричного струму, а також підтримуваної релігійними організаціями репаративної терапії. З часом, однак, усі методи показали свою неефективність. Зокрема, у 60-70-х роках за допомогою плетизмографа проводилися дослідження гомосексуальних чоловіків, які начебто змінили свою орієнтацію на гетеросексуальну, однак результати показали, що вони й досі збуджуються на чоловіків. У 2003 було опубліковано дослідження Роберта Спітцера начебто на користь конверсійної терапії, але його результати було розкритиковано, оскільки в дослідженні здебільшого брали участь релігійні люди, зацікавлені повідомляти про кращі результати ніж насправді, і їх свідчення не піддавалися верифікації. Згодом дослідник сам відкликав свою роботу, визнавши помилку та вибачившись перед гей-спільнотою. Натомість сучасні дослідження показують, що конверсійна терапія завдає значної та тривалої шкоди, сприяючи депресії, зловживанню психоактивними речовинами та підвищуючи ризик самогубства. Іншими словами, вона не лише не «лікує», а й погіршує психічний стан людини.

У випадку трансгендерності схожі за суттю підходи конверсійної терапії спрямовувалися на те, щоб привести гендерну ідентичність людини у відповідність зі статтю, визначеною при народженні. Такі підходи практикувалися в середині XX століття, та зрештою так само були визнані недієвими та шкідливими. Відомий випадок Девіда Реймера, якого в дитинстві намагалися виховувати як дівчинку попри те, що він ідентифікував себе як хлопець. Згодом ця спроба була визнана невдалою і припинена, та через усе пережите в нього розвинулася депресія, і зрештою він покінчив із собою.

На сьогодні подібні методи «лікування» засуджуються багатьма професійними об’єднаннями – як у межах окремих країн, так і міжнародними, такими як Всесвітня психіатрична асоціація та Всесвітня медична асоціація. Такі країни як Аргентина, Бразилія, Іспанія, Канада, Німеччина, Тайвань, Франція, окремі територіальні одиниці Австралії та США та низка інших заборонили практики конверсійної терапії на рівні законодавства як шкідливі чи навіть шахрайські.

Варто зауважити, що побудову медичних класифікацій загалом не варто розглядати як щось абсолютно науково об’єктивне. Натомість для них мають значення насамперед практичні міркування з точки зору того, яка саме позиція в класифікації дає кращі можливості надавати допомогу людям, стан яких вона описує. Водночас, наукове підґрунтя важко знайти якраз під позицією, згідно з якою гомосексуальність чи трансгендерність є психічною патологією.

Ранні дослідження сексуальності часто проводилися серед пацієнтів психіатричних клінік, що створювало помилкове враження про кореляцію між гомосексуальною орієнтацію та психічними відхиленнями. Однак іще наприкінці XIX століття сексолог Гевлок Елліс описував гомосексуальних людей, які за своїми психічними якостями нічим не відрізнялися від гетеросексуалів того ж віку та соціального стану. Згодом, у 50-х роках XX ст., аналогічних висновків дійшла Евелін Гукер, провівши дослідження на виборці з 30 гомосексуальних та стільки ж гетеросексуальних чоловіків, яких вибрала серед людей, що не зверталися за психіатричною допомогою. Жодної різниці, яка могла б указувати на патологію чи соціальну дезадаптацію гомосексуалів, між ними не було виявлено. Гукер зробила висновок, що форми гомосексуальності можуть бути настільки ж різноманітними, як і форми гетеросексуальності.

Також важливим у переосмисленні поглядів на гомосексуальність було опитування Альфреда Кінсі, яке він провів у 40-х роках серед близько 20 тисяч американців. Відповідно до нього вийшло, що 37% чоловіків та 13% жінок мали в своєму житті принаймні один гомосексуальний контакт, який супроводжувався оргазмом. Це вказувало на значно більшу поширеність гомосексуальних проявів, ніж тоді вважалося.

У Британії комітет сера Волфендена провів інтерв’ю в тюрмах, де сиділи засуджені за гомосексуальні контакти. За результатами в 1957 році було оприлюднено «звіт Волфендена», в якому не лише рекомендувалося скасувати кримінальну статтю за гомосексуальність, а й висловлювалося, що «гомосексуальність не може законно вважатися хворобою, оскільки в багатьох випадках є єдиним симптомом і в усьому іншому цілком сумісна з повним психічним здоров’ям».

Всі ці знахідки стали вирішальними для того, щоб у 1973 році Американська психіатрична асоціація виключила гомосексуальність зі своєї класифікації психічних захворювань DSM-III. У 1990 ж її аналогічно було прибрано з Міжнародної класифікації хвороб 10 перегляду Всесвітньої організації охорони здоров’я. Більше того: було додано формулювання, що та чи інша сексуальна орієнтація сама по собі не може розглядатися як розлад.

Що стосується трансгендерності, то в 1979 способи медичної допомоги трансгендерним людям вперше було сформульовано в вигляді стандартів міжнародного рівня, у яких основним методом лікування визначалися гормональна терапія та хірургічні операції з узгодження статевих ознак із гендерною ідентичністю. Згодом низка досліджень підтвердила, що більшість транслюдей задоволені результатами такого підходу і в них покращується якість життя, а тих, хто шкодують, дуже мало. Це підірвало основу під позицією щодо трансгендерності як стану, що потребує уваги насамперед психіатрів.

У 2011 році вже в 7 версії Стандартів Всесвітня організація з медичної допомоги транслюдям (WPATH) закликала відрізняти гендерну дисфорію, що є незадоволенням розбіжністю між ознаками приписаної людині статі та її гендерною ідентичністю, від різноманіття проявів гендерної ідентичності та експресії як такого. Вона також послалася на дослідження, згідно з якими саме стигма, забобони та дискримінація щодо «нестандартних» гендерних проявів часто стають джерелом психічних проблем у трансгендерних людей, а не самі ці прояви як такі.

Тож коли у ВООЗ приймалося рішення щодо місця трансгендерних діагнозів у її новій класифікації 11 перегляду, вищенаведені аргументи було взято до уваги. І зрештою винесення їх із категорії психічних захворювань відбулося не внаслідок простого бажання транслюдей не вважатися хворими, а через те, що від залишення їх там було б насправді більше шкоди, ніж користі.

З точки зору того, які сексуальні стосунки можна вважати нормою, а які ні, ключовим є поняття згоди. В цьому сенсі немає принципової різниці між гетеросексуальністю та гомосексуальністю: у випадку сексуальних дій між дорослими людьми кожна людина може свідомо надати або не надати згоду на такі дії незалежно від її сексуальної орієнтації. Якщо ж це дії дорослої людини по відношенню до дитини – що є проявом педофілії – остання свідомої згоди надати не може. Вік сексуальної згоди, з якого людина вважається здатною її надати, різниться в різних країнах і в Україні на сьогодні дорівнює 16 років, і орієнтація тут, знов-таки, не має значення. Що стосується зоофілії – очевидно, що тварина, не маючи розвиненої свідомості, в принципі не може надати згоди на секс. Таким чином, жодних логічних підстав для ув’язування нормалізації гомосексуальності з педофілією чи зоофілією немає.

Існує думка, що значна частина геїв є водночас педофілами. Це хибне уявлення має під собою історичне коріння. Так, термін «педерастія», який іноді некоректно вживають як синонім гомосексуальних стосунків, походить від давньогрецьких традицій, в яких він означав саме стосунки між зрілим чоловіком та хлопцем-підлітком. Однак жодних причин прирівнювати ці традиції до всього розмаїття проявів гомосексуальності в сучасному світі немає.

Як показують дослідження, частина педофілів фіксовані лише на дітях, не маючи взагалі сексуального інтересу до дорослих, і в цьому разі говорити про їхню орієнтацію як гомо- чи гетеросексуальну некоректно (існує також позиція, з якої це взагалі розглядається як окрема сексуальна орієнтація). З іншої частини ж більшість – це гетеросексуальні або бісексуальні чоловіки, і багато з них одружені. При цьому їхня орієнтація та стать дітей, до яких вони чіпляються, не обов’язково збігаються. Нарешті, ще в одному дослідженні, де визначали сексуальну орієнтацію гвалтівників дітей, гомосексуалів виявилося менше 1%.

Вперше прояви СНІДу на початку 80-х було дійсно виявлено та описано саме у гомосексуальних чоловіків. Тоді навіть було запропоновано назвати хворобу «імунодефіцит, пов’язаний з геями». Проте вже за кілька місяців стало зрозуміло, що ця хвороба поширюється далеко не тільки серед геїв, і остаточною назвою було прийнято «синдром набутого імунодефіциту».

Програма ООН з ВІЛ/СНІД – ЮНЕЙДС – визначає ключові спільноти: групи, що мають найбільший ризик зараження та передавання ВІЛ і водночас найменший доступ до послуг з профілактики хвороби та медичної допомоги. На сьогодні до них відносять чоловіків, що мають секс із чоловіками (ЧСЧ), споживачів ін’єкційних наркотиків, секс-працівниць та працівників, їхніх клієнтів, трансгендерних жінок та ув’язнених. За даними 2022 року, ЧСЧ незалежно від їхньої сексуальної орієнтації складали лише 20% від усіх випадків нових заражень. Ця величина суттєво різниться залежно від регіону: наприклад, вона значно менша у Східній та Південній Африці порівняно з іншими регіонами.

Якщо при цьому подивитися на ризики передавання ВІЛ різними шляхами, то з сексуальних практик найвищий він для анального статевого акту, хоча і тут імовірність дорівнює лише 138 на 10000 випадків контактів з інфікованою особою. Для порівняння, при переливанні крові від зараженої особи ймовірність досягає 9250. Однак у загальному масштабі статевий шлях передавання переважає через більшу частотність таких контактів порівняно з переливаннями.

Часто анальний секс вважається суто практикою гомосексуальних чоловіків, однак це не відповідає дійсності. Так, за даними опитування 2011–2013 років у США 42,3% чоловіків мали анальний секс з жінкою хоча б раз у житті, а за даними 2013 року – 35% протягом минулого року. Серед геїв досвід анального сексу в житті мали від 75% до 90%. Хоча останні показники самі по собі вищі, але якщо їх сумістити з даними про сексуальну орієнтацію населення (за опитуваннями різних років у тих же США вони варіюються в межах кількох відсотків, досягаючи 9.3% у 2025 році), то очевидно, що кількість гетеросексуалів, які вдавалися до анальних практик, вийде значно більшою.

При цьому для суттєвого зниження ризику зараження не обов’язково відмовлятися від таких практик повністю. Так, за даними Центру контролю та профілактики захворюваності США, використання презервативів знижує ризик на 80%, засобів доконтактної профілактики – на 92%, а застосування антиретровірусної терапії для інфікованих – на 96%. Нарешті, важливо також робити регулярне тестування на ВІЛ.

Очевидно, що така профілактика потребує просвіти щодо ВІЛ та безпечного сексу, і охоплення нею гомосексуальних людей значно легше досягається в умовах їхньої рівноправної інтеграції в суспільство, а не обмеження прав, що заганяє їх у підпілля. Американська академія педіатрії вказує, що ЛГБ-молодь, яка не знаходять прийняття, в 3,4 рази більше схильна до ризикованого сексу. Загалом, гомофобія стримує багатьох ЛГБТ+ людей від звертання за послугами профілактики ВІЛ та погіршує якість надання таких послуг, отже – саме вона, а не гомосексуальність як така, підживлює епідемію ВІЛ

Хоча гомосексуальна пара дійсно не може мати дитину, в якої рівною мірою був би генетичний матеріал від обох партнерок чи партнерів з цієї пари, існують й інші способи, шляхом яких у такої пари можуть з’явитися діти. Наприклад:

  • У когось із пари може бути дитина від попередніх гетеросексуальних стосунків, у яких людина була до прийняття власної гомосексуальності.
  • Пара може скористатися допоміжними репродуктивними технологіями (ДРТ).
  • Пара може усиновити або удочерити дитину.

Останніми роками з’явилася така методика як «мітохондріальна заміна», шляхом якої жінка може передати свої мітохондрії на додаток до яйцеклітини іншої жінки й, отже, майбутня дитина матиме певну частку генетичного матеріалу від двох жінок. Також розвиваються методи штучного створення статевих клітин, які незабаром можуть дозволити мати спільних генетичних дітей людям однієї статі (зараз цей метод уже показав успішні результати на мишах).

Що стосується трансгендерних людей, то, хоча на сьогодні трансчоловік не може зачати, а трансжінка народити дитину, це не значить, що вони не здатні мати генетичних дітей в принципі. Вони можуть заводити їх до початку транспереходу, якщо починають його вже після статевого дозрівання. Пізніше на заваді може стати операція зі зміни статевих органів, проте на сьогодні такі операції вже не є обов’язковими для завершення транспереходу у значній частині країн включно з Україною, і багато транслюдей вибирають їх не робити. Гормональна терапія ж, хоча й впливає на фертильність, у більшості випадків не є необоротною, тож у разі рішення стати батьком чи матір’ю її можна призупинити та згодом поновити.

На сьогодні вже відомо чимало випадків, коли трансчоловіки таким шляхом виносили і народжували дітей. Крім того, для сімей, у яких партнер або партнерка є транслюдиною, в загальному випадку також доступні ДРТ та адопція. Сучасні клінічні настанови прямо рекомендують транслюдям, які планують перехід, розглядати різні репродуктивні опції до його початку.

Разом із тим, ЛГБТ+ часто обмежують у можливостях мати дітей вже на законодавчому рівні. Це може проявлятися як заборона чи ускладнення доступу до допоміжних репродуктивних технологій та адопції. Або непрямим чином – через передумову стерилізації до юридичного визнання гендеру (зміни документів) для трансгендерних людей, та через невизнання одностатевих стосунків, в результаті чого та людина з пари, для якої дитина не є генетичною, не визнається її матір’ю або батьком і не має відповідних прав щодо неї. В Україні, зокрема, одностатеві пари позбавлені права на адопцію, а діагнози, пов’язані з трансгендерністю, накладають обмеження на можливість як адопції, так і доступу до ДРТ. Тому якщо за різними дослідженнями діти є у 9–16% геїв та лесбійок та 15–50% транслюдей у порівнянні з близько 70% цисгетеролюдьми, то можна впевнено казати, що за відсутності обмежень ці цифри були б вищими.

Нарешті, варто зауважити, що й серед гетеросексуальних сімей не всі мають дітей і не всі можуть чи прагнуть їх мати. Тому пов’язувати сім’ю виключно з наявністю дітей, тим паче коли йдеться саме про ЛГБТ+ людей – некоректно. Зрештою, і в українському законодавстві сім’ю визначено просто як осіб, «які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки».

За самим визначенням гомосексуальність передбачає як сексуальний, так і романтичний або емоційний потяг – так само, як і гетеросексуальність. Гомосексуальні люди можуть глибоко кохати одне одного, й історії такого кохання відомі з давніх давен до наших днів. Наприклад, за цим посиланням можна ознайомитися з листами, які писали своїм коханим тієї ж статі такі відомі люди як Вірджинія Вулф, Оскар Вайлд та інші. А тут можна почитати про стосунки в листуванні українських письменниць Лесі Українки та Ольги Кобилянської.

Водночас, дослідження, які проводилися в минулому столітті, дійсно давали високі показники кількості партнерів у гомосексуалів, що свідчило про часту їх зміну. Так, у Німеччині, за результатами досліджень сексолога Мартіна Даннекера, в 1971 році середня кількість партнерів за рік дорівнювала 14,3, а в 1987 р. знизилася до 5,5. На 1996 рік 50–60% гомосексуальних студентів мали більше 10 партнерів протягом життя, порівняно з 15% гетеросексуальних.

Втім, і в цьому спектрі були як люди з великою кількістю швидкозмінних зв’язків, так і ті, що тяжіли до сталих стосунків. Зокрема, у ті ж часи в США за різними даними 40–60% геїв мали доволі стабільні пари, і приблизно половина з них жили разом. Схожі дані можна знайти для Східної Німеччини та Англії.

Сучасні ж дані свідчать, що стабільність гомосексуальних стосунків наближається до такої ж у гетеросексуальних. Зокрема, дослідження 2017 року в США виявило, що гомосексуальні стосунки мають в середньому коротшу тривалість за гетеросексуальні, однак для тих пар, що живуть разом, ця тривалість збільшується. У випадку ж укладання шлюбу різниця в стабільності пар взагалі нівелюється, а то й гомосексуальні стають навіть стабільнішими. Дослідження 2019 року, в якому намагалися зважати й на результати попередніх, зрештою показало, що для пар, які живуть разом, є вони одно- чи різностатевими, ризик припинення стосунків практично однаковий, і реєстрація стосунків сприяє його зниженню.

При цьому в опитуванні, проведеному ще в 2013 році, 84% дорослих ЛГБТ+ людей відзначили кохання як дуже важливу причину для укладання шлюбу. Також 60% опитаних або вже були в шлюбі, або хотіли б його укласти, і 93% в тій чи іншій мірі підтримували саму ідею легалізації таких шлюбів. Нарешті, за тими ж даними із США, 35% ЛГБТ+ людей є родителями (цей відсоток для бісексуальних людей вищий за гомосексуальних), а з тих, хто ні, принаймні 28% хотіли б колись мати дітей.

Такі дані та їхня динаміка показують, що все рівно навпаки: доки гомосексуальні люди стикаються з засудженням суспільством їхніх стосунків та не мають можливості їх узаконити, то ситуативні контакти в окремих спеціальних місцях є простішими за підтримування стабільних стосунків, не кажучи вже про створення сімей та заведення дітей. Коли ж суспільство та держава дозволяють гомосексуальним парам жити в таких самих умовах, як гетеросексуальні, то й різниця між ними поступово сходить нанівець.

На перший погляд, можна угледіти певну кореляцію в тому, що в країнах, де гомосексуальність засуджується суспільством та переслідується, а транспереходи важко доступні та взагалі неврегульовані – а це насамперед ісламські країни Азії та Африки – населення здебільшого стрімко зростає, тоді як у ліберальних до ЛГБТ+ західних країнах приріст населення невеликий або взагалі відсутній. Однак на рівень народжуваності впливає багато факторів, які варто розглядати в комплексі.

Сприяють росту народжуваності такі чинники як бажання мати дітей, орієнтація жінок на сім’ю та дітей, релігійність, наявність соціальної підтримки, проживання в сільській місцевості, державні програми підтримки сім’ї, соціальний тиск щодо народження дітей тощо. Зниження народжуваності пов’язується з високими статками, високим рівнем освіти, державною демографічною політикою з обмеження народжуваності, користуванням засобами контрацепції, високим залученням жінок у сферу праці та ін.

Якщо подивитися на цей перелік, то легко побачити, що значна частина другої половини факторів притаманна саме економічно розвиненим західним країнам, тоді як деякі з першої – країнам «третього світу». Можна сказати, що в розвинених країнах важливішою стає не кількість населення, а якість: коли народження дитини не обов’язково є пріоритетом для сім’ї, але якщо вже таке рішення приймається, то їй намагаються дати все найкраще.

Водночас, опитування, проведене в 2023 році в 30 країнах, показало, що в середньому 9% населення ідентифікують себе як належних до ЛГБТ+ (опитування 2024 року у США дало схожі дані у 9,3%). Навіть якщо уявити, що всі ці люди не залишають по собі потомства, це все ж відносно невелика частка від загального населення, щоб вона могла суттєво вплинути на рівень народжуваності в цілому. Однак припущення щодо відсутності потомства не відповідає дійсності: за різними даними, дітей мають 9–16% гомосексуальних та 15–50% трансгендерних людей. Причому часто в можливостях стати родителями їх обмежують не власні бажання, а саме держава та суспільство, ускладнюючи або унеможливлюючи доступ до допоміжних репродуктивних технологій, адопції та родительських прав.

Нарешті, якщо подивитися на дані щодо населення та його приросту в різних країнах у динаміці, то видно, що країни західного світу з більш ліберальним законодавством щодо ЛГБТ+ показують тут здебільшого невеликий, та все ж ріст. Зменшення ж населення відбувається в таких країнах, як наприклад Італія, Молдова, Польща, Японія, а також Китай і Росія, де на сьогодні немає ані легалізації одностатевих шлюбів, ані простої й доступної процедури трансгендерного переходу.

Права людини як такі дійсно однакові для всіх. На найбільш базовому рівні вони зафіксовані в Загальній декларації прав людини ООН, де немає розрізнення за сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю (СОГІ). В країнах Ради Європи – тобто майже всіх європейських країнах – також має чинність схожий за суттю документ Європейська конвенція з прав людини, що є вже не декларативним, а дає можливість захищати свої права в Європейському суді з прав людини. Нарешті, у розділі II Конституції України визначені права, гарантовані громадянам державою.

Однак коли постає питання про практичні можливості здійснення людьми всіх їхніх прав, то неможливо ігнорувати те, що люди є різними за багатьма ознаками, і досягнення для них справжнього рівноправ’я може потребувати різних заходів.

Наприклад, коли трансгендерна людина здійснює перехід, то дані в її особових документах перестають відповідати імені, яким вона фактично себе називає, гендеру, а також і зовнішності. Людині періодично доводиться пояснювати цю невідповідність, так чи інакше розкриваючи факт своєї трансгендерності – приватну інформацію, яку вона має право тримати при собі. Тобто таким чином порушується її право на недоторканність приватного життя. Щоб цього уникнути, потрібне законодавство, яким визначалася б швидка та доступна процедура зміни документів посвідчення особи.

Або ж коли люди однієї громадянської статі вирішують утворити сім’ю, вони можуть бажати отримати пов’язані з цим громадянські права: на спільне володіння майном, виховання дітей, успадкування тощо. Ці права зазвичай надає шлюб, однак якщо його визначено як такий, що укладається між чоловіком і жінкою, то одностатеві пари позбавлені них. Тож для досягнення справжнього рівноправ’я законодавство має бути змінено таким чином, щоб поширити на них можливість здійснення права на шлюб.

Причому в цих випадках спеціально згадувати СОГІ чи ЛГБТ навіть не обов’язково – достатньо сформулювати закони так, щоб ними могли скористатися люди будь-якої орієнтації та ідентичності. Однак не все можна вирішити такими формулюваннями, оскільки існує ще й проблема дискримінації за ознаками СОГІ.

ЛГБТ+ люди частіше стикаються з упередженим ставленням, яке може проявлятися як небажання брати їх на роботу, здавати житло, ненадання їм належної медичної допомоги, проблеми при подорожах та перетині кордону тощо, саме з огляду на їхню сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Також ЛГБТ+ люди частіше стають жертвами насильства, коли на них нападають, б’ють, цькують їх знов-таки через їхню орієнтацію чи ідентичність. Тому наявність ознак СОГІ в законодавстві з протидії дискримінації та злочинам на ґрунті ненависті, а також спеціальних політик, що деталізують заходи з такої протидії та запобігання, допомагає боротися з цими явищами та зводити їх нанівець.

До того ж, такі інструменти передбачають захист не виключно гомосексуальних або трансгендерних людей – у гіпотетичній ситуації, де дискримінованою через сексуальну орієнтацію була б гетеросексуальна людина, вони так само можуть їй допомогти. Отже, ми повертаємося до того, що права людини однакові для всіх, але їх дотримання має бути забезпечене належними засобами.

На сьогодні ж, згідно з проведеним нами аналізом, в Україні є принаймні 11 визначених у Конституції прав, які ЛГБТ+ люди не можуть реалізовувати настільки ж вільно, як інші громадяни.

Треба зазначити, що саме по собі формулювання про «дурний вплив» і його побоювання вказують на сприйняття гомосексуальності та трансгендерності як явищ апріорі «ненормальних», небажаних, тоді як на сьогодні вони розглядаються як нормальний варіант людського різноманіття. Тим не менш, не акцентуючи уваги на оцінках, поглянемо на вплив ЛГБТ+ родителів на дітей як такий.

Було проведено вже досить багато досліджень становища дітей в одностатевих сім’ях. Американська психіатрична асоціація в огляді таких досліджень від 2005 року вказала на відсутність даних, які свідчили би про те, що відсоток гомосексуалів серед таких дітей начебто вищий за середній – більшість із них виростають суто гетеросексуальними. Так само у них не було помічено якихось особливостей гендерної ідентичності чи гендерної ролі. В оновленій у 2020 р. «Резолюції щодо сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності (СОГІ), родителів та їхніх дітей» та ж АПА повторює цю позицію з уточненням відповідно до кількох досліджень, які показали більшу гнучкість та нестереотипність у гендерних проявах дітей ЛГБТ+ людей. Також згадується, що в розвитку таких дітей у сенсі здоров’я, поведінкових рис, стосунків з однолітками не було помічено якихось відмінностей у порівнянні з тими, яких виховували гетеросексуальні батьки.

Що стосується трансгендерних родителів, то у 2014 році Інститут Вільямса зробив аналіз досліджень з цієї теми. Тут також не було знайдено жодного впливу родительського трансстатусу на сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність дітей. Крім того, вказано, що найбільшим стрес-фактором для дітей є не трансперехід когось із родителів як такий, а напруга в їхніх стосунках, що виникає на його тлі, особливо коли справа доходить до розлучення.

Ті, хто побоюються за становище дітей в одностатевих сім’ях, часто посилаються на дослідження «нових структур сім’ї» Марка Реґнеруса. Проведене в 2012 році, воно начебто показало, що діти з таких сімей мають гіршу якість життя – зокрема це стосується рівня освіти, працевлаштування, схильності до депресії та вживання психоактивних речовин. Однак це дослідження має методологічні проблеми: лише двоє з розглянутих у ньому дітей насправді проживали в одностатевій сім’ї протягом усього дитинства, в інших же хтось із родителів лише мали досвід одностатевих стосунків у певний період життя. Деякі з досліджуваних дітей ще й пережили розлучення батьків після гетеросексуального шлюбу, що не кращим чином відбивається на благополуччі дитини незалежно від їхньої сексуальної орієнтації.

У 2015 році дослідники спробували повторно проаналізувати дані Реґнеруса, виправивши його помилки, і отримали принципово інший результат: різниця між дітьми, вихованими гетеросексуальними парами та геями/лесбійками, є мінімальною. Це збігається з результатами багатьох інших досліджень, а деякі навіть указують на те, що діти в одностатевих сім’ях є трохи щасливішими й здоровішими. Загалом уже можна казати про існування на науковому рівні консенсусу щодо відсутності різниці у фізичному та психічному стані дітей в одностатевих та різностатевих парах.

«Пропаганда» мала б означати, що публічні ЛГБТ+ люди закликають інших до того, щоб заводити одностатеві стосунки, практикувати секс із людьми своєї ж статі або «змінювати стать». Проте нічого схожого на це насправді не відбувається.

Фактично, в подібних твердженнях має місце підміна змісту, коли до пропаганди відносять те, що нею насправді не є. Наприклад, коли пропагандою називають подання різноманітних проявів сексуальності та гендеру як варіантів норми. Але позиціонування чогось як нормального не є заохоченням до цього і саме по собі не призводить до зміни іншими людьми їхніх уподобань. Наприклад, якщо різні люди люблять різну їжу, різні фільми, різні жанри літератури, то кожна з них може розповідати про свої переваги, але навряд чи інші внаслідок цього змінять свої смаки.

Також іноді «пропагандою» вважають будь-яку видимість ЛГБТ+ – чи то в якості персонажів художнього фільму, чи в публічній демонстрації символіки, чи у відкритих проявах ніжності між двома дівчатами або хлопцями. Однак у такому разі доведеться визнати, що гетеросексуальної пропаганди в нашому світі незрівнянно більше. Нею наповнена вся культура, адже більшість сюжетів у ній якщо не мають центральною темою, то принаймні згадують гетеросексуальні стосунки. Кожного разу, коли людина розповідає, як вона познайомилася, сходила на побачення, з’їздила на відпочинок із кимось протилежної статі, це можна розцінювати як гетеросексуальну пропаганду. До неї так само відноситься й усе, що стосується сімейного життя в конвенційному розумінні. Квінтесенцією ж такої пропаганди можна назвати весільні церемонії з їх традиційними ритуалами.

Таким чином, вплив окремих випадків видимості проявів гомосексуальності чи трансгендерності на суспільство і близько не досягає того рівня, який має гетеросексуальність. Протилежне враження може виникати лише через ефект когнітивного упередження вибіркового спостереження, коли люди більше схильні помічати ті речі, про які вони більше думають. Тож якщо комусь усюди вбачається ЛГБТ-пропаганда – це насамперед може свідчити про фіксованість на ЛГБТ-тематиці самої цієї людині.

«Паради» ж, у свою чергу, є квінтесенцією видимості для ЛГБТ+ людей. У країнах здебільшого західних, де вони вже досягли рівності принаймні в законодавчій площині, зокрема права на укладання шлюбів, щорічні прайд-паради мають характер свята, часто з елементами карнавальної ходи, до якої залюбки долучаються й цисгендерні гетеросексуальні люди без побоювань за свою орієнтацію та гендер. У країнах же, де значну частину прав ще доводиться виборювати, як-от і Україна, прайди (а не паради) відбуваються радше у формі правозахисної ходи з гаслами та політичними вимогами до влади. Втім, вони теж можуть мати святкові елементи – адже для частини учасників та учасниць це єдиний день року, в який вони можуть вільно вийти та заявити про себе. І в цьому, звісно, немає нічого поганого.

Люди схильні визначати орієнтацію іншої людини, виходячи з поточного моменту. Тож якщо, наприклад, дівчина перебуває в стосунках з іншою дівчиною, то її визначають як лесбійку, а якщо з хлопцем – то як гетеросексуалку. Якщо ж відомо про її попередні стосунки, які були з людиною іншої статі, ніж зараз, то їх можуть сприймати як етап, що передував «визначенню», або ж очікуватимуть, що таке визначення відбудеться надалі. Таким чином, її бісексуальність стає невидимою – особливо, якщо вона сама про неї не заявляє.

Насправді ж бісексуальність як властивість стосується не того, які в людини стосунки наразі, а самої її здатності закохуватися, формувати стосунки та отримувати задоволення від сексу з людьми як жіночої, так і чоловічої статі чи гендеру. І як гетеросексуальна людина в стосунках не обов’язково визначилася з бажанням провести саме з цією людиною решту свого життя – так і бісексуальна не обов’язково визначилася щодо стосунків виключно з дівчатами чи хлопцями на майбутнє. І не зобов’язана визначатися.

Іноді побажання «визначитися» походить від гомосексуальних людей, породжене страхом, що якщо хтось може так переходити від одностатевих до різностатевих стосунків, то до того ж можуть змусити і їх. Однак тут важливо розуміти, що сексуальні вподобання кожної людини індивідуальні, і певні вибори однієї людини в жодному випадку не мають бути приводом примушувати до того ж іншу.

З іншого боку, бісексуальність не означає, що така людина прагне мати стосунки з людьми обох статей одночасно, як іноді про це думають. Також іноді робиться висновок, що якщо для людини не має значення стать – то й узагалі не має значення, з ким. Це не відповідає дійсності: як свідчать дані опитувань, більшість бісексуальних людей перебувають у моногамних стосунках і не мали досвіду одночасних стосунків з жінкою та чоловіком.

Насправді для бісексуалів усе так само, як і для гетеро- та гомосексуалів: при тому, що вибір людини для стосунків у останніх обмежується певною статтю, це не значить, що вони готові злягатися з будь-якою людиною цієї статі. Також і бісексуала чи бісексуалку приваблюватиме не будь-хто, а якась конкретна людина – просто в один життєвий період це може бути людина однієї статі, а в інший – іншої.

Такі думки породжуються стереотипними уявленнями про стосунки як гетеросексуальні за замовчуванням, у яких чоловік та жінка є протилежностями, що уособлюють собою маскулінність та фемінність. У такій гендерно-бінарній парадигмі, якщо чоловік має потяг до інших чоловіків, то він намагатиметься відтворювати в зовнішності та поведінці образ, наближений до жінки, а жінка, яку приваблюють жінки – образ чоловіка.

Цей стереотип розбивається вже навіть тією логікою, на якій він і побудований. Адже якщо, наприклад, дві лесбійки формують пару, в якій одна грає роль чоловіка, то інша, відповідно, має бути в ролі «жіночної жінки», що не відрізнятиметься від звичайних жінок. Аналогічно і для двох геїв.

Таке дійсно буває. Адже геї та лесбійки, зростаючи в тому самому суспільстві, побудованому на гендерно-бінарній системі, не є вільними від її установок. Тому деякі з них, будуючи стосунки, намагаються в сексі, а то й певною мірою в житті, відтворювати в них модель «актив – пасив», де активна роль може бути асоційована з традиційною чоловічою, а пасивна – з жіночою. Однак, наприклад, за підрахунком профілів на американському гей-порталі на початку 10-х років лише трохи більше половини користувачів чітко вказали свою роль, причому за замовчуванням вона там стосується лише переваг у сексі.

Загалом, ЛГБТ-субкультура протягом минулого століття породила різні зразки для наслідування. Так, у ній є «манерні геї», що в своєму стилі вимови, рухів, окремих деталей одягу відтворюють елементи жіночності – часом у перебільшеному, дещо гротескному вигляді – й можуть іноді говорити про себе в жіночому роді. При цьому в деяких гей-колах така поведінка не вітається, так що можна говорити навіть про існування фобії щодо неї. З іншого боку, є «ведмеді» – кремезні чоловіки, часто з бородою та густим волоссям на тілі, що культивують таким чином грубу маскулінність у зовнішності. Серед лесбійок довгий час був поширений поділ на «буч» і «фем» – відповідно, маскулінних та фемінних жінок, з яких останні через свою типово жіночну зовнішність часто не сприймаються як «справжні» лесбійки.

Особливості зовнішності, що роблять її відмінною від конвенційно жіночої та чоловічої, можуть також слугувати маркерами, за якими геям та лесбійкам легше впізнавати «своїх» – зокрема, при зав’язуванні нових стосунків. Саме на цьому засноване таке явище як «гейдар», тобто «гей-радар». Однак він може давати збої, наприклад, на метросексуалах – чоловіках, які приділяють багато уваги моді та стилю, або ж на тих феміністках, що відмовляються від практик краси, породжених патріархатом. Крім того, частина гомосексуалів, навпаки, уникає подібної зовнішньої відмінності, оскільки в не дуже толерантному суспільстві вона підвищує для них ризик стикнутися зі стигматизацією та насильством.

Отже, далеко не всю ЛГБТ+ спільноту можна розписати за категоріями, пов’язаними з зовнішнім виглядом та проявами. У XXI столітті, коли ідеї фемінізму та квіру все більше підважують гендерну бінарність, розмиваючи її обмежені рамки і змінюючи зрештою не лише гомосексуальне, а й гетеросексуальне середовище, такий поділ стає все менш актуальним.

У 1966 році Гаррі Бенджамін – ендокринолог та сексолог, який значну частину свого життя присвятив вивченню явища трансгендерності – у книзі «Феномен транссексуальності» опублікував класифікацію трансгендерних проявів, яка згодом стала відомою як «шкала Бенджаміна». У ній одним з атрибутів «справжньої транссексуальності» в найсильніших її проявах, коли людина з приписаною чоловічою статтю відчуває себе жінкою і прагне максимально привести своє тіло до жіночого, він визначав сексуальну орієнтацію, спрямовану саме на чоловіків.

Сам Бенджамін застерігав від застосування своєї класифікації як абсолютного мірила. Проте лікарі-психіатри відтоді часто прямо чи непрямо спиралися на шкалу Бенджаміна при діагностуванні транссексуальності – а точніше, при визначенні, кого можна чи неможна допускати до здійснення транспереходу. Однак що далі, то більше ставала зрозумілою обмеженість та умовність цієї шкали. Зокрема, самі транслюди, знаючи, якому стандарту вони мають відповідати для отримання дозволу, підлаштовували під нього свої життєві історії, розповідаючи їх лікарям. В тому числі це стосувалося аспектів сексуальності, якщо її прояви в них не вписувалися у модель «справжності».

На сьогодні вже можна впевнено стверджувати, що прямого зв’язку між трансгендерністю та сексуальною орієнтацією не існує. Зокрема, це підтверджують соціологічні дослідження транслюдей, де серед іншого вивчалося питання їхньої орієнтації. Хоча дані вказують на суттєву відмінність співвідношення різних сексуальних орієнтацій у трансгендерних людей порівняно з цисгендерними, ключова різниця полягає в більшому їх різноманітті у транслюдей. Так, за даними 2018 року зі США, близько половини транслюдей зазначили свою орієнтацію як спрямовану на людей більше ніж однієї статі або гендеру тоді як суто гетеросексуальну – близько 17%, і майже стільки ж як гомосексуальну. Це може бути обумовлено тим, що через розбіжність своєї гендерної ідентичності зі статтю від народження транслюди загалом більше рефлексують на теми, пов’язані з гендером і сексуальністю, і менше схильні спиратися на стереотипні суспільні установки при побудові стосунків.

Що ж стосується геїв та лесбійок з відповідно визначеною при народженні чоловічою та жіночою статтю, то до думок про її «зміну» їх може підштовхувати лише ситуація, в якій гомосексуальність засуджується в суспільстві значно суворіше за трансперехід. На сьогодні наочний приклад цього демонструє Іран. Там сексуальні стосунки між людьми однієї статі караються аж до смертної кари. Натомість трансгендерний перехід є доволі доступним і частково фінансується державою. Тим самим гомосексуальних людей непрямо заохочують до того, щоб вони робили перехід, і їхні стосунки ставали гетеросексуальними – тоді вони уникають покарання і отримують визнання як законослухняні громадяни. Як результат, Іран займає друге місце в світі за кількістю зроблених операцій за зміни статевих органів. Навряд чи це було б так, якби не репресивна державна політика щодо гомосексуалів.

Люди схильні пов’язувати стать насамперед із первинними статевими ознаками, тобто зовнішніми статевими органами, оскільки саме відмінність між ними видається найбільш очевидною. Насправді ж стать є структурою, що складається з багатьох компонентів, частину з яких змінити неможливо, а зміна інших не обов’язково пов’язана з хірургією. Якщо конкретніше:

  • Статеві хромосоми. На сьогодні засобів змінити хромосомний набір з XX (жіночий) на XY (чоловічий) чи навпаки (або з якогось чи на якийсь інший, якщо враховувати існування інтерсекс-людей з хромосомними варіаціями) немає.
  • Статеві залози – гонади. Можуть видалятися шляхом хірургічних операцій: орхіектомії (видалення яєчок), гістеректомії (видалення матки) або у процесі складніших операцій. Також їхні функції можуть пригнічуватися без хірургічного втручання шляхом гормональної терапії. Водночас, методів для відтворення гонад іншої статі на сьогодні не існує.
  • Статеві гормони. Їх рівень в організмі може коригуватися вживанням гормональних препаратів, курс яких із відповідно підібраним дозуванням здатен створити гормональний фон, що відповідає типовому фону для іншої статі.
  • Первинні статеві ознаки – геніталії. Шляхом хірургічної операції можуть як видалятися, так і формуватися інші. Останнє є не «пришиванням», а складними методиками конструювання нових геніталій з використанням матеріалу старих та, в деяких випадках, інших тканин організму. При цьому візуально вони можуть не відрізнятися від статевих органів цисгендерних людей, однак через відсутність гонад не є повністю функціональними. Люди, яким було зроблено такі операції, не здатні зачинати дітей, і їхні сексуальні функції, особливо у трансчоловіків, можуть бути певною мірою обмежені.
  • Вторинні статеві ознаки. Їх зміна досягається різними засобами. Зокрема, за рахунок гормональної терапії змінюється структура шкіри: у трансжінок вона гладшає, у трансчоловіків – грубішає. У трансжінок виростають молочні залози й зібльшуються груди, які в разі бажання вони можуть додатково збільшувати шляхом маммопластики. У трансчоловіків гормони на розмір грудей не впливають, і вони можуть їх видаляти шляхом мастектомії. Також у трансчоловіків від гормонів збільшується ріст волосся на тілі та на обличчі. У трансжінок волосся на тілі стає менше, однак на обличчі його можна позбутися, лише вдавшись до епіляції.
  • Громадянська стать – графа «стать» у документах посвідчення особи. Залежно від законодавства конкретної країни, її зміна може потребувати певних медичних втручань у якості передумови або ні. В Україні на сьогодні такою передумовою відповідно до «Основ законодавство про охорону здоров’я» є проведення медичного втручання зі зміни (корекції) статевої належності, яке може включати або ні хірургічну операцію, але має включати гормональну терапію, і яке в свою чергу потребує встановлення діагнозу «транссексуалізм».

При цьому зміна зовнішності, через яку люди зазвичай і сприймають когось як «дівчину» чи «хлопця», обумовлена зміною вторинних статевих ознак, яка, як видно з опису вище, досягається насамперед завдяки гормонам і від операцій на геніталіях не залежить. Також на відміну від операцій такі зміни зазвичай не дуже швидкі: вони відбуваються поступово і час, за який людина починає сприйматися більшістю як належна до іншої статі, може займати від кількох місяців до пари років.

Більше того: багато транслюдей приходять до висновку, що операцій зі зміни статевих органів вони не потребують, і обмежуються лише гормональною терапією. А в останні роки, як наприклад у Швеції, навіть і домагаються компенсації за такі операції, які зробили проти власного бажання, бо ті були обов’язковою вимогою для отримання юридичного визнання гендеру (тобто зміни громадянської статі). Зараз практику таких вимог з боку держави називають «примусовою стерилізацією», і з кожним наступним роком все більше країн відмовляються від неї – що зробила і Україна, змінивши процедуру транспереходу в 2016 році.

Наприкінці варто зазначити, що з огляду на вищенаведений перелік сам термін «зміна статі» не є коректним. Краще уточнювати, про зміну яких саме компонентів статі йдеться в тому чи іншому конкретному випадку, а в якості узагальненого терміну вживати «трансгендерний перехід».

Питання доступу трансгендерних людей – насамперед трансжінок – у приміщення, розподілені за гендером, особливо активно стало обговорюватися останніми роками. Значною мірою цьому посприяли так звані «туалетні закони» – законодавчі ініціативи, які просувають консервативні політики здебільшого в різних штатах США, спрямовані на обмеження доступу в туалети, душові тощо залежно від статі, приписаної людині при народженні. Метою таких законів декларується захист приватного життя та убезпечення від насильства насамперед жінок і дітей.

При цьому заходи з юридичного визнання гендеру трансгендерних людей, тобто зміни особових документів, а також антидискримінаційні заходи, які певною мірою дозволяють транслюдям бути визнаними відповідно до їхньої гендерної ідентичності навіть незалежно від документів, діють у багатьох країнах уже не перший рік. Це дає можливість оцінити, як вони реально впливають на ситуацію в контексті безпеки. Так, у 2015 році було опитано 17 шкільних округів 12 штатів США, у яких на той момент уже певний час діяло законодавство з захисту від дискримінації на ґрунті гендерної ідентичності. Жодних інцидентів, спричинених трансгендерними учнями, в тому числі в туалетах, при цьому виявлено не було. А в 2018 році також у США було проведено дослідження в різних закладах штату Массачусетс з урахуванням того, чи діє в них інклюзивна політика щодо транслюдей. Результати не показали жодної різниці в рівнях сексуальних злочинів у громадських вбиральнях чи роздягальнях між тими закладами, де вона діє, й тими, де ні.

Хоча окремі інциденти, пов’язані, наприклад, з підгляданням за жінками у роздягальнях з боку як трансжінок, так і чоловіків, що видавали себе за них, дійсно траплялися, однак це поодинокі випадки на загальному тлі сексуальних злочинів щодо жінок з боку чоловіків. Вони аж ніяк не дають приводу для висновку, що спрощення юридичного визнання гендеру якось змінює ситуацію в гірший бік. Те ж саме можна сказати щодо в’язниць та притулків.

Варто зазначити, що в більшості випадків постійного контролю доступу в такі приміщення як туалети чи роздягальні в принципі не передбачено – тож якщо чоловік-насильник захоче туди потрапити, йому зазвичай навіть не треба прикидатися трансжінкою. Водночас, методи контролю типу перевірки паспорту на вході, не кажучи вже про перевірку геніталій, віддають тоталітаризмом і будуть не до вподоби не лише трансгендерним, а й більшості цисгендерних жінок, яких вони начебто мають захищати. Натомість, більшість проблем та побоювань щодо безпеки здатні вирішити окремі кабінки без жодного гендерного маркування, які зате щільно зачиняються.

У просторах же тривалого перебування, таких як в’язниці та притулки, вхідний контроль є якраз важливим і доцільним. І його не варто зводити виключно до формальної перевірки статі чи гендеру, а робити більш індивідуалізованим, визначаючи, куди і з ким можна чи не можна помістити ту чи іншу людину залежно від її особистих якостей, серед яких трансгендерність не має бути єдино визначальною. Як це вже робиться, наприклад, у тюрмах Нової Зеландії та Шотландії.

Така точка зору часто походить від представників правоконсервативних рухів та людей схожих із ними поглядів. Для них патріотизм тісно пов’язаний із так званими «традиційними сімейними цінностями», які допускають тільки гетеросексуальні стосунки та сім’ї з типовими гендерними ролями «чоловіка» і «жінки», виключаючи також прояви трансгендерності. Оскільки це є складовою їхнього бачення України як національної держави, в їхньому уявленні ЛГБТ+ людям немає чого її підтримувати. Тож ті, зокрема, не можуть служити в ЗСУ, за першої-ліпшої нагоди виїжджають до країн Заходу, а то й узагалі стають на бік росії.

Проте патріотизм може набувати різних форм. І в тому, щоб людина підтримувала прогресивні цінності –­ зокрема в соціальній площині, прагнучи рівноправності для різних форм стосунків, сімей та самовираження – а водночас любила Україну, і саме такою – соціально прогресивною – бачила її в майбутньому, немає жодного протиріччя.

Що стосується активних проявів патріотизму, як-от захист своєї країни, то ще в 2018 році було засновано об’єднання «Українські ЛГБТ+ військові та ветерани за рівні права». Воно налічує понад 500 ЛГБТ+ військових та ветеранів, лише невелика частина яких є відкритими в публічному просторі, загальна ж кількість ЛГБТ+ людей у лавах ЗСУ може бути значно більшою. У 2023 році гомофобний військовий Сергій Бондар ініціював «маніфест» про те, що ЛГБТ+ люди начебто відсутні на фронті, однак його дані ґрунтувалися на коментарях без жодних підтверджень. Натомість об’єднання ЛГБТ+ військових зібрало список із більше ніж 50 підрозділів, у яких служать його учасники й учасниці. Водночас, частина ЛГБТ+ людей можуть вагатися щодо військової служби не через брак патріотизму, а через високий рівень гомофобії та трансфобії в армії. Для транслюдей додатковою проблемою є те, що держава не забезпечує їх на час служби гормональними препаратами, які необхідно приймати на постійній основі.

Питання виїзду ЛГБТ+ людей з України за кордон під час повномасштабного російського вторгнення частіше піднімалося західними організаціями та ЗМІ – насамперед із фокусом на трансжінках, які не мають можливості виїхати в разі, якщо за паспортом у них залишається чоловіча стать. Та це не значить, що всі чи навіть більшість трансжінок і тим паче ЛГБТ+ людей загалом прагнули виїхати – ба більше, українські ЛГБТ+ організації продовжували свою діяльність з урахуванням умов війни. І навіть опиняючись за кордоном, українські ЛГБТ+ активісти й активістки намагаються привертати увагу до пов’язаних із війною проблем і потреб, зокрема закликаючи надавати Україні більше озброєння. Так, гаслом Маршу Рівності, що проходив на базі прайду в Ліверпулі в 2023 році, було «Війна не закінчена».

Звинувачення ж ЛГБТ+ у прихильності до росії є найбільш абсурдними. Звісно, окремі ЛГБТ+ люди можуть мати які завгодно політичні погляди включно з проросійськими – як і люди з будь-яких інших соціальних груп. Та варто пам’ятати, що саме російська федерація є чи не найбільш гомофобною та трансфобною країною Європи на рівні як суспільства, так і державної політики. Останніми роками там діє заборона пропаганди «нетрадиційних сексуальних стосунків», заборона трансгендерного переходу, а також «міжнародний громадський рух ЛГБТ» оголошений екстремістською організацією. Тож важко уявити ЛГБТ+ людину, яка прагнула би для себе такої реальності замість незалежної України. Та і свідчення тих українських ЛГБТ+ людей, що опинилися на територіях під російською окупацією, показують, що приховування своєї сексуальної орієнтації або трансгендерності стає для них питанням виживання, а найкращою життєвою можливістю – виїхати звідти.

Водночас, деякі народні депутати Верховної Ради створюють та просувають законопроєкти, дуже схожі за змістом із вищезгаданим російським законом «про заборону ЛГБТ-пропаганди». Тож питання, чи можуть бути патріотами такі гомофобні законотворці, виглядало б куди більш доречним.

Люди загалом схильні сприймати тих, хто відрізняються від них за певними ознаками, як більш однорідну групу, ніж тих, хто за тими ж ознаками на них схожі. Це явище досліджувалося ще на початку 80-х років, має назву «ефект гомогенності чужої групи» і може бути коротко описане як «вони всі схожі, ми всі різні». Таке когнітивне упередження пояснювано зокрема тим, що люди зазвичай схильні вважати відмінності між «своєю» та «чужою» групами важливішими за особливості окремих людей всередині «чужої» групи. Отже, якщо людина сприймає ЛГБТ+ людей як «чужих» для себе – з великою ймовірністю вона приписуватиме їм більшу схожість між собою, ніж є насправді.

Водночас, сам термін «ЛГБТ+ спільнота» начебто вказує на спільність, а такі вирази як «член/представник ЛГБТ+ спільноти», що подекуди вживаються, мимоволі можуть асоціюватися з чимось на кшталт політичної партії. До того ж, коли значна частина ЛГБТ+ людей залишаються невидимими, публічними є здебільшого активісти й активістки, що почасти можуть висловлюватися від імені всієї спільноти. Тут також простежується аналогія з партією та її членами, що представляють інтереси ширшої верстви громадян.

Однак ця термінологія дещо оманлива, і про «спільноту», а тим паче про «членство» йдеться радше умовно. Певною мірою це також видавання бажаного за дійсне, адже інколи й самим ЛГБТ+ людям хочеться бачити їхній рух більш єдиним, ніж він насправді є. Та якщо вже розвивати аналогію з партіями, то як у країні їх багато з різним порядком денним, так само багато і ЛГБТ+ організацій різної спрямованості. Кількість таких організацій в Україні можна оцінити в кілька десятків, і вони різняться за територіальним охопленням (від національного рівня до місцевих), за цільовою групою (ЛГБТ+ люди загалом або ж окремо геї, лесбійки, трансгендерні люди, ЛГБТ+ молодь тощо), за напрямками діяльності (просування законодавчих змін, підтримка місцевої спільноти, просвітництво, медична допомога тощо). При цьому якщо в загальнонаціональних питаннях, як от просування законопроєктів, що стосуються рівних прав для ЛГБТ+ людей, представники й представниці різних організацій можуть координуватися між собою, то в більшості інших вони працюють незалежно і можуть навіть не знати, чим займаються їхні колеги й колежанки з інших організацій.

Існують також міжнародні ЛГБТ+ організації, і тут теж можна провести аналогію. Так, ООН є наднаціональною структурою, в якій представлені майже всі країни світу, проте вона не визначає політику цих країн. Так само, найбільшим світовим об’єднанням ЛГБТ+ організацій є ILGA World (Міжнародна асоціація лесбійок, геїв, бісексуальних, транс- та інтерсекс людей) – яка, до речі, співпрацює з ООН – але вона також не визначає порядок денний для своїх членських організацій, а радше може надавати їм допомогу та підтримку в їхній діяльності.

Те, що багато ЛГБТ+ організацій отримують фінансування на свою діяльність від іноземних донорів, також може створювати враження, що таким чином ними керують із певного «світового центру». Та насправді цей механізм працює інакше: місцеві організації самі прописують зміст своїх проєктів, на які хочуть отримати фінансування. Донори ж лише визначають відповідність поданих проєктів своїм формальним вимогам, та, в разі схвалення, контролюють дотримання як цих вимог, так і тих, що зазначають у проєктах самі ЛГБТ+ організації. Можна також зауважити, що в умовах повномасштабної війни з росією українська держава як така значною мірою існує на кошти іноземних донорів, та це не робить її керованою «колективним Заходом».

Нарешті, коли кажуть про «ЛГБТ-ідеологію», під цим поняттям можуть штучно поєднувати різні речі: від власне нормалізації в суспільстві гомосексуальної орієнтації та трансгендерності – до нерозбірливих статевих стосунків, комунізму, пацифізму тощо. Однак варто згадати, що сама абревіатура «ЛГБТ» за визначенням вказує лише на особливості сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ). І якщо що і поєднує більшість ЛГБТ+ людей – то це прагнення жити в світі комфортно, маючи ту СОГІ, яка в них є. В усьому іншому ж належність до ЛГБТ+ сама по собі не визначає ідеологічних та політичних позицій людини, і вони можуть різнитися так само, як і в інших: від анархічних до консервативних. При цьому дехто може поєднувати ЛГБТ+ активізм із політичною діяльністю, як і ЛГБТ+ організації можуть співпрацювати з різними громадськими та політичними рухами – проте це не робить позиції таких рухів властивими всьому ЛГБТ+ активізму, не кажучи вже про всіх ЛГБТ+ людей загалом.