Коли зло стає звичним
Чому суспільства здатні виправдовувати насильство навіть тоді, коли його масштаби стають катастрофічними? Чому люди, які постраждали, так часто мовчать і сумніваються у власному досвіді? Як страх, сором і потреба в безпеці змушують залишатися поруч із тими, хто завдає болю? І що стається з людяністю — індивідуальною та колективною, — коли насильство перестає здаватися неприйнятним?
Війна залишає по собі не лише втрати та руйнування — вона змінює те, як ми сприймаємо біль. У суспільстві, яке щодня живе серед новин про смерть і руйнування, формується негласна ієрархія страждання: частина досвідів стає більш видимою і визнаною, тоді як інша відсувається на другий план.
Співчуття не є стабільним станом. Постійне зіткнення з чужим болем не завжди поглиблює емпатію, іноді навпаки — воно притуплює чутливість і перетворює страждання на фон. Чим більше стає постраждалих, тим легше суспільству втратити чутливість до їхнього болю.
Виснажена психіка гірше витримує неоднозначність. Коли людина тривалий час живе у страху, напрузі чи перевантаженні, зростає потреба у простих поясненнях, зовнішньому ворогові та відновленні відчуття контролю будь-якою ціною. Саме в такому стані дегуманізація починає виглядати не жахливою, а «логічною», а складна реальність — надто виснажливою, щоб її витримувати.
Але війна рідко створює насильство з нуля. Значно частіше вона оголює та радикалізує ті форми нерівності й пригнічення, які вже існували в суспільстві раніше. Усі форми насильства — від міжособистісного до масового — мають спільну логіку:
- боротьбу за владу;
- контроль над чужою автономією;
- право визначати, чиє життя, біль і безпека вважаються достатньо важливими.
Саме тут ми маємо знову і знову повертатися до внутрішнього компаса: що саме я зараз роблю — і з яким наміром? Я намагаюся побачити джерело болю чи знайти об’єкт, на який можна спрямувати ненависть? Я захищаю життя, гідність і свободу — чи намагаюся знищити те, що нагадує мені про власну вразливість?
Через віру в яке «руйнування цінностей» вбивають ЛГБТІК+ людей? Наскільки міцними є цінності, якщо вони руйнуються від самого факту існування іншості? Через що чинять насильство щодо жінок і дівчат — якщо не через прагнення підкорити, принизити та продемонструвати владу над тілом і автономією іншої людини? І чи не за тією самою логікою Росія приходить «звільняти» інші народи — від мови, пам’яті, ідентичності та права бути собою?
Провести ці паралелі важливо не для того, щоб зрівняти всі форми насильства між собою, а щоб налаштувати власну оптику: побачити, де саме починається дегуманізація, і на чиєму боці ми опиняємося, коли її виправдовуємо або замовчуємо. Росія не бореться за власну ідентичність — вона століттями намагається знищити чужі.
Права людини не є «не на часі» під час війни. Навпаки — саме вони визначають, чи бореться суспільство за життя, гідність та свободу, чи йде шляхом ідентифікації з агресором.
Як насильство отримує право на існування
Насильство не існує окремо від системи нерівності, на якій воно ґрунтується. Воно рідко починається з відкритої жорстокості. Значно частіше воно народжується в середовищі, де контроль, приниження або нерівність поступово починають сприйматися як допустимі. У цьому сенсі насильство існує не лише як окремий вчинок — воно вбудовується в загальні соціальні норми, уявлення про владу та способи реагування на чужий біль.
Як наслідок, не всі життя однаково визнаються такими, втрату яких варто оплакувати. Частина людей отримує менше прав на видимість, безпеку, захист і співчуття — особливо тоді, коли їхня ідентичність, тіло, спосіб життя або сам факт існування виходять за межі домінантних соціальних норм.
Емоції не існують поза політикою та соціальними відносинами. Страх, ненависть або відраза «прикріплюються» до певних тіл та груп людей, визначаючи, хто сприймається як «свій», а хто — як загроза або щось менш вартісне.
Саме тому ми говоримо про гендерно зумовлене насильство (ГЗН), адже від нього непропорційно часто потерпають саме жінкиЛюдина, яка має жіночу гендерну ідентичність незалежно від її статі та гендерної експресії. More та дівчата, а також ЛГБТІК+ люди, люди з інвалідністю, переселенки та переселенці, діти, люди похилого віку та всі, чия автономія вже обмежена нерівними владними відносинами, гендерними стереотипами та наявними соціальними нормами.
У воєнних умовах кількість випадків ГЗН тільки зростає, адже це напряму пов’язане з посиленням нерівності та залежності. Масове переміщення, економічна нестабільність та перевантаженість систем соціального захисту обмежують доступ до ресурсів і підтримки, змушуючи все більше людей покладатися на тих, хто опинились поруч.
Насильство народжується там, де одна людина перестає визнавати суб’єктність іншої. Метою насильства є не лише завдання фізичної шкоди. Воно стає інструментом контролю, приниження та демонстрації влади, а також способом зруйнувати відчуття безпеки, гідності й суб’єктності цілих спільнот та народів.
Патріархальна культура вчить людей відмовлятися від вразливості, емоційності та здатності до емпатії.
Французька філософиня Симона Вейль писала, що сила здатна перетворювати людину на «річ». Саме це і відбувається в ситуації насильства: інша людина перестає сприйматися як жива істота з власним болем, межами та гідністю.
Саме тому колоніальні режими, тоталітарні системи, мізогінія чи квірфобіяЕмоційна відраза, страх, гнів або інші негативні почуття чи прояви, спрямовані проти гомосексуальних (бісексуальних, квір-людей, лесбійок тощо) або тих, що сприймаються як такі. More так часто супроводжуються запереченням самого права людей на існування та власний голос. Уречевлення інших — незалежно від масштабу заподіяного їм болю — стає характерною рисою соціального поля, у якому людину сприймають як функцію, ресурс або інструмент.
Насильство руйнує не лише ту чи того, проти кого воно спрямоване, а й саму здатність бачити в іншому живу людську істоту.
Деструктивність може бути спробою впоратися з внутрішнім безсиллям через владу над іншими. Таке пристосування може ставати адаптацією до середовища, у якому зниження чутливості до чужого болю починає виглядати необхідною умовою виживання. Але чи має чужа нездатність впоратися з власною вразливістю робити насильство нормою та покладати відповідальність за нього на тих, хто його переживає?
Насильство живе не лише завдяки силі — воно прагне залишатися прихованим та безкарним. Коли ж люди, які постраждали, починають говорити власним голосом, називати пережите насильством і відмовляються соромитися власного болю, це загрожує логіці такої системи. Тих, хто порушує це мовчання, намагатимуться дискредитувати, залякати та змусити замовкнути знову.
Визнати реальність чужого болю означає одночасно визнати власну вразливість, можливу безпорадність або навіть причетність до системи, яка це насильство підтримує. Перекладання відповідальності на постраждалих дозволяє зберегти ілюзію справедливого та контрольованого світу: людям складно прийняти, що насильство може бути випадковим і несправедливим, а отже, колись зачепити й їх самих.
Українська феміністична філософиня Тамара Злобіна пропонує показову аналогію: якщо уявити війну Росії проти України як акт насильства, то риторика, яка намагається пояснити або виправдати агресію через дії самої України, відтворює ту саму логіку, що й звинувачення у випадках сексуалізованого або домашнього насильства.
Системні явища складаються також із безлічі особистих виборів. Насильство відтворюється щоразу, коли його виправдовують, знецінюють, не помічають або перекладають відповідальність на тих, хто постраждали.
Віктор Франкл писав, що у людини можуть забрати майже все — окрім здатності обирати власне ставлення та спосіб реагування. Саме в цьому просторі вибору виникає можливість не відтворювати насильство далі.
Здатність співчувати іншим нерозривно пов’язана зі здатністю витримувати власну вразливість. Втрата контакту з власною людяністю майже неминуче веде до втрати чутливості до людяності інших. Можливо, саме тому однією з найважливіших форм психогігієни в часи масового насильства стає постійне повернення до власної людяності — здатності шукати сенс та помічати ту межу, за якою захист від болю починає робити частину нас емоційно неживою.
Чому насильство залишається невидимим
Американська психіатриня Джудіт Герман у своїй праці зазначала: “Звичайна реакція на нелюдське знущання — це бажання витіснити його зі свідомості. Часом буває дуже страшно говорити вголос про деякі порушення суспільних норм: це і є суть слова «невимовне».
Це стосується як гендерно зумовленого, так і масового насильства війни: психіка на індивідуальному і колективному рівнях прагне захиститися від жаху через витіснення, заперечення або дистанціювання від тих, хто про нього нагадує. Але навіть тоді, коли суспільство вже знає про існування насильства, це ще не означає, що воно здатне його витримувати, визнавати або бачити. Травма насильства існує між двома силами — потребою говорити правду і прагненням зробити її невидимою.
Суспільні реакції — те, чи повірять людині, чи не звинуватять її у пережитому, чи поставляться до її досвіду з повагою та підтримкою, — відіграють вирішальну роль у відтворенні цієї мовчазної згоди. Страх осуду, недовіри та повторної травматизації є одними з головних причин, через які постраждалі не звертаються по допомогу або відкладають це на роки. Люди бояться не лише самого насильства, а й того, що після звернення їм доведеться знову і знову доводити реальність власного болю.
Так формується замкнене коло: насильство залишається непоміченим через його нормалізацію, а постраждалі мовчать, бо очікують знецінення, недовіри або повторної травматизації.
Межі допустимого не руйнуються одномоментно — вони поступово тестуються через мову ненависті, стереотипи, принизливі жарти, нормалізацію контролю або заперечення права інших людей визначати власний досвід. Саме тому суспільства здатні звикати навіть до того, про що, здавалося б, неможливо мовчати.
Дегуманізація вбудовується у повсякденність поступово:
- Спочатку певні групи людей починають сприйматися як «смішні», «неправильні» або «небезпечні».
- Згодом — як такі, чий біль не потребує співчуття.
- На фінальному етапі насильство щодо них перестає викликати моральний шок.
Мова у цьому сенсі ніколи не є нейтральною: вона визначає, кого суспільство готове бачити повноцінною людиною, а кого — проблемою, загрозою чи статистичною похибкою.
У міжособистісних стосунках межі теж зміщуються через контроль, ревнощі, приниження або знецінення, які спочатку можуть ховатися за «турботою», «емоційністю», «непростим характером» чи «складним періодом». Саме тому люди часто не одразу усвідомлюють, у якій ситуації опинилися: психіка поступово адаптується до того, що ще недавно здавалося неприйнятним.
А коли насильство виявляється пов’язаним із близькістю, прив’язаністю та потребою в безпеці, ситуація стає особливо складною для виходу з неї. У психологічній та юридичній практиці ми регулярно стикаємося з історіями людей, які довгий час не називали пережите насильством та не наважувалися звернутися по допомогу.
Насильство не завжди приходить у вигляді очевидної загрози ззовні. У більшості випадків кривдниками виявляються не «небезпечні незнайомці», а люди з близького кола — партнери, родичі, друзі, знайомі — ті, кому людина довіряє або від кого залежить.
За даними міжнародної статистики за 2024 рік, близько 50 000 жінок і дівчат у світі були вбиті своїми партнерами або членами родини — тобто в середньому 137 жінок щодня гинули від рук найближчих людей. Загалом 60% усіх умисних убивств жінок відбуваються саме у «приватному» просторі близьких стосунків, тоді як серед чоловіків цей показник складає лише 11%.
Війна лише загострює цю вразливість. Перші три місяці 2026 року стали найсмертоноснішою зимою для жінок і дівчат в Україні з початку повномасштабного вторгнення: лише з січня по березень було вбито 199 жінок і дівчат — більше, ніж за аналогічний період у 2023, 2024 та 2025 роках.
У ситуації тривалого стресу, залежності чи ізоляції психіка часто намагається не розірвати прив’язаність, а зберегти її будь-якою ціною, оскільки втрата стосунків може переживатися як ще більша загроза, ніж саме насильство. Людина може одночасно боятися кривдника, залежати від нього, пам’ятати моменти близькості й сподіватися, що ситуація зміниться. Психіка природно шукає опору в людях поруч — навіть тоді, коли саме ці стосунки завдають болю.
Коли суспільство живе у стані тривалої небезпеки, системи допомоги перевантажені, а кількість кризових ситуацій постійно зростає, то на тлі щоденної загрози власний біль починає здаватися недостатньо серйозним. Психіка поступово звикає до постійної напруги, втрат і виснаження, а межа між небезпечним і звичним починає стиратися.
Ціна мовчання та право на голос
Насильство руйнує не тільки в момент його скоєння. Воно поступово змінює спосіб, у який людина переживає власне тіло, близькість, безпеку, довіру та саму можливість бути серед інших людей без страху.
Тривалий досвід небезпеки перебудовує нервову систему навколо виживання. Якщо середовище є непередбачуваним або загрозливим, організм адаптується до постійної напруги. Реакції, які допомагали вижити під час насильства, можуть зберігатися навіть після завершення небезпечної ситуації. Саме тому людина може раціонально розуміти, що все закінчилося, але тілесно й емоційно продовжувати жити так, ніби загроза нікуди не зникла.
Гіперпильність — це стан, у якому психіка безперервно сканує середовище на наявність загрози. Людина починає надмірно контролювати власні слова, реакції та емоції, намагатися передбачити поведінку інших або уникати будь-якого потенційного конфлікту. З часом це виснажує і психіку, і тіло.
Травматичний досвід не інтегрується у психіці як цілісна й послідовна історія. Вона може фрагментувати пережите, розділяючи здатність функціонувати у повсякденності та частини досвіду, пов’язані зі страхом чи болем. Саме тому постраждалі особи можуть одночасно розуміти, що насильство відбулося, але ніби не відчувати цього повністю або говорити про пережите уривками, без емоцій чи з нетиповими їх проявами. Дисоціація стає способом психіки захистити людину від переживань, які є надто болючими або нестерпними.
Постійне пристосування до небезпеки, необхідність приглушувати власні реакції, сумніви у власному досвіді та тривале знецінення поступово руйнують відчуття внутрішньої опори. Людина перестає довіряти власним відчуттям.
Саме тому окреме місце в досвіді насильства займає сором — не лише як емоція, а як форма внутрішнього придушення власного «я». Сором змушує людину відмовляти собі у праві на злість, захист, підтримку або навіть на саме визнання пережитого реальним.
Для представниць та представників стигматизованих груп це посилюється попереднім досвідом дискримінації, гомофобіїЕмоційна відраза, страх, гнів або інші негативні почуття чи прояви, спрямовані проти гомосексуальних (бісексуальних, квір-людей, лесбійок тощо) або тих, що сприймаються як такі. More, трансфобіїЕмоційна відраза, страх, гнів або інші негативні почуття чи прояви, спрямовані проти трансгендерних людей або тих, що сприймаються як такі. More чи соціального виключення. Суспільне знецінення поглиблює біль, посилює ізоляцію та змушує людину ще більше віддалятися від власного голосу й права на підтримку.
Коли людина настільки довго переживає неможливість вплинути на ситуацію, вона поступово перестає вірити у власну здатність щось змінити навіть тоді, коли можливість виходу вже існує. Це призводить до стану вивченої безпорадності. Найнебезпечніша зброя пригноблювача — це свідомість людини, яка повірила у власну меншовартість.
Повернення голосу є фундаментальною необхідністю для збереження цілісності власного «я». Сказати своє справжнє слово — означає повернути собі суб’єктність. Коли людина або спільнота перестає дивитися на себе виключно очима системи, яка її знецінювала, з’являється можливість поступово відбудовувати опору: через межі, зв’язки, мову для опису власного досвіду та здатність бути видимими без сорому.
Процес відновлення не є суто індивідуальним. Підтримка та солідарність спільнот стають не лише емоційною опорою, а й способом повернення собі суб’єктності після досвіду дегуманізації. Травма насильства ізолює, змушує мовчати та сумніватися у власній реальності, тому присутність іншої людини, здатної витримати й визнати чужий біль, стає однією з ключових умов відновлення. Біль, який отримує свідка, поступово перестає бути лише внутрішнім тягарем і починає інтегруватися у цілісну історію про себе.
Колективна рефлексія відіграє в цьому процесі особливу роль. Поява слів для опису насильства, дискримінації чи травми часто стає переломним моментом: людина перестає сприймати власний досвід як особисту ваду і починає бачити зв’язок між своєю історією та ширшими соціальними контекстами.
Супротив дегуманізації часто починається не з великих революцій, а з поступового повернення собі права існувати з опорою на реальність:
- називати речі своїми іменами;
- перестати знецінювати власний біль;
- встановлювати межі;
- просити про допомогу.
Коли досвід, який залишався «невимовним», отримує місце у спільній мові, він перестає існувати лише у вигляді хаотичних переживань. І саме в цій можливості говорити про пережите власними словами, впізнавати себе у досвіді інших і більше не залишатися наодинці зі своїм болем поступово народжується здатність жити далі поза логікою насильства — як людина чи спільнота, що повертає собі право на пам’ять, суб’єктність і майбутнє.
Ми завжди поруч, щоб допомогти.
Команда ГО «Інсайт»
Над текстом працювали:
- Микита Карімов — психолог та керівник психологічної служби ГО «Інсайт».
- Софія Рибальченко — психологиня ГО «Інсайт».
Проєкт реалізується у межах проєкту EMPOWER, що фінансується Федеральним міністерством економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) спільно з Європейським Союзом та реалізується GIZ Ukraine.
Рекомендовані джерела:
- Ahmed, S. (2004). The Cultural Politics of Emotion. Edinburgh University Press.
- Benjamin, J. (2017). Beyond Doer and Done To: Recognition Theory, Intersubjectivity and the Third. Routledge.
- Biko, S. (1978). I Write What I Like. Heinemann.
- Bowlby, J. (1969). Attachment and Loss: Vol. 1. Attachment. Basic Books.
- Butler, J. (2009). Frames of War: When Is Life Grievable? Verso Books.
- Cloitre, M., et al. (2008). Beyond PTSD: Helping Individuals with Complex Multi-Trauma Histories. Journal of Traumatic Stress, 21(1).
- Council of Europe. (2011). Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence (Istanbul Convention), Article 3.
- Frankl, V. (1946). Man’s Search for Meaning. Beacon Press.
- Freire, P. (1970). Pedagogy of the Oppressed. Herder and Herder.
- Freyd, J. J. (1996). Betrayal Trauma: The Logic of Forgetting Childhood Abuse. Harvard University Press.
- Fromm, E. (1973). The Anatomy of Human Destructiveness. Holt, Rinehart and Winston.
- Gilbert, P. (2009). The Compassionate Mind. Constable & Robinson.
- Herman, J. L. (1992). Trauma and Recovery: The Aftermath of Violence – From Domestic Abuse to Political Terror. Basic Books.
- Hooks, B. (2004). The Will to Change: Men, Masculinity, and Love. Washington Square Press.
- Kernberg, O. F. (1992). Aggression in Personality Disorders and Perversions. Yale University Press.
- Laub, D. (1992). Testimony: Crises of Witnessing in Literature, Psychoanalysis, and History. In Testimony: Crises of Witnessing in Literature, Psychoanalysis, and History. Routledge.
- McPherson, D. (2019). You Throw Like a Girl: The Blind Spot of Masculinity. Akashic Books.
- Perry, B., & Szalavitz, M. (2006). The Boy Who Was Raised as a Dog. Basic Books.
- Slovic, P. (2007). Psychic Numbing and Genocide. Judgment and Decision Making, 2(2), 79–95.
- Sontag, S. (2003). Regarding the Pain of Others. Farrar, Straus and Giroux.
- UN Women & UNODC. (2025). Femicides in 2024: Global Estimates of Intimate Partner/Family Member Femicide. United Nations.
- Weil, S. (1952). Gravity and Grace. Routledge & Kegan Paul.
- Франчесетті, Д. (2025). Основи феноменологічно-гештальтистської психопатології: Легкий вступ.