← Назад до Бази знань

Яких прав

не вистачає

ЛГБТІ+ людям?

Питання про те, навіщо ЛГБТІ+ люди чогось для себе вимагають, чого їм іще не вистачає, періодично постає в інформаційному просторі. Іноді з закидами — мовляв, усі права в них і так є, й вони хочуть для себе ще якихось особливих; іноді просто зі щирим нерозумінням.

Щоб дати на нього максимально повну відповідь, необхідно проаналізувати права людини, притаманні всім людям за самим фактом їхнього існування, і порівняти, чи дійсно для ЛГБТІ+ людей вони реалізовані та дотримуються так само, як і для всіх інших – або ж ні. Оскільки в різних країнах ситуація дуже різниться, сфокусуємося з цією метою саме на громадянах України.

Права людини визначені на рівні різних документів, які мають чинність в Україні. З міжнародних це насамперед Загальна декларації прав людини 1948 року, що є одним із установчих документів ООН, та Європейська конвенція з прав людини 1950 року, яку Україна ратифікувала як країна – член Ради Європи в 1997 році. Однак основним законом держави є її Конституція, тож і тих прав, які визначені в ній, держава зобов’язана дотримуватися в першу чергу.

Тому для аналізу було вибрано Розділ II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Далі розглянемо послідовно статті цього розділу, що стосуються саме прав. У тексті наведено лише ті статті або фрагменти статей, за якими можна побачити різницю в положенні ЛГБТІ+ людей порівняно з іншими громадянами України – або, інакше кажучи, різницю в положенні людей залежно від їх сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, гендерної експресії або статевих ознак (СОГІЕСО).

Будь-яка особистість має низку різноманітних рис і проявів, серед яких є також СОГІЕСО (сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність/експресія та/або статеві ознаки). Вільний розвиток особистості означає, що людина може вільно виявляти їх у собі, вивчати, досліджувати, розкривати іншим людям, проявляти у взаємодії з ними, безпечно будувати своє життя з їх урахуванням. У певному сенсі, це право закладає базу, яка відкриває шляхи для реалізації низки інших прав людини. Наскільки можливо це в Україні?

З одного боку, в українському законодавстві немає заборони на ті чи інші прояви, пов’язані з СОГІЕСО. Закон, що криміналізовував гомосексуальні стосунки, було скасовано ще в перший рік здобуття Україною незалежності. Пізніші спроби ж вводити ті чи інші обмеження щодо гомосексуальності або трансгендерності, як от заборону їх «пропаганди», не мали успіху в Верховній Раді.

З іншого боку, про фактичну рівність прав незалежно від СОГІЕСО говорити все одно не доводиться, оскільки:

  • Державні навчальні програми практично не містять інформації з тематики СОГІЕСО. При цьому все пов’язане з гетеросексуальністю та цисгендерністю подається як базовий варіант за замовчуванням, часто створюючи враження, що він є єдино можливим. Це обмежує можливості дізнаватися про різні СОГІЕСО та вивчати їхні прояви, починаючи з усвідомлення власних СОГІЕСО, для людей загалом, найбільше ускладнюючи процес самопізнання ЛГБТІ+ людям. До того ж, брак такої інформації сприяє поширенню в суспільстві гомофобних, біфобних і трансфобних міфів і стереотипів та посилює маргіналізацію ЛГБТІ+ людей.
  • Те, що саме гетеросексуальність і цисгендерність сприймаються в суспільстві як «СОГІЕСО за замовчуванням», означає також, що для ЛГБТІ+ людей їх розкриття постає окремим кроком (а частіше – низкою таких кроків) на життєвому шляху, що саме по собі вже робить їхнє становище нерівним. Ба більше, через високий рівень суспільної гомофобії, біфобії та трансфобії таке розкриття часто пов’язане з ризиком неприйняття, дискримінації, а то й різних форм насилля. Отже, ЛГБТІ+ людям на відміну від цисгетеросексуальних доводиться постійно зважувати, можуть вони в тих чи інших обставинах робити камінг-аут, або ж безпечніше від нього утриматися. Відповідно, це обмежує прояви їхньої особистості, починаючи з простого спілкування, закінчуючи перспективами кар’єрних досягнень.
  • Для трансгендерних людей розвиток особистості пов’язаний також із можливістю здійснення трансгендерного переходу. Він може включати як тілесні зміни для приведення статевих ознак до тієї форми, що найкраще відповідає гендерній ідентичності, так і визнання цієї ідентичності в соціальній та юридичній площині. Загалом, усе це дає можливість жити і реалізовувати себе в суспільстві у відповідності до свого самоусвідомлення, свого «Я». Цисгендерні люди в аспекті своєї гендерної ідентичності мають таку можливість, знов-таки, за замовчуванням. Для транслюдей в Україні є врегульована низкою нормативно-правових актів процедура транспереходу, проте вона залишається достатньо складною. Зокрема, зміна статевої позначки в документах, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, має обов’язковою передумовою медичні процедури. Ці процедури, в свою чергу, включають, як мінімум, психіатричне обстеження із встановленням діагнозу «Транссексуалізм» та замісну гормональну терапію. Такі складнощі призводять до того, що частина транслюдей можуть не наважуватися на здійснення транспереходу чи довго відкладати його. Крім того, українське законодавство дозволяє змінити позначку статі із «чоловік» на «жінка» або навпаки, але не передбачає жодного визнання гендерної ідентичності небінарних людей. Отже, їхні можливості розвитку особистості в Україні є ще більш обмеженими.
  • У інтерсекс-людей вільний розвиток особистості має відбуватися з урахуванням їхніх тілесних особливостей, відмінних від типових тіл жіночої або чоловічої статі. Крім того, що на життєвому шляху вони, як і інші ЛГБТІ+ люди, стикаються з проблемами, породженими браком у суспільстві інформації про інтерсекс-варіації, багато з них ще й переживають так звану «нормалізацію» – приведення їхніх тіл до жіночої або чоловічої «норми», зазвичай хірургічним шляхом у ранньому дитинстві. Такі процедури не лише мають довготривалі травматичні наслідки самі по собі, а й призводять до того, що штучно сформована стать може не відповідати гендерній ідентичності, усвідомленій людиною у пізнішому віці. Водночас, на відміну від транслюдей, для яких в Україні є, нехай і недосконала, процедура медичного переходу та юридичного визнання гендеру, для інтерсекс-людей аналогічної процедури на сьогодні взагалі немає. Їм лишається або підлаштовуватися під процедуру транспереходу, не пристосовану під їхні особливості, або жити з такою невідповідністю між ідентичністю та тілом. Звісно, про по-справжньому вільний розвиток особистості в таких умовах не йдеться.

Рекомендації:

  • Включити інформацію про різноманітні СОГІЕСО до державних навчальних програм та проводити соціальні інформаційні кампанії, спрямовані на зниження рівня гомофобії, біфобії та трансфобії;
  • Переглянути нормативно-правову базу, що регулює процедуру трансгендерного переходу, таким чином, щоб окремі її складові не були обов’язковими та жорсткими передумовами одна для одної;
  • Розробити процедуру переходу для інтерсекс-людей на основі аналогічного підходу.

Якщо ми загалом говоримо про те, що в контексті прав людини не йдеться про якісь «особливі права» – зокрема, для ЛГБТІ+ людей, які часто чують це на свою адресу – то і обмежень прав за будь-якими особливостями не має бути. Ця стаття якраз і передбачає відсутність обмежень за тими чи іншими ознаками, тобто дискримінації. При цьому в наведеному в ній переліку ознак, як можна побачити, СОГІЕСО відсутні. Водночас, він не є вичерпним, містячи узагальнені «інші ознаки», до яких можуть належати в тому числі й вони.

За даними ILGA World, лише 12 країн на сьогодні мають на рівні Конституції заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, 5 – за ознакою гендерної ідентичності і жодна – за статевими ознаками. Отже, такий рівень, будучи максимально сильним з точки зору забезпечення рівних прав, є все ще не дуже поширеним у світі. Водночас, відкритий перелік захищених ознак залишає можливість для запровадження антидискримінаційних положень, що стосувалися б СОГІЕСО, на інших рівнях законодавства. Тож поглянемо, як із цим в Україні.

Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» в самому визначенні дискримінації містить перелік ознак, яких вона може стосуватися. Цей перелік, хоча й ширший за конституційний, так само не містить СОГІЕСО і є відкритим, завершуючись «іншими ознаками». Практика однак показує, що все, що не вказано явно, зазвичай ігнорується при застосуванні відповідного закону, і притягнути когось до відповідальності за дискримінацію на основі ознаки, що лише неявно входить до «інших», значно важче.

Важливо відзначити, що заборона дискримінації за ознаками СОГІЕСО так само стосувалася б і гетеросексуальних та цисгендерних людей – тому, знов-таки, тут не йдеться про «особливі права» для ЛГБТІ+ людей. Водночас, за багатьма свідченнями, саме ЛГБТІ+ люди зазнають дискримінації в Україні в сферах праці, освіти, охорони здоров’я, товарів і послуг, житла тощо. Зокрема, такі дані фіксує Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ». При цьому в більшості випадків ті, хто вчиняли таку дискримінацію, відповідальності за це не понесли.

Останніми роками в українському законодавстві поступово з’являлися антидискримінаційні положення в більш вузьких сферах, де наявні ознаки сексуальної орієнтації та/або гендерної ідентичності, зокрема:

  • Стаття 21 Кодексу законів про працю «Рівність трудових прав громадян України, недопущення дискримінації у сфері праці» з 2015 року містить заборону такої дискримінації за ознаками СОГІ.
  • Розділ II Правил етичної поведінки поліцейських «Основні вимоги до поведінки поліцейського» від 2016 року передбачає, що під час виконання службових обов’язків поліцейський повинен, зокрема, «виявляти повагу до гідності кожної людини, справедливо та неупереджено ставитися до кожного, незважаючи на», серед іншого, сексуальну орієнтацію.
  • Загальні положення Порядку надання первинної медичної допомоги (ПМД), затвердженого в 2018 році, визначають принцип «недискримінації, що полягає у наданні послуг з ПМД, якість якої не відрізняється залежно від статі, сексуальної орієнтації» тощо.
  • Стаття 11 Закону про зайнятість населення «Право особи на захист від проявів дискримінації у сфері зайнятості населення» з 2022 року передбачає гарантоване державою право на захист від будь-яких проявів дискримінації у сфері зайнятості в тому числі за ознаками СОГІ.
  • Стаття 100 Закону про всеукраїнський референдум «Обмеження щодо агітації всеукраїнського референдуму» в редакції від 2022 року забороняє під час такої агітації «поширювати у будь-який спосіб матеріали, які містять ознаки або підбурюють до дискримінації чи утисків окремих осіб та груп осіб» за ознаками СОГІ серед інших.
  • Стаття 8 Закону про рекламу «Загальні вимоги до реклами» з 2023 року забороняє «наводити твердження та/або зображення, які є дискримінаційними та/або розпалюють ненависть, ворожнечу чи жорстокість до окремих осіб чи груп осіб» за ознакою сексуальної орієнтації.
  • Стаття 36 Закону про медіа «Обмеження щодо змісту інформації» з 2023 року забороняє «висловлювання, що підбурюють до дискримінації чи утисків стосовно окремих осіб чи груп осіб» за ознаками СОГІ.
  • Постанова Кабінету Міністрів України від 2024 року «Про затвердження Порядку речового, медичного, психологічного та соціального забезпечення військовослужбовців з урахуванням потреб жінок і чоловіків» забороняє дискримінацію військовослужбовців за ознаками СОГІ під час прийняття на військову службу та її проходження.

Варто зазначити, що має значення не лише наявність законів самих по собі, а й їх дотримання. З цим також є проблеми, знов-таки, через загально високий суспільний рівень гомофобії, трансфобії й біфобії та через низьку обізнаність щодо СОГІЕСО як із боку посадових осіб, що повинні утримуватися від дискримінації, так і з боку представників правоохоронних органів, що мають притягувати порушників до відповідальності.

Далі окремі сфери ще будуть розглянуті детальніше. Загалом же можна констатувати, що через брак достатнього захисту як з боку законодавства, так і з боку правоохоронної системи, ЛГБТІ+ люди в Україні стикаються з певними дискримінаційними обмеженнями.

Рекомендація

Додати до переліку ознак, за якими законодавчо заборонена дискримінація в Україні, сексуальну орієнтацію, гендерну ідентичність, гендерну експресію та статеві ознаки.

Згідно з цією статтею, гідність має поважатися однаково для всіх людей – отже, в тому числі й незалежно від їхніх СОГІЕСО. Однак, у цисгетеронормативному суспільстві лише гетеросексуальна орієнтація та цисгендерність розглядається як норма, а все інше – як відхилення від неї. Наслідком цього стають різноманітні прояви щодо ЛГБТІ+ людей, які полягають, по суті, у покаранні їх за невідповідність суспільним установкам та очікуванням. Вони можуть бути збірно описані як «цисгетеронормативне насильство», яке в загальному випадку проявляється на різних суспільних рівнях – від близького оточення ЛГБТІ+ людини до держави як такої.

В Україні держава на законодавчому рівні не є безпосередньо ворожою до ЛГБТІ+ людей, але суспільство загалом лишається значною мірою цисгетеронормативним. Тож на всіх інших рівнях вони можуть стикатися з неповагою та приниженням через свою СОГІЕСО: в родині, в навчальних закладах, на роботі, в публічному просторі, в тих чи інших установах, в Інтернеті. Наведемо пов’язані з приниженням людської гідності прояви цисгетеронормативного насильства, поширені в Україні.

Цькування (булінг, мобінг) 

Від нього страждають як ЛГБТІ+ діти та підлітки в навчальних закладах, так і старші ЛГБТІ+ люди в робочих та інших колективах. Дослідження 2019/2020 років виявило, зокрема, що майже 70% ЛГБТІ+ учнів чули на свою адресу гомофобні та трансфобні коментарі, при цьому дві третини – від учителів або працівників школи. Також майже 30% зазнавали фізичного насильства через свою сексуальну орієнтацію і трохи менше – через гендерну експресію. Загалом, близько 80% учнів не почуваються в школі в безпеці. Дослідження 2019 року, проведене серед українських ЛГБТІ+ військових, виявило, що особливо жорсткої гомофобії у формі фізичного насилля, погроз і кібербулінгу зазнають насамперед публічні ЛГБТІ+ військові. Також ЛГБТІ+ люди можуть зазнавати цькування в робочих колективах.

Організоване насильство

Мається на увазі насильство, яке організовані групи вчиняють на систематичній основі над людьми за певними ознаками – в нашому випадку, за ознаками СОГІЕСО. В Україні це здебільшого праворадикальні рухи, частина яких є радикальними крилами політичних партій правої ідеології, часто вони також афілійовані з релігійними організаціями. У своїй діяльності проти ЛГБТІ+ людей вони ставлять під загрозу низку їхніх прав, про що йтиметься детальніше у розділах, присвячених відповідним статтям. Але в основі лежить саме відмова в повазі до їхньої людської гідності. Це проявляється в принизливих висловлюваннях щодо ЛГБТІ+ – особливо в мережі Інтернет, де вони часто залишаються безкарними. У фізичному просторі такі групи також чіпляються до ЛГБТІ+ людей або тих, кого за них приймають, намагаються принижувати, залякувати, а подекуди і вчиняють фізичне насильство.

Також вразливість ЛГБТІ+ людей іноді використовують злочинці, вчиняючи щодо них шантаж, вимагання, напади, пограбування. Правопорушники свідомо або ж інтуїтивно виходять із того, що постраждалі боятимуться розголошення своїх СОГІЕСО і можуть взагалі уникати звертатися в поліцію. Або ж у разі такого звернення поліція, дізнавшись про їхні СОГІЕСО, буде менш схильна належно розслідувати справу, і тим паче не буде сприймати це як обтяжливу обставину, як мало б бути – що, на жаль, часто так і стається. Все це є наслідком цисгетеронормативності суспільства і зокрема того, що ЛГБТІ+ люди в ньому не сприймаються гідними такої самої поваги, як і всі інші.

Конверсійна терапія 

Це збірне поняття для псевдонаукових практик, спрямованих на зміну сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності або гендерної експресії, щоб привести її у відповідність до норм гетеросексуальності та/або цисгендерності. Неефективність та шкідливість такого «лікування» доведена багатьма дослідженнями й визнана багатьма науковими та професійними асоціаціями міжнародного та національного рівня. Більше того, низка міжнародних організацій включно з Міжнародною радою з реабілітації жертв катувань прямо прирівнюють конверсійну терапію до катувань і називають її практики такими, що принижують гідність.

В Україні на сьогодні застосування конверсійної терапії не підтримується жодними державними документами, проте прямо не забороняється й не обмежується. Хіба що окремі спеціалізовані стандарти, як-от клінічний протокол «Гендерна дисфорія», який регулює процедуру трансгендерного переходу, містять згадки про її неефективність і про те, що трансгендерність та гомосексуальність є нормальними явищами. При цьому практики конверсійної терапії існують і застосовуються відкрито – як релігійними діячами, так і деякими фахівцями з психічного здоров’я включно з цілою асоціацією, а також лікарями «традиційної медицини». За даними опитування Freedom House 2020 року, дві третини тих, хто від неї страждають, складають ЛГБТІ+ підлітки. У 75% випадків конверсійну терапію просувають члени родини самої ЛГБТІ+ людини – зокрема, батьки домовляються з лікарями про розміщення своїх дітей у відділеннях психіатричної допомоги для подальшого їх нібито лікування.

Насильницькі вимоги щодо транспереходу 

Як уже згадувалося, в Україні транслюдина, яка потребує певних медичних втручань та/або юридичного визнання гендеру (у межах, нагадаємо, реалізації її права на вільний розвиток особистості), повинна для цього отримати психіатричний діагноз «Транссексуалізм». У свою чергу, процедура його отримання передбачає амбулаторне спостереження у психіатра протягом 2 років або обстеження в психіатричному стаціонарі протягом 2 тижнів. На сьогодні в світовій медичній спільноті є консенсус щодо того, що трансгендерність як така не є психічним розладом, що відображено в Міжнародній класифікації хвороб 11 перегляду (МКХ-11), затвердженій у 2019 році.

Отже, сама необхідність отримання в психіатричному закладі діагнозу, непотрібного з медичної точки зору, є принизливою. Адже по суті вона зводиться до того, що транслюдина має довести психіатру справжність, невигаданість свого відчуття, свого самовизначення, свого «Я». Іноді ця процедура супроводжується ще й вимаганнями, шантажем та додатковим приниженням з боку лікарів, які зловживають своїм становищем, що надає їм владу над транспацієнтами. Ситуація потенційно має змінитися із впровадженням в Україні МКХ-11, що дозволить виключити обов’язкове психіатричне обстеження з медичної процедури переходу. Таке впровадження стоїть на порядку денному Міністерства охорони здоров’я, проте на сьогодні конкретні його терміни не визначені. Поки ж транслюди, які потребують переходу, залишаються в нерівному положенні з точки зору права на повагу до їхньої гідності.

Нормалізаційні операції на інтерсекс-людях 

Їх зазвичай роблять на немовлятах, щоб привести їхні статеві органи до однозначно «жіночої» або «чоловічої» форми, коли ті не мають таку від народження. Тим самим виключається можливість надання самою людиною інформованої згоди на таку операцію, тобто інтерсекс-людина не розглядається як суб’єкт, що потенційно може мати власну, в тому числі й відмінну від лікарів, думку з цього приводу. Більше того, згодом від дітей часто приховують інформацію про зроблені їм такі операції, що аж ніяк не сприяє тому, щоб інтерсекс-люди почувалися гідно. Або ж їхні геніталії фотографують та демонструють на медичних оглядах, що є принизливою практикою. Дослідження показують, що багато інтерсекс-людей зазнавали соромлення в медичній системі та піддавалися примусовому лікуванню, також часто зазнавали цькування і, як наслідок, мають психічні проблеми. Все це стосується й України, де подібні операції хоча й не рекомендовані прямо, але не заборонені, і по факту проводяться й навіть подаються як певні досягнення.

Підсумовуючи цей розділ, можна сказати, що з неповагою до своєї гідності ЛГБТІ+ люди стикаються в багатьох життєвих аспектах. Хтось може зауважити, що цисгетеросексуальні люди так само можуть піддаватися приниженню, цькуванню та насильству. Проте щодо них такі випадки пов’язані не з їх цисгендерністю та гетеросексуальністю, а з іншими речами, які можуть так само стосуватися і ЛГБТІ+ людей. Отже, саме різниця в суспільному ставленні до СОГІЕСО створює нерівність у реалізації права на повагу до гідності для ЛГБТІ+ людей.

Рекомендації:

  • Впровадити та/або посилити засоби протидії цькуванню (булінгу, мобінгу) в школах, у робочих колективах та в мережі Інтернет із явним урахуванням ЛГБТІ+ людей як вразливої до нього групи;
  • Впровадити в Україні МКХ-11 та переглянути процедуру трансгендерного переходу таким чином, щоб виключити з неї обов’язкове психіатричне обстеження;
  • Розробити механізми заборони в України так званої конверсійної терапії та нормалізаційних операцій на інтерсекс-дітях.

Що стосується ЛГБТІ+ тематики, українська держава не накладає обмежень на вираження пов’язаних із нею поглядів і переконань. При цьому до Верховної Ради неодноразово вносилися законопроєкти щодо заборони так званої пропаганди «гомосексуалізму» та/або «трансгендеризму», подекуди списані з аналогічного закону російської федерації від 2013 року (на момент написання два з подібних залишаються на розгляді), проте жоден із них не було прийнято.

Водночас, на практиці публічні висловлювання на підтримку ЛГБТІ+ людей та рівних прав для них в Україні, як і самі публічні особи, що висловлюють таку підтримку, регулярно стикаються з проявами ненависті щодо них, особливо в соцмережах. А відкриті публічні заходи, присвячені ЛГБТІ+ тематиці, стикаються з протидією та спробами їх зірвати з боку трансгомофобних рухів – іноді з застосуванням фізичної сили, вогнепальної зброї, сльозогінного газу, піротехніки тощо. Держава ж зі свого боку не робить достатньо, щоб забезпечити можливість вільного висловлювання шляхом гарантування безпеки.

Показовим прикладом є проведення ГО «Інсайт» «Фестивалю Рівності» у Львові в 2016 році – культурно-просвітницького заходу, присвяченого навіть не виключно ЛГБТІ+, а різним дискримінованим меншинам. Погрози на адресу організаторів з боку праворадикальних організацій лунали заздалегідь, а сам захід, ледве розпочавшись, був заблокований людьми в масках, які під час евакуації поліцією учасниць та учасників жбурляли в них каміння. При цьому поліція ніяк не протидіяла нападникам, а мер Львова назвав інцидент «добре спланованою операцією», звинувативши в ній обидві сторони. Відповідальності за це також ніхто не поніс. За роки ситуація принципово не змінилася – так, наприкінці 2024 року організація «КиївПрайд» була змушена скасувати лекторій «Kyiv Queer Talk» через напад представників праворадикальних організацій, які кидали петарди й димові гранати, намагаючись прорвати кордон поліції, що відповідала за безпеку проведення заходу.

З іншого боку, представники цих самих трансгомофобних рухів, висловлюючи свої погляди, що базуються на цисгетеронормативності та включають прямі прагнення до обмеження прав ЛГБТІ+ людей, зазвичай не стикаються при цьому з бодай-якими перешкодами. Зокрема, церкви та релігійні діячі регулярно роблять заяви на «захист традиційної сім’ї», що в їхньому розумінні означає недопущення гомосексуальних стосунків, вільно проводять присвячені цьому заходи і продовжують користуватися великим авторитетом у суспільстві. Отже, можливості з реалізації права на вільне вираження поглядів і переконань фактично є нерівними в аспекті ЛГБТІ+ тематики.

У цьому контексті можна згадати також судове рішення 2020 року, пов’язане зі зверненням Чернівецької обласної ради «щодо захисту інституції сім`ї в Україні», де вона вимагала, зокрема, прибрати будь-які згадки СОГІ з українського законодавства та заборонити різні види «пропаганди гомосексуалізму». За розглядом позову Правозахисного бюро “Ми – є!” проти цього звернення суд спочатку оцінив його як підбурювання до дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації, проте апеляційний суд згодом такий висновок скасував. Іншими словами, просування гомофобної риторики з боку державної установи було визнано законним і прийнятним.

«Закон про медіа», прийнятий у 2023 році, в статті 36 забороняє поширювати «висловлювання, що розпалюють ненависть, ворожнечу чи жорстокість до окремих осіб чи груп осіб за ознакою … сексуальної орієнтації, ґендерної ідентичності…» Таким чином, він може бути застосований проти мови ворожнечі щодо ЛГБТІ+ людей в українському інформаційному просторі, зокрема в соціальних мережах. Поки, однак, з моменту набуття ним чинності пройшло не так багато часу, щоб можна було робити висновки щодо його дієвості.

Що ж стосується можливості вільного висловлювання поза межами Інтернету, то останніми роками ситуація покращується, здебільшого, зусиллями громадських ЛГБТІ+ організацій, які працюють з правоохоронними органами і проводять серед них просвітницьку роботу. Проте без активнішої участі держави їхні зусилля ніколи не будуть достатніми для реалізації цього права повною мірою.

Рекомендація

Працювати з правоохоронними органами, щоб вони належним чином виконували свою роботу з забезпечення безпечного проведення публічних заходів, присвячених ЛГБТІ+ тематиці, та притягнення порушників громадського порядку до відповідальності.

Всупереч цьому положенню, фактично церкви в Україні мають вплив на державу та її політику. Насамперед тут варто відзначити Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), в складі якої є представники основних церков України. Попри те, що різні церкви мають різні погляди та конфлікти з багатьох питань, у деяких вони під егідою ВРЦіРО виступають із консолідованою позицією. Зокрема, у всьому дотичному до «традиційних сімейних цінностей», що передбачають фіксовані гендерні ролі чоловіка і жінки й виключають будь-які прояви трансгендерності та сексуальності, відмінної від гетеросексуальної. ВРЦіРО безпосередньо або координуючи дії окремих релігійних громад не раз здійснювала політичний тиск на представників влади з метою блокування законодавчих ініціатив, так чи інакше спрямованих на наближення рівних прав за ознаками СОГІЕСО, зокрема:

  • Роками ВРЦіРО виступала проти ратифікації Україною Стамбульської конвенції, зауважуючи, що вона, звісно, проти домашнього насильства, але такі поняття як «гендер» і «гендерна ідентичність», наявні в тексті конвенції, є для неї проблемними. Зокрема, в 2016 році ратифікацію було зірвано, бо депутатська більшість побачила в конвенції «норми, які не прийнятні для українського суспільства і української духовності». Лише в 2022 році цей спротив вдалося подолати, і то завдяки тому, що ратифікацію було поставлено неформальною вимогою для набуття Україною статусу країни-кандидата на членство в ЄС.
  • У 2017 році Міністерство охорони здоров’я було готово зняти заборону на усиновлення дітей за низкою діагнозів, включно з тими, що пов’язані з трансгендерністю. Проте через масову розсилку листів релігійними об’єднаннями, які одностайно висловилися проти скасування такої заборони, бо це начебто загрожує «традиційній сім’ї», МОЗ відмовилося від цієї ініціативи й згодом пішло лише на часткове пом’якшення обмеження на усиновлення.
  • Одним із пунктів Плану дій з виконання Національної стратегії в сфері прав людини на період 2015–2020 років було розроблення законодавства щодо реєстрованих цивільних партнерств, укладання яких було б доступне в тому числі одностатевим парам. Однак, знов-таки через купу звернень від релігійних організацій, що виступили проти, цей пункт зрештою був позначений як такий, що не може бути виконаний. Пізніше, коли депутатка Інна Совсун внесла до Верховної Ради законопроєкт №9103 щодо реєстрованих партнерств, ВРЦіРО виступала безпосередньо проти нього, а також зробила заяву «про неприпустимість зрівняння одностатевих співмешкань із сім’єю». Сама Совсун зазначала, що профільний Комітет з питань правової політики, від якого залежить можливість винесення законопроєкту на розгляд у сесійну залу, узгоджує свою позицію з ВРЦіРО.

Підсумовуючи, можна сказати, що попри сказане в Конституції, церква загалом та ВРЦіРО як її керівний орган де-факто являють собою в Україні ще одну гілку влади з цілком реальним впливом та активним втручанням у формування державної політики та законотворчість. І такі втручання регулярно стають на заваді просуванню рівноправ’я для ЛГБТІ+ людей.

Крім того, церква займає значне місце в українському суспільному дискурсі, де часто можна почути, що саме православна релігія є притаманною українському народу. Зокрема, головні православні свята є офіційними вихідними днями в Україні, що сприяє інтеграції пов’язаної з ними релігійної тематики в сучасну культуру. Таким чином, православ’я неформально постає в привілейованому становищі порівняно як з іншими релігійними вченнями, так і з нерелігійним світоглядом. Водночас, гомосексуальні стосунки з точки зору православної церкви подаються як «гріх», з яким треба боротися та викорінювати його – хоча деякі священики й не поділяють цю думку, вони в меншості на тлі церковних ієрархів і загальної позиції ВРЦіРО.

У підсумку, негетеросексуальні люди з точки зору права на свободу світогляду опиняються в нерівному становищі як тоді, коли сповідують православну віру, так і тоді, коли дотримуються інших поглядів. У першому випадку вони стикаються з осудом у релігійному середовищі просто за те, хто вони є, або змушені це приховувати. У другому ж сама сексуальна орієнтація може розглядатися як наслідок або складова частина «гріховних» світоглядних позицій. У сукупності це може не лише ставати на заваді реалізації означеного права, а й призводити до виключення з певних кіл спілкування та дискримінації.

Рекомендація

Розробити механізм контролю в державних органах з метою недопущення надмірного впливу на них церкви та релігійних організацій.

Так само, як і стосовно свободи думки і слова, в Україні немає обмежень з боку держави на мирні збори за ознаками СОГІЕСО. Водночас, протягом усього часу, відколи ЛГБТІ+ люди почали організовуватися та публічно заявляти про себе як соціальну групу, проведення таких зборів стикається з перешкодами та спротивом.

Зокрема, якщо згадати історію проведення ЛГБТІ+ прайду (який згодом отримав назву «Марш Рівності») в Києві:

  • Перша спроба провести марш була в 2012 році, але зрештою від неї відмовилися через численні погрози з боку праворадикальних організацій.
  • У 2013 році в марші взяла участь дуже обмежена кількість людей, і місце його проведення, де він пройшов в оточенні щільного кола тоді ще міліції, трималося в секреті через погрози.
  • У 2014 марш скасували знов-таки через погрози, при тому в міліції відмовилися забезпечити безпечне проведення заходу.
  • У 2015 році місце проведення заходу також не оголошували відкрито, а надсилали учасницям та учасникам після реєстрації. Попри це, праворадикали дізналися про нього й напали спочатку на головну колону, де постраждали насамперед поліцейські, а далі переслідували учасниць і учасників, що втікали від них дворами.
  • Починаючи з 2016 року, «Марш Рівності» проводився відкрито на центральних вулицях міста. Для забезпечення його безпеки вживалися безпрецедентні заходи: перекриття території, де він відбувався, та поліцейська перевірка на вході; закриття найближчих станцій метро; спеціальні потяги метро для вивезення учасників та учасниць по закінченню маршу. Кількість поліції, задіяної в таких заходах, була при цьому співставною, а іноді й більшою за кількість тих, хто брали участь у марші. Праворадикали при цьому регулярно збиралися у контрзібрання, погрожували фізичною розправою і в деяких випадках скоювали напади. Крім того, після маршу вони влаштовували так зване «сафарі» на вулицях міста, переслідуючи фактично всіх, хто на їхню думку виглядали схоже на ЛГБТІ+ людей.
  • До цього можна додати низку випадків з інших мирних зібрань у різних містах України, прямо пов’язаних із ЛГБТІ+ тематикою або за активної участі відкритих ЛГБТІ+ людей, коли відбувалися погрози, засудження проведення таких заходів, спроби зриву, напади, відмови в співпраці з боку місцевої влади або поліції, а також неналежне розслідування інцидентів, що сталися під час заходу.

Головним джерелом такої протидії, як уже зазначалося, є організовані праворадикальні рухи, що сповідують ідеологію «традиційних цінностей», складовою якої є цисгетеронормативність. Водночас, вони зазвичай подають її як властиву патріотизму та націоналізму як таким, чим намагаються легітимізувати свою гомофобію та трансфобію. Показово, що марші та публічні акції, які проводять самі ці рухи, здебільшого проходять спокійно та безперешкодно, що є наочним свідченням фактичної нерівності за ознаками СОГІЕСО з точки зору реалізації права на мирні зібрання.

Крім самого праворадикального спротиву, іншим боком проблеми є недостатність дій з боку органів влади та правопорядку. Хоча останніми роками є тенденція до покращення – причому завдяки зусиллям не так держави, як громадських організацій, що працюють із поліцією – можна звернути увагу, що в більшості випадків праворадикали не понесли відповідальності за свої погрози та напади. Це породжує відчуття безкарності та подає сигнал, що вони можуть повторювати такі дії знову і знову, тоді як жорстке реагування, навпаки, спонукало б їх зупинитися. Поліція, якщо взагалі заводить справи на такі випадки, зазвичай розслідує їх як «хуліганство». Через це нападники часто відбуваються мінімальним покаранням у вигляді невеликого штрафу. Те, що напади вчиняються саме через нетерпимість за ознаками СОГІЕСО, при цьому не береться до уваги.

Цьому сприяє й недосконале законодавство, в якому до подібних випадків найбільш підходить стаття 161 Кримінального Кодексу «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками». Хоча за такі дії, вчинені організованими групами, вона передбачає позбавлення волі строком від 5 до 8 років, відсутність у її тексті у явному вигляді ознак СОГІЕСО призводить до того, що практично вона не застосовується. Єдиний відомий на момент написання випадок, коли статтю 161 усе ж було застосовано з зазначенням, що злочин був мотивований «дискримінацією за певними ознаками, де в даному конкретному випадку вони проявилися одним збірним терміном “трансгендерність”», стосувався нападу на трансгендерну жінку у Львові. Проте тут не була задіяна організована група, і нападник відбувся майже мінімально можливим покаранням – штрафом.

Ситуацію може виправити законопроєкт №5488, який має законодавчо закріпити визначення поняття нетерпимості та відповідно злочину на ґрунті нетерпимості, а також належне покарання за нього в тому числі за ознаками СОГІ. Його було запропоновано ще в 2021 році, проте на момент написання й досі не розглянуто в Верховній Раді, що аж ніяк не наближає вирішення проблеми перешкоджання проведенню мирних зборів ЛГБТІ+ людей.

Рекомендації:

  • Впровадити законодавство з протидії злочинам ненависті за ознаками СОГІЕСО;
  • Проводити просвітницьку діяльність з питань СОГІЕСО в правоохоронних органах задля належного виконання ними роботи з дотримання громадського порядку під час проведення мирних зборів і демонстрацій, пов’язаних із відповідною тематикою.

Ця стаття передбачає, що можливість працювати за своїм вибором не має залежати в тому числі й від ознак СОГІЕСО. На практиці, однак, є багато свідчень ЛГБТІ+ людей про те, як їм відмовляли в прийнятті на роботу, звільняли їх або так чи інакше тиснули на них на місці роботи, непрямо змушуючи їх піти звідти через СОГІЕСО. Особливо часто з цим стикаються трансгендерні люди в процесі переходу, коли їхні документи посвідчення особи не збігаються з гендерною ідентичністю та експресією.

У 2015 році, як уже згадувалося, було прийнято поправку до Кодексу законів про працю, якою було заборонено дискримінацію в сфері праці за низкою ознак включно з СОГІ. Показово, що прийняти її вдалося значною мірою завдяки тому, що це була одна з умов для запровадження в Україні безвізового режиму з ЄС. При цьому голосування за неї йшло найважче порівняно з іншими «безвізовими законами» саме через наявність СОГІ. Також у 2022 році до закону «Про зайнятість населення» було додано гарантію з боку держави права на захист у цій сфері від будь-яких проявів дискримінації за ознаками СОГІ.

Роки потому можемо однак сказати, що ЛГБТІ+ люди все ще продовжують стикатися в Україні з такою дискримінацією. Зокрема, Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ» зафіксував 5 таких випадків і за 2024 рік. Певною мірою це можна пов’язати з тим, що така дискримінація часто має непрямі форми. Наприклад, коли транслюдині відмовляють у прийнятті на роботу з загальними формулюваннями «ви нам не підходите», проте за сукупністю співбесіди очевидно, що не підійшла вона саме після того, як стало відомо про її трансгендерність. Або коли гею, дізнавшись про його орієнтацію, починають погрожувати або ставити до нього завищені вимоги, щоби зрештою він сам прийняв рішення звільнитися. У таких випадках, коли СОГІ як причина дискримінаційного ставлення не називається прямо, доводити факт дискримінації може бути важко. До того ж, самі ЛГБТІ+ люди часто навіть не намагаються домогтися справедливості, розуміючи, що це потребуватиме великих зусиль, і маючи сумніви в їх успішності.

Очевидно, за таких умов, крім самого по собі закону, потрібні ще додаткові заходи, щоб він належно працював. Це, з одного боку, просвітницька робота, спрямована на роботодавців, щоб долати їхні стереотипи щодо ЛГБТІ+ людей та інформаційна політика держави, що полягала б у відкритій підтримці неприпустимості дискримінації. З іншого боку, це механізми, що полегшували б доведення випадків непрямої дискримінації, а також і підвищення обізнаності щодо них у правоохоронних органах. Поки ж цього немає, право на працю включно з захистом від незаконного звільнення для ЛГБТІ+ людей не дотримується в Україні належним чином.

Рекомендації:

  • Проводити просвітницьку роботу, спрямовану на роботодавців, задля підвищення їхньої обізнаності в ЛГБТІ+ тематиці та подолання гомофобії, біфобії та трансфобії;
  • Розробити й впровадити механізми для ефективнішої протидії дискримінації в сфері праці, зокрема непрямим її формам.

Як і в випадку права на працю, дійсність тут розходиться із заявленим у Конституції, оскільки ЛГБТІ+ люди стикаються з дискримінацією також і в сфері житла – зокрема, з відмовою в оренді та незаконному виселенні з житла. Це відбувається саме тоді, коли про їхні СОГІЕСО стає відомо. У ситуації найбільшого ризику при оренді житла опиняються транслюди у випадках, коли їхня зовнішність не збігається із паспортними даними через незавершений в юридичній площині трансперехід, та одностатеві пари, оскільки в цих випадках їхня сексуальна орієнтація та/або гендерна ідентичність може стати очевидною навіть без камінг-ауту. Також під загрозою є молоді ЛГБТІ+ люди, що живуть із батьками, які не приймають їхні СОГІЕСО – ті можуть їх вигнати або ж вдатися до насильства, ставлячи в такі умови, коли полишити спільне житло стає кращим виходом.

В українському законодавстві немає окремих засобів захисту від дискримінації в сфері житла. Водночас, загальний закон з протидії дискримінації поширюється на цю сферу, але він, як уже зазначалося, не містить у явному вигляді ознак СОГІЕСО. Як результат, практично він у таких випадках не застосовується.

ЛГБТІ+ люди, які змушені полишити своє житло через гомофобію, біфобію або трансфобію оточення, а зараз під час війни ще й ті, що виїхали з окупованих або прифронтових територій, часто потребують тимчасового житла. Однак ті прихистки, що надає держава, здебільшого неінклюзивні для ЛГБТІ+ людей. Більшість із них призначені для жінок, що постраждали від насилля, і навіть за такої гендерної спеціалізації трансжінки та лесбійки можуть стикатися в них із ворожим ставленням. Частково цю ситуацію намагаються компенсувати громадські ЛГБТІ+ організації, проте в масштабі всієї країни їхніх можливостей недостатньо. Отже, можливість реалізації права на житло є нерівною за ознакою СОГІЕСО і в цьому аспекті.

Рекомендації:

  • Впровадити законодавчу заборону дискримінації в сфері житла за ознаками СОГІЕСО;
  • Працювати над тим, щоб державне соціальне житло було інклюзивним для ЛГБТІ+ людей.

Потреби ЛГБТІ+ людей у медичній допомозі можна умовно розділити на дві категорії: ті, специфіка яких пов’язана саме з особливостями СОГІЕСО, та всі інші. Наголосимо, що задоволення специфічних потреб при цьому не можна вважати «особливими правами», як, наприклад, вони не вважаються такими і для людей з інвалідністю. В обох випадках це складові права на охорону здоров’я, реалізація якого може потребувати різних засобів для різних людей та соціальних груп.

Медичні потреби другої категорії характеризуються тим, що не передбачають обов’язкового камінг-ауту, і це відповідно знижує ризики стикнутися з дискримінацією. Хоча тоді, коли СОГІЕСО все ж стає відомою, вона може ставатися. Так, в окремих випадках лікарі відмовлялися надавати допомогу ЛГБТІ+ людям, посилаючись на те, що особливості СОГІЕСО тих не входять у їхню компетенцію, попри те, що запитувані в них медичні послуги ніяк цих особливостей не стосувалися. В інших випадках лікарі відмовляли й просто через СОГІЕСО без пояснення причин.

Серед специфічних потреб можна назвати:

  • гінекологічні та сексологічні послуги для жінок, що мають секс із жінками;
  • андрологічні та сексологічні послуги для чоловіків, що мають секс із чоловіками;
  • медичні послуги, пов’язані з трансгендерним переходом: психіатричні, психотерапевтичні, ендокринологічні, хірургічні;
  • медичні послуги для транслюдей та інтерсекс-людей, пов’язані зі здоров’ям їхніх статевих органів (оскільки ті можуть бути іншими, ніж у цислюдей з такою ж гендерною ідентичністю);
  • репродуктивні послуги для будь-яких ЛГБТІ+ людей (оскільки передбачають застосування допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) з урахуванням особливостей СОГІЕСО).

Чинники, що перешкоджають реалізації права на охорону здоров’я при звертанні за такими послугами, наступні:

Дискримінаційне ставлення з боку лікарів 

Проявляється так само, як і у випадку будь-яких інших медичних послуг.

Брак компетентності 

Джерелом проблеми є те, що питання, пов’язані з ЛГБТІ+, практично відсутні в навчальних програмах медичних вишів. Тож лікарі, які опановують ці теми, роблять це значною мірою на власному ентузіазмі, за власний рахунок, а також за підтримки громадських організацій, що проводять навчальні заходи та/або залучають фахівців з-за кордону для підвищення кваліфікації. Однак у масштабах країни цього замало, тож ЛГБТІ+ люди часто змушені витрачати додатковий час на пошуки дружніх компетентних лікарів – зокрема, звертатися до таких з іншого регіону.

Обмеження на певні медичні послуги:

  • Для трансгендерних людей процедура переходу відповідно до чинного клінічного протоколу передбачає, що будь-якому медичному втручанню має передувати встановлення психіатричного діагнозу «Транссексуалізм». Якщо ж його встановлено не буде, або буде встановлено якийсь інший (що в окремих випадках трапляється також через некомпетентність або упередженість лікарів), то інші медичні втручання для здійснення переходу, такі як гормонотерапія та особливо хірургічні операції, не будуть доступні.
  • Діагноз «Транссексуалізм» сам по собі обмежує доступ до ДРТ, а саме до «лікування безплідності за бюджетні кошти» відповідно до наказу МОЗ. Крім того, програмою медичних гарантій безоплатні послуги з лікування безпліддя надаються відповідно до статі, де жіноча або чоловіча громадянська стать прямо пов’язується з жіночими або чоловічими статевими органами. Це робить такі послуги недоступними для транслюдей, які зберегли свої вроджені статеві органи після переходу, а також для частини інтерсекс-людей.
  • Одностатеві пари через те, що їхні сімейні стосунки ніяк не визнані державою, не можуть отримувати послуги ДРТ як сім’я. Так, якщо пара з двох жінок або чоловіків звернеться за такими послугами до клініки, договір із клінікою зможе підписати лише одна або один із них як одинока особа. І всі формальні процедури в процесі надання послуг будуть виходити з цього, згідно «Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні» від МОЗ.

За сукупністю можна сказати, що усунення нерівності щодо права на здоров’я потребує комплексних рішень. Частково вони стосуються законодавчого рівня – зокрема, впровадження МКХ-11, що має потягнути за собою оновлення низки медичних стандартів та клінічних протоколів, пов’язаних із трансгендерністю. Але чи не більш важливими є просвітницькі заходи – насамперед, включення ЛГБТІ+ тематики у відповідних медичних аспектах до спеціалізованих навчальних програм.

Рекомендації:

  • Включити інформацію про різноманітні СОГІЕСО та їхню специфіку до програм медичних навчальних закладів;
  • Включити безоплатні медичні послуги, пов’язані зі специфікою потреб транслюдей та інтерсекс-людей, до програми медичних гарантій;
  • Переглянути та скасувати дискримінаційні обмеження для ЛГБТІ+ людей на доступ до репродуктивних медичних послуг.

У цій статті варто спочатку звернути увагу на те, що її текст відрізняється від інших подібних статей, де йдеться про права. Якщо вони починаються з формулювання права, якому присвячені, то тут спочатку вводиться поняття шлюбу – причому не визначенням, а радше окресленням, яке містить неявне обмеження. Тобто не йдеться прямо про те, що шлюб можуть укласти між собою лише жінка і чоловік  а він лише «ґрунтується на вільній згоді» таких. Отже, конституційне формулювання вже обмежує одностатеві пари від того, щоб мати права подружжя – але дещо завуальовано, залишаючи можливість трактувати це по-різному залежно від контексту. У Сімейному Кодексі ж прямо зазначено: «Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану».

Водночас, сім’єю є не обов’язково подружжя, а будь-які «особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки» (визначення зі статті 3 Сімейного Кодексу «Сім’я»). При цьому сім’я, відповідно до цієї ж статті, «створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства»; крім того, права члена сім’ї має одинока особа. Ці визначення сім’ї, з одного боку, є достатньо широкими, щоб можна було їх поширити й на ЛГБТІ+ родини, в тому числі й з дітьми. З іншого боку, «моральні засади суспільства» є вельми розмитою категорією, яка прихильниками так званих «традиційних сімейних цінностей» може трактуватися як така, що виключає ЛГБТІ+ людей. Тож за відсутності додаткових уточнень (наприклад, в інших нормативно-правових актах) така неоднозначність у тих чи інших життєвих ситуаціях на практиці потребує зняття шляхом рішення суду.

Менше з тим, правові механізми, за яких сімейні союзи ЛГБТІ+ людей, навіть не називаючись шлюбами, отримували б такий самий державний захист, принаймні теоретично можливі. Поглянемо, наскільки такі можливості реалізовані в Україні.

Перш за все маємо відзначити, що українське законодавство на сьогодні не передбачає реєстрації сімейних стосунків в іншій формі, ніж шлюб. Необхідність запровадження в Україні інституту цивільних партнерств – причому як для одностатевих, так і для різностатевих пар – піднімалася на державному рівні з 2015 року, коли завдання з розробки відповідного законодавства було включено в План дій з виконання Національної стратегії в сфері прав людини на період 2015–2020 років. Проте фактично такий законопроєкт з’явився в Україні лише в 2023 році, поданий депутаткою партії «Голос» Інною Совсун. З того часу його підтримали кілька комітетів Верховної Ради, проте перспективи його прийняття досі непевні.

Поза реєстрацією стосунків є можливості врегулювання окремих їхніх аспектів, як-от майнові, спадкові тощо. Здебільшого це можливо шляхом укладання нотаріальних договорів та довіреностей. Сама необхідність вдаватися до окремих заходів на різні випадки, ще й окремо платити за кожен із них там, де різностатевій парі достатньо просто укласти шлюб, уже вказує на нерівність. Але, навіть вдаючись до них, одностатева сім’я не отримує гарантії бажаного результату. Зокрема, в наступних питаннях:

  • Прийняття рішення щодо лікування У випадку, коли людина з одностатевої сім’ї потрапляє в лікарню та через стан свого здоров’я не може самостійно приймати рішення щодо свого лікування та решти медичних втручань, її партнер або партнерка теж не має права приймати такі рішення, адже для держави вони не є родиною й загалом юридично одне одному ніхто. Теоретично це питання можна вирішити шляхом довіреностей, але це потребує додаткового часу, витрат і постійного оновлення таких довіреностей. І вони також не дають 100% гарантії, тоді як для гетеропар все вирішується автоматично шляхом укладання шлюбу та не потребує додаткових зусиль.
  • Розпорядження тілом та організація похорон  Одностатеві родини не можуть реалізувати це право щодо загиблого партнера або партнерки, бо вони ніхто одне одному в правовому полі. Довіреність цю проблему не вирішує, оскільки дія такого документу припиняється у момент настання смерті довірителя. Є можливість скласти заповіт, у якому зазначити, хто буде займатися організацією похорон, форми здійснення ритуалу (поховання чи кремація), згідно зі статтею 1240 Цивільного Кодексу України. Проте якщо, наприклад, батьки загиблої або загиблого негативно ставилися до родини своєї дитини, мали з нею погані відносини, то є чималий ризик, що вони будуть оскаржувати заповіт, судитися, влаштовувати додаткові стресові ситуації. Гетеропари автоматично позбавлені таких проблем у юридичній площині шляхом укладання шлюбу.
  • Представлення інтересів дитини  В ЛГБТІ+ родинах з дітьми виникають такі ж самі питання виховання та піклування, як і в гетеросім’ях, проте реалізація цього права не може бути повною. Адже партнер або партнерка, що не є біологічним родичем, юридично дитині ніхто й не може, наприклад, приймати рішення щодо її лікування або представляти та захищати її інтереси в дитячому садочку, школі, університеті тощо. Для цього біологічний родитель повинен скласти довіреність на такі дії. Таких довіреностей може бути дві чи навіть п’ять, що потребує часу та додаткових витрат родини, а також необхідності постійно носити з собою ці документи. Знов-таки, в гетеропарах це питання навіть не підіймається, бо автоматично вирішене шляхом укладання шлюбу.

Також у низці ситуацій, коли права родичів входять у конфлікт між собою, шлюб надає переважне право чоловіку або дружині. У випадку нотаріальних договорів чи інших юридичних документів, оскільки вони не встановлюють спорідненості між тими, хто їх укладають, переважне право залишається у близьких родичів, а не в партнерки або партнера. Це стосується ситуацій:

  • Спадкування майна За умови що рухоме та/або нерухоме майно належить одній людині з ЛГБТІ+ родини, то після її смерті інша не може його успадкувати за законом, тобто коли відсутній заповіт. Підставами для спадкування за законом є: споріднення; процедура переоформлення майна, що знаходиться на непідконтрольній території; родинні відносини; шлюб; усиновлення; перебування на утриманні спадкодавця не менше 5 років до його смерті. Подружжя входить до першої черги спадкоємців (стаття 1261 ЦК України), але це не поширюється на одностатеві сім’ї. Одним із варіантів може бути звернення партнера або партнерки до суду, щоб довести перебування на утриманні спадкодавця не менше 5 років до смерті. Але якщо на утриманні не були, або разом як родина проживали менше 5 років, то це не спрацює. Іншим варіантом може бути заповіт. На жаль, судова практика показує, що він може бути оскаржений, і це ймовірно чекає на ЛГБТІ+ родину, якщо стосунки з родичами спадкодавця або спадкодавиці погані. Тобто знов-таки відсутність шлюбу не дає того захисту прав та обов’язків, які набувають гетеропари після його укладання.
  • Спадкування вкладу Наприклад, ЛГБТІ+ родина разом накопичує гроші з метою купівлі спільного будинку, відпустки, ремонту тощо. Вклад відкривається на одну людину з пари з правом поповнення іншою. Якщо власник або власниця вкладу не встигає залишити розпорядження щодо нього після настання своєї смерті, то цей спадок розглядається у загальній масі спадкового майна та успадковується за законом (стаття 1228 ЦК України). Тобто партнерка або партнер не має жодного права на даний вклад.
  • Піклування над дітьми Після смерті біологічного родителя в ЛГБТІ+ родині інший родитель, попри активну участь у вихованні та утриманні дитини партнерки або партнера, не має автоматичного права на подальше піклування. Багато складнощів може виникати через вік дитини (чи може вона вже бути заслухана у процесі усиновлення) та наявність інших родичів біологічного родителя, що можуть мати бажання оформити опіку над онукою або онуком, племінницею або племінником, залежно від форми родства. Родитель може скласти заповіт, у якому зазначити своє бажання призначити партнерку або партнера опікуном одноосібно. Це буде допоміжною, але, на жаль, не вирішальною умовою. У таких випадках як партнерка або партнер, так і дитина не захищені законом, тоді як за умови укладання шлюбу це навіть не обговорюється.

Є також рідше згадувані в цьому контексті права та обов’язки, такі як права та обов’язки за договором оренди житла з викупом, договором купівлі-продажу неподільного об’єкта незавершеного будівництва/майбутнього об’єкта нерухомості (перший продаж), договором про участь у фонді фінансування будівництва. Вони також успадковуються й, відповідно, в одностатевій сім’ї при цьому постають ті самі проблеми щодо спадкування.

Із наведених прикладів очевидно, що поза шлюбом одностатеві сім’ї в Україні фактично позбавлені низки прав, коли механізми реалізації цих прав пов’язані з додатковими труднощами, при тому не гарантуючи їх дотримання. Відзначимо, що навіть у разі прийняття згаданого вище законопроєкту №9103 щодо реєстрованих партнерств або іншого аналогічного про повну рівність прав не йдеться, оскільки ним не передбачається можливості усиновлення дітей партнерами. Питання ж запровадження в Україні можливості укладання шлюбів між особами однієї громадянської статі поки навіть не виносилося на порядок денний жодними з представлених у парламенті політичних партій та діячів.

Рекомендація 

Впровадити законодавство, за яким одностатеві пари могли б реєструвати свої стосунки як сімейні з аналогічними правами та обов’язками, як у подружжя в шлюбі.

Формально в українському законодавстві немає обмежень на отримання освіти за ознаками СОГІЕСО. Але реалізація цього права залежить також від середовища в освітніх установах – чи дійсно в ньому забезпечуються рівні умови для учнів та студентів незалежно від їхньої СОГІЕСО.

На практиці, ЛГБТІ+ учні та студенти часто зазнають цькування. Так, «Друге національне дослідження шкільного середовища для ЛГБТІ+ підлітків» 2019/2020 років виявило, що 59% ЛГБТ-дітей чують словесні образи на свою адресу у школі, 30% стикаються з фізичним насиллям, 49% – з сексуальним насиллям. 87% ЛГБТІ+ дітей почувають себе виключеними зі шкільного життя. При цьому 69% учнів, які отримували гомофобні образи, також чули ці вислови від вчителів та шкільної адміністрації. А 55% ЛГБТІ+ дітей повідомили, що в їхній школі немає жодного дорослого, до якого вони могли б звернутись по допомогу.

Якщо ЛГБТІ+ учні через побоювання стикнутися з гомофобією, біфобією або трансфобією обирають не робити камінг-аут і приховувати особливості своєї СОГІЕСО, то їм доводиться прикладати для цього окремі зусилля, через що страждає їхня залученість до навчального процесу. Особливо це стосується трансгендерних учнів та студентів, для яких таке приховування починається вже з того, за яким іменем і в якому роді до них звертаються, що завдає їм додаткових емоційних страждань.

У результатах першого національного дослідження шкільного середовища відзначено, що учні та учениці, які піддавалися високому рівню вербального цькування через свою сексуальну орієнтацію та/або гендерну експресію, частіше пропускали школу, мають нижчі показники успішності у навчанні та демонструють нижчі рівні самоповаги. Також вони значно частіше бажають завершити своє навчання на неповній середній освіті порівняно з тими, хто з таким цькуванням не стикаються.

З 2019 року в Україні діє закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)». У ньому, однак, не згадуються ЛГБТІ+ учні як одна з груп, вразливих до цькування, що робить його не таким ефективним у протидії йому за ознаками СОГІЕСО – особливо з огляду на те, що джерелом такого цькування часто є сам шкільний персонал.

Також, як уже зазначалося, державні освітні програми в Україні не містить інформації про різноманіття СОГІЕСО. Це не лише формує цисгетеронормативну атмосферу в навчальних закладах, яка всіляко сприяє вищезгаданому цькуванню, а й стає на заваді самопізнанню ЛГБТІ+ учнів як складової їхнього права на освіту.

Рекомендації

  • Впровадити законодавчу заборону дискримінації в сфері освіти за ознаками СОГІЕСО;
  • Включити інформацію про різноманітні СОГІЕСО до державних навчальних програм.

Це право закріплено в українському законодавстві в статті 385 Кримінального Кодексу, де аналогічно йдеться про відсутність кримінальної відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. У свою чергу, їхнє коло визначено Кримінально-процесуальним кодексом як «чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі». Як видно, ЛГБТІ+ пари підпадають тут лише під останню категорію, проте факт їх спільного проживання ще потребує доведення – як правило, судовим шляхом.

Отже, порівняно з гетеросексуальними подружжями, партнери та партнерки в ЛГБТІ+ союзах за відсутності їх державної реєстрації як сімей можливості відмовлятися давати показання щодо одне одного фактично позбавлені.

Рекомендація

Впровадити законодавство, за яким одностатеві пари могли б реєструвати їхні стосунки і визнаватися членами сім’ї.

Ця стаття узагальнює неприпустимість порушення всіх тих прав, про які йшлося вище, для будь-яких людей – отже, включно і з ЛГБТІ+ людьми. Ми не будемо тут знову заглиблюватися в деталі тих порушень, які відбуваються. Можна лише повторити, що в низці типових випадків їх скоюють за ознаками СОГІЕСО, а саме щодо людей негетеросексуальної орієнтації; людей гендерної ідентичності, яка не збігається зі статтю, приписаною при народженні (трансгендерних людей); людей з відмінними від чоловічих та жіночих статевими ознаками (інтерсекс-людей); а також іноді тих людей, кого приймають за таких.

Отже, можна стверджувати, що відбуваються порушення конституційного обов’язку на ґрунті гомофобії, біфобії та трансфобії, які призводить до відсутності рівних прав для ЛГБТІ+ людей.

Рекомендація

Див. рекомендації до всіх попередніх статей.

Висновки

Тепер, повертаючись до питання, винесеного в заголовок тексту, можемо визнати, що є принаймні 11 конституційних прав громадян України, які ЛГБТІ+ люди з урахуванням їхніх СОГІЕСО не можуть реалізовувати настільки ж вільно, як інші громадяни. У цей перелік входять:

1

право на вільний розвиток особистості

2

право на повагу до особистої гідності

3

право на свободу думки і слова

4

право на свободу світогляду і віросповідання

5

право на мирні збори

6

право на працю

7

право на житло

8

право на охорону здоров’я

9

право на сім’ю

10

право на освіту

11

право на відмову давати показання щодо членів сім’ї

Крім цього, стосовно ЛГБТІ+ людей не дотримується визначений Конституцією принцип рівності прав і свобод для всіх громадян, а також обов’язок не посягати на права і свободи інших людей. Ця ситуація обумовлена такими узагальненими чинниками:

низька обізнаність щодо тематики СОГІЕСО як загалом у суспільстві, так і серед фахівців (поліції, медичних працівників тощо);

високий рівень суспільної гомофобії, біфобії та трансфобії;

наявність рухів, що цілеспрямовано виступають проти рівних прав для ЛГБТІ+ людей (праворадикальні угруповання, церкви тощо);

брак законодавчих положень, що захищали б права людини за ознаками СОГІЕСО (відсутність цих ознак в антидискримінаційному законодавстві, неврегульованість переходу для інтерсекс-людей, так званої конверсійної терапії тощо);

наявність окремих законодавчих положень, що обмежують права за ознаками СОГІЕСО (недоступність укладання шлюбів для одностатевих пар, репродуктивних технологій для деяких категорій тощо).

Для подолання цих чинників та забезпечення справді рівного дотримання означених прав держава має вжити заходів – насамперед тих, що наведені в цьому тексті в рекомендаціях до кожної статті.

Авторка
Інна Ірискіна
аналітична менеджерка
ГО «Інсайт»
Консультантка
Ганна Литвинова
керівниця юридичного департаменту ГО «Інсайт»